Вільне життя

Визволення чи окупація

У старовинному Кременці вже на 25-му році незалежності України в час дії Закону України «Про декомунізацію» в топоніміці міста збереглися назви вулиць «Льотчиків-Визволителів» і 107-ї Кременецької дивізії. Районні організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів і товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка запропонували Кременецькій міськраді перейменувати їх відповідно на вулицю Небесної Сотні та вулицю Павла Гарячого, сотника військ УНР, заступника директора Кременецької лісової школи, вбитого гестапівцями в 1943 році.

Після публікації в районній газеті «Діалог» і появи на сайті Кременця статті «Вулиці міста – плин історії» та консультацій юриста міськради, 22 лютого відбулись громадські слухання. На них не сприймались по–гляди, відмінні від печерних, радянських часів. Здавалося, що ці слухання проходять не в Західній Україні, а в якомусь місті Донецької чи Луганської областей.

Основним аргументом противників перейменування була думка, що «не можна ціною однієї пам’яті вшановувати іншу». А в цей же день два роки тому плакала вся Україна, проводжаючи в останню дорогу під мелодію пісні-реквієму «Пливе кача» та вигуки «Герої не вмирають!», Героїв України, Героїв Небесної Сотні.

Досі триває війна. Багато людських жертв, руїн, трагедій. Матері втрачають синів, дружини – чоловіків, діти – батьків, дівчата – коханих. Втрачаємо близьких і знайомих, втрачаємо цвіт нації. Таке враження, що мешканці цих вулиць – вчителі і юристи, історики і краєзнавці, бізнесмени і підприємці – дивляться телепередачі, слухають радіо і не усвідомлюють, хто в цьому винен, хто ніс і несе нам горе та біду.

Тож які події і кого повинні пам’ятати сини та дочки своєї Батьківщини?

Про льотчиків (пілотів)

Назва вулиці Льотчиків-Визволителів не має зв’язку із льотчиками взагалі і з подіями в небі над Кременцем зокрема. Мине ще десятиліття, і жителі не будуть знати, про яких льотчиків йде мова – царських, польських чи радянських. Під час Першої світової в Дубні розміщалась авіачастина Миколи Нестерова, що здійснювала розвідувальні польоти над територією Кременецького повіту. В селі Дунаєві у тридцятих роках була льотна школа, яку закінчила Ядвіга Пілсудська, льотчиця-ас Королівської авіації Великобританії.

За професією є пілот-винищувач, пілот-випробувач, пілот-спостерігач, але не може бути льотчик-визволитель. Авіація в стратегії війни має важливе значення, але весь тягар ведення боїв падає на піхоту. Вона і територію захоплює, і захищає її від ворога, і встановлює окупаційну владу. Сучасна російська авіація кілька місяців «звільняє» Сирію від ісламістів, але особливих успіхів не має. Російська ж мотопіхота й без авіації за два тижні захопила Крим і «визволила від бандерівців» частину Східної України.

Про визволителів

Іронію викликає слово «визволитель» ще із часів імператора Олександра II Визволителя, який за період свого царювання (1855-1881 рр.) визволяв Крим, «визволив» Кавказ, Середню Азію від корінних народів, Амурський край від китайців і частину острова Сахалін від японців, Бессарабію від турків та придушив польське повстання 1863-1864 років. Правда, між війнами він визволив селян від кріпацтва, але запровадив загальновійськову повинність. Ввів Валуєвський і Емський укази про заборону друкування та ввезення підручників і літератури, навчання в народних школах та виголошення в церквах проповідей на «малоросійському наріччі».

Так що слово «визволитель» за московською риторикою не відповідає своєму значенню. Хто нас лише не «визволяв». Росія від Польщі, Польща від більшовиків, Червона армія від петлюрівців і білополяків, німці від перших «совєтів», радянська армія від фашистів і націоналістів.

У 1939 році Червона армія – визволителька – принесла на «знаменах алых» «довгоочікувану свободу». Було закрито всі демократичні партії, зо–крема КПЗУ, товариство «Просвіта» з її читальнями та художньою самодіяльністю, кооперативні організації, газети.

Червоний терор сіяв жах смерті та розчарування. Безвинно загинула або постраждала від цілеспрямованої урядової карально-репресивної політики «визволителів» насамперед наша еліта 30-40-х років, мислячі й ерудовані, вчителі і священики, фахові ремісники й заможні селяни. З метою знищення слідів своїх злочинів у перші дні війни 1941 року енкаведистами було закатовано в тюрмах Західної України понад сім тисяч в’язнів.

Перші «совєти» жорстокими методами депортували із Західної України в Сибір і Казахстан, на Крайню Північ і в Магадан 320 тисяч дорослих та дітей. Більшість із них навіть не встигла стати громадянами Радянської України. Другі «совєти» протягом 1944-1949 років вивезли ще 50,4 тис. сімей, або 143141 людину.

З весни 1944-го по 1946 рік 40-тисячна армія НКВС «визволяла» нас від бандерівців. До її складу входили стрілецька дивізія, 19 бригад, зокрема в Тернопільській області – три бригади, п’ять бронепоїздів, танковий батальйон чисельністю 22 танки (І. Білас, «Репресивно-каральна система у 1917-1953», в-во «Либідь», м. Київ, 1994 р., стор. 177). Ними було проведено 39,8 тисячі військово-чекістських операцій, внаслідок яких загинуло 103313 повстанців.

Участь авіації в боях 1944 року з німецькими військами на підступах до Кременця була обмежена через весняне бездоріжжя на польових аеродромах та березневу «нельотну погоду». Проте в квітні відзначився 6-й штурмовий авіаполк НКВД, який бомбардував Українську повстанську армію в селах Антонівці і Гурби (М. Руцький, «Вони воювали за волю України», Луцьк, 2009 р., стор. 281).

Щоб здолати опір УПА, війська НКВД палили ліси. Улітку 1946 року горів від запалювальних авіабомб Чорний ліс. На північному сході Львівщини таким чином було знищено близько 5 тис. га лісів, на Ковельщині – соснові ліси між Топорівим і Трійцею («Історія України», ВД «Школа», 2008 р., стор. 489).

На звільнених від фашистських окупантів територіях так само порушувались елементарні права людини на життя, свободу, власність. Примусово заганяли селян у колгоспи, посягаючи на їхню власність. Нав’язувалась чужа мова, культура, пам’ять, історія.

До середини 80-х років минулого століття на всіх районних і вищих щаблях партійних та державних органів влади були вихідці з Росії або Східної України, яких скеровували до нас на відбудову радянської влади. Так що в своїх містах і селах місцеві жителі не відчували себе господарями.

Наші земляки гинули не лише на фронтах війни, а й після війни, в так званих «гарячих точках», роздмуханих спецслужбами СРСР, надаючи «інтернаціональну допомогу» на Кубі, в Північній Африці, Чехії, Угорщині, Польщі, Афганістані за світове панування КПРС.

Отже, «визволення», або так зване «возз’єднання», більше схоже на окупацію з елементами геноциду. Тепер уже відкриті архіви КДБ, є досить художньої і наукової літератури, документальних кінострічок, зокрема грузинський серіал «Окупація», щоб думаюча людина могла відрізнити окупацію від визволення.

«Армію можна назвати визволителькою, коли вона вигнала окупанта і сама вийшла з країни, надавши їй можливість розвиватись за своїм розсудом, а коли вона вигнала одного окупанта, а сама залишилася і підпорядкувала собі країну, то це не визволення, а заміна однієї окупації іншою окупацією. Західні союзники звільнили Північну Африку, Близький Схід, європейські країни з-під німецької окупації, вийшли звідти і дали країнам розвиватися за своїм розсудом. СРСР, вигнавши німців з України та країн Середньої Європи, не вийшов звідти, а залишився там, знищив їхні держави й організував у них свої порядки, знищив демократію і всі політичні партії і встановив диктатуру» (Л. Лук’яненко, «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні», в-во «Лотос», Львів, 2000 р., стор. 31).

Тож у держави-окупантки, армії-окупантки не можуть бути льотчики-визволителі!

Окупацію закріплювали в кожному районному центрі винищувальні батальйони (стребки), які були розформовані після розміщення бригад та дивізій у Білокриниці, Дубні, Тернополі, Чорткові, в Ізяславі Хмельницької області і 13-ї мотострілецької армії в Рівному.

Сучасна окупація Криму і війна на Донбасі підтверджують продовження імперської політики Росії. Путін за 25 років незалежності України переконався, що «без України не може бути Росії» (Л. Троцький). Європейська успішна демократична Україна є загрозою путінському режимові, як Галичина зі своїм національним духом до Першої світової війни була загрозою царській Росії.

Про пам’ять

Вона живе в сімейних фотографіях і родинних спогадах, у літературі і мистецтві, в пам’ятниках і назвах вулиць. Залишмо в пам’ять прийдешнім поколінням тих, які добровільно воювали за свою землю і з гаслом «За Україну, за її волю!» гинули в боях, а не тих, кого під дулами автоматів «заградотрядов» гнали в атаку «За Сталина», «За Родину» з метою загарбання країн Європи.

Залишаться в пам’яті і трагічні події, близькі кременчанам. На початку липня 1941 року в тюрмі було замордовано 167 в’язнів, у тому числі 35 студентів Кременецького учительського інституту. Серед них були якщо не рідні, то однофамільці жителів вулиці Льотчиків-Визволителів: М. Дацюк, Ф. Дмитрук, М. Іващук, П. Палій, Ю. Сапіга.

Тепер жертвами загарбницької політики нашого сусіда стали Олександр Капінос, Микола Чорний, Дмитро Лабуткін, які загинули на майдані в Києві і на фронті на Донбасі. Епохи різні, але ціль одна – самостійна і вільна Україна, честь і гідність її громадян.

Свобода не дарується і не дається, вона здобувається величезними зусиллями і людськими жертвами. Революція Гідності продемонструвала всьому світові, що українці – сильна нація, яку не зламали трагічні випробування протягом віків. Люди вірили в ідеали свободи та незалежності і поклали за них життя.

Для сьогоднішніх і завтрашніх батьків, для теперішніх і майбутніх вчителів нагадую древній афоризм: «Раб не здатний народити вільну людину, а лакей не здатний виховати вільного громадянина».

За чверть століття ми так і не спромоглися очистити нашу пам’ять від московсько-більшовицької облуди і не змогли виховати покоління з високим почуттям власної гідності й патріотизму. Роздвоєність свідомості та відсутність самодостатності в системі освіти і молодіжної політики дуже дорого обійшлися суспільству, призвели до трагічних наслідків і територіальних втрат.

Якби покоління, що навчалось після 1991 року, виховували в національному дусі і відданості Батьківщині, то не було б у Криму манкуртів і перевертнів, а на Донбасі – сепаратистів та «зелених чоловічків».

Московські назви вулиць 107-ї Кременецької дивізії та Льотчиків-Визволителів, що «маркують» наше старовинне українське місто, повинні відійти в небуття. В нас є свої добровольчі батальйони і свої льотчики-Герої України.

Мирослав ЯРИЙ,
член РО товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини