Вільне життя

Володимир Винниченко: спогади про майбутнє

У долі цієї яскраво суперечливої людини тісно переплелися трагізм епохи і драматизм особи, пафос злету і гіркота падінь, тріумф перемог у літературі і гнітюча поразка в політиці. 

Володимир Винниченко народився 16 липня 1880 року на хуторі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії у сільській сім’ї, де ще були збережені традиції козацького життя, духовна атмосфера героїчного минулого народу, козацька звитяга. Початкову освіту Володимир здобув у рідному селі, а середню — в Єлисаветградській гімназії. Однак гімназійна адміністрація виключила наскрізь просякнутого «мазепинським духом» юнака з останнього (восьмого) класу навчання. І він іде в пошуках заробітку, наймитує в поміщицьких маєтках, але найбільше цікавиться життям простих людей, їхнім побутом і готується скласти екстерном іспити за гімназійний курс. Урешті в 1900 році вступив на юридичний факультет Київського університету імені св. Володимира. Ба, вже наступного року його арештовують як активного члена Революційної української партії (РУП). Це була перша у Східній Україні національно орієнтована структура — «За національні права і соціальну революцію!» Відсидівши кілька місяців у Лук’янівській в’язниці, він дізнається, що його виключили з університету «із забороною проживати в Києві та його околицях».

21-й рік життя став для Винниченка прологом у багатолітню революційну діяльність, сповнену тривог і сподівань. А диплом про вищу освіту він отримає в 1906 році, коли складе екстерном іспити за університетський курс.

1902 року В. Винниченко в журналі «Киевская старина» опублікував свої перші оповідання. Його творчий дебют вдався. Актуальність і злободенність тематики творів, талант письменника-початківця не пройшли повз увагу Івана Франка: «І звідки ти такий взявся?!» Так з благословення галицького Каменяра згодом про Винниченка заговорять, як про чи не найпопулярнішого українського письменника ХХ століття.

У 1904 році відбувся II з’їзд РУП, на якому перейменували партію на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Володимир Винниченко брав активну участь у підготовці нової програми партії і технічній стороні проведення з’їзду.

Із початком Першої світової війни В. Винниченко розпочав бурхливу літературну діяльність. У журналі «Украинская жизнь» була надрукована низка його творів: «Босяк», «Хочу!», роман «Зіна», «Записки Кирпатого Мефістофеля».

Звістка про падіння царського режиму у Петрограді дійшла до України 13 березня 1917 року, а вже 17-го числа у Києві був утворений найвищий законодавчий орган — Центральна Рада. Першим її головою став Михайло Грушевський, професор, який щойно повернувся із заслання і мав обов’язок виконувати функції президента держави. Рада створила також окремий виконавчий державний орган — Генеральний Секретаріат, головою якого став Володимир Винниченко.

23 червня 1917 року Рада видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. …Не відокремлюючись остаточно від Росії… Самі будемо творити наше життя». І не дивно, що «самі… і не відокремлюючись», адже тоді до Центральної Ради входило 10 більшовиків, прибічників Тимчасового петроградського уряду.

Із перших днів у Секретаріаті домінували соціал-демократи, які забезпечували правління державою. Особливо це проявилося у ставленні до військових, і коли на карті стояло питання незалежності країни — діяли нерішуче і мляво. Хоча навіть у цій непростій ситуації усе складалось на добре. Улітку 1917-го близько 300 тис. українських солдатів склали присягу на вірність Центральній Раді, і це було цілком дієздатне військове формування. Однак відчувалася нестача людських ресурсів у військовій галузі, в тому числі у комплектуванні досвідченого командного складу армії. Адже ті, яких привела революція, були молодими і недосвідченими. І нагальною цією потребою ніхто не переймався. Таке ставлення до армії докорінно підірвало і без того хистку дисципліну в ній, внаслідок чого вона почала розвалюватися. Не було єдності і порозуміння в самому уряді. До прикладу, не знаходили спільного знаменника два провідних міністри — В. Винниченко і С. Петлюра — у питанні стратегії розвитку держави. Один сватався у прийми до Росії, а другий — бачив у ній потенційного агресора.

Урешті революційний уряд через відсутність боєздатної армії, зруйнований чиновницький апарат втратив шанс закріпитися при владі, що і призвело згодом до падіння Української Народної Республіки.

20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада видала Третій універсал, в якому проголошено Українську Народну Республіку, «не одділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її».

Але ще лилася кров на полях Першої світової війни. І лише провал наступу російських військ у Галичині змусив Тимчасовий уряд визнати Генеральний Секретаріат як державний виконавчий орган України. Це вже була перемога молодої Української держави. І, оцінюючи зусилля в тих складних умовах Центральної Ради, В. Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

Таким чином, Володимир Винниченко брав участь в усіх політичних подіях в Україні, а також формуванні стратегії розвитку держави. Він автор низки декларацій і універсалів Центральної Ради, лідер впливової політичної сили (УСДРП), засновник «Робітничої газети» — друкованого органу партії тощо.

У його баченні політика зовнішнього і внутрішнього життя незалежної України замикалася на федеративному устрої країни. З цього приводу в Третьому універсалі зазначалося не лише про створення окремої держави, а й що «Українська держава ввійде у федерацію з Росією». Однак незабаром, після перемовин з Тимчасовим урядом, він дійшов висновку: «З Російською імперією перемовини закінчуються там, де починається українське національне питання».

В уряді УНР назрівала політична криза. Центральна Рада встигла лишень 22 січня проголосити свій Четвертий (і останній!) універсал. «Однині Українська Народна Республіка стала самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу», — оголосили на увесь світ. Отже, 22 січня 1918 року — важлива віха в історії України, бо, розірвавши зв’язки з більшовицькою Росією, «Україна стає вільною і самостійною державою».

По-іншому було в Росії. Державою, незважаючи ні на що, почали управляти пролетарі, не маючи жодних обмежень при тім («диктатура пролетаріату»). То і стало так, що Україна й Росія, із суперечним політичним і суспільним ладом, стали одна проти одної. Ворожнеча почалася з того, як «народні комісари» Росії взяли собі за право говорити від імені всіх народів колишньої Російської імперії.

Володимир Винниченко наново переосмислив можливі наслідки (і масштаби) «світової революції» і, не знайшовши нічого, чим можна зрадити цьому, склав свої повноваження прем’єра. Аби більше не випробовувати долю, спішно виїхав на південь, до Бердянська. Недовго він там переховувався, бо вже у серпні конвой гетьманців генерала Скоропадського доправив його до Києва. І два видатних національних лідери, два державних діячі не знайшли спільної мови стосовно державного устрою України. Ба, навіть Винниченко, не будучи арештованим, приєднався до акції з усунення гетьмана Павла Скоропадського від влади. На теренах України знову відновилася Українська Народна Республіка. Виконавчим органом була Директорія, до якої ввійшло п’ять осіб. Головою Директорії став Володимир Винниченко, керівництво військовими справами перейшло до Симона Петлюри. Та наділена усією повнотою влади, діючи в рамках «революційної доцільності», Директорія не могла забезпечити економічної і правової стабільності, не в змозі була розв’язати інші проблеми, що виникли за роки революції перед новим громадянським суспільством.

Володимир Винниченко вийшов із рядів УСДРП і у Відні створив Українську комуністичну партію (УКП), редагував її тижневик «Нова доба».

Тоді ж він, як представник Закордонної української компартії, апологет єдності українського і російського народів, хотів уточнити позиції ЦК КПР в українському питанні. З цього приводу у травні 1920 року апелює до найвищого партійного керівництва про дозвіл приїхати до Росії. Його просьбу задовольнив «лічно» голова Раднаркому Владімір Лєнін, проте «лічно» з ним не побажав зустрітися. Згодом Винниченко, як ніхто інший, дасть дуже чітку і влучну характеристику Леніну: «Він — алхімік, сухий, нещирий, дисгармонічний, а не революціонер. Тим паче, що й об’єктивно його революційність дала не революцію, а жорстоку реакцію».

Натомість тривалу розмову Винниченко мав з компартійними чинобрилами нижчого рангу: Троцьким, Сталіним, Зинов’євим, які мали зобов’язання належно розв’язати «українське питання». «Ніякої України не було і немає; на Україні всі чудово розмовляють по-російськи, і все це українське питання є вигадка!» — почув у відповідь.

Ну хто ж після такого імперативу матиме якусь іншу думку? Тож і у Винниченка її не було. Цілком його влаштовувала альтернатива державної конфігурації на кшталт — «в семье единой».

«Кадри вирішують усе!» — казав товариш Сталін. І Винниченку (креатура Кремля) теж перепала «альтернатива»: нарком закордонних справ і заступник голови Ради Народних Комісарів України. Бо і Винниченко міг таким чином підсилити реальну владу маріонеткового уряду Кремля в Україні.
Проте Винниченко на той час ще не був членом КП(б)У, і тільки після «консультації з Москвою» українські комуністи прийняли його до своїх лав, правда, без права обиратися у політбюро. А це вже не що інше, як явна демонстрація недовіри до «товариша по партії» (де усі «мають право бути обраними») і обмеження його реального впливу на розвиток подій.

У стані психологічного афекту, викликаного особистою образою, колишній прем’єр-міністр УНР у московському журналі «Коммунист» публікує «Лист до українських робітників і селян». Для Винниченка стало очевидним, що в такому ракурсі дій, скерованих на вирішення національного питання, просліджується порушення головного ленінського принципу (пропагандистського. — І. В.) — «Право нації на самовизначення, аж до відокремлення». Однак, проповідуючи «чистоту» ленінських ідей, він порушив своїми діями негласне правило партійної дисципліни — «Критики і самокритики», головно, — в розділі «Критики». Це стало початком його краху, принаймні у політичній кар’єрі. Його принципові дії розцінять, як наклеп на КП(б)У та її московських патронів. Він пише ще один лист з аналогічними інвективами до партійного істеблішменту, не інакше, як для притуплення пильності чекістів, і виїжджає з дружиною за кордон. Назавжди покинув Україну. Було це 23 вересня 1920 року. Йому тоді було 40 і він з головою поринув у літературну діяльність. З-під його пера виходить політико-публіцистичний тритомний трактат «Відродження нації», в якому всебічно аналізує події в Україні 1917—1919 років.

Спочатку подружжя Винниченків замешкало в Німеччині, відтак у Парижі, а в 1934-му купили собі на півдні Франції, в містечку Мужен, неподалік від Канн, старий занедбаний будиночок. Жили досить скромно і самотньо.

Винниченко з перших днів перебування у «буржуазному світі» зустрічався з осередком УКП, емігрантами й громадськістю. Але усе виходило не так урочисто, не так патетично, як мало б бути. Радше, було як ритуал прощання з минулим. І тільки в літературно-публіцистичній сфері діяльності час перебування на Заході виявився для нього особливо плідним.

Західний світ міг дізнатися про реальний стан речей у більшовицькій країні з його статей і памфлетів, опублікованих на сторінках газети «Нова доба» та в брошурі «Революція в небезпеці» (надрукована у кількох країнах Європи).

Володимир Винниченко продовжує висвітлювати події в Україні 1918—1919 рр. і в романах «На той бік» і «Поклади золота», збірках різнопланових оповідань «Намисто», літературно-філософському есе «Щастя» тощо. У 1927 році вийшов соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (у 3-х томах). Це найбільший його твір. Автор сам вважав «Сонячну машину» «візитною карткою української літератури в Європу». Роман був надрукований і в совітській Україні. Однак критики побачили в романі суперечності між претензією автора вказувати людству шлях справедливого суспільства і «некондиційністю його моральних суджень». Та це не завадило йому стати одним з найпопулярніших письменників в Україні періоду так званої українізації.

Не варто обминати ще одну важливу грань його таланту — нахил до малювання. Уроки з живопису йому давав Микола Глущенко (перший український імпресіоніст. — І. В.) Частина живописних творів Винниченка повернулася в Україну, і їх успішно експонують у музеях Києва.

У період сталінської колективізації, голодомору та репресій В. Винниченко болісно усе те переживав, не був байдужим спостерігачем. Звідси його знаменито розпачливе: «Історію України не можна читати без брому!» У вересні 1933 року пише лист-звернення до ЦК КП(б)У, в якому звинувачує «товаріща Сталіна» та його поплічника Постишева в організації терору в Україні й реставрації імперії, ще «страшнішої за царську». Розлючені більшовицькі бонзи назвали Винниченка «старим вовком української контрреволюції» й заборонили видавати його твори, а ті, що в бібліотеках, було вилучено.

Особисто для Винниченка це прозвучало повним відлученням від Батьківщини, і що він більше ніколи туди не повернеться.

Тоді з-під його пера виходять один за одним романи «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Нова заповідь» (перекладений французькою мовою). Працює над романом «Хмельниччина» та низкою інших творів, які, на жаль, не всі були надруковані.

Останній роман Володимира Винниченка називався «Слово за тобою, Сталін!» Цей своєрідний підсумок роздумів метра української літератури і політика був завершений незадовго до його кончини — 3 березня 1951 року.

Вічний спочинок екс-прем’єр Української Народної Республіки Володимир Винниченко знайшов на кладовищі в містечку Мужен. І там могила його коханої дружини пані Розалії.

То хто ж більше Винниченко: політик чи письменник? Гадаю, що письменник він від Бога, політик — залежно від ситуації. Він направду усе своє життя пройшов у ролі політика. Ба, ще Леся Українка побачила у молодому Винниченкові талант «великого актора».

Це був погляд з того омріяного майбутнього, для якого Володимир Винниченко жив і творив, однак не дочекався…

Іван ВАНАТ

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини