Вільне життя

Війни на духовному фронті

В  Україні війна точиться не на одному фронті. І якщо про бойові дії на сході країни чи інформаційну агресію в медійному просторі мовлять багато, то про ту, що торкається насамперед душ людських, бо стосується найсокровеннішого — віри в Бога, мовчать. Попри те, навіть у нашій невеличкій області випадки, коли релігійні громади воюють за храм, а чи й змогу молитися не «як заведено», а за велінням душі, вже непоодинокі: в міжусобний бій вступили віряни православних церков.

У зв’язку із ситуацією, що склалася стосовно переходу громад Української православної церкви Московського патріархату в Українську православну церкву Київського патріархату, на Тернопіллі вже не раз перебували міжнародні спостерігачі: вивчали ситуацію на місцях, спілкувалися із представниками церковних громад, влади, священнослужителями. До офіційного оприлюднення результатів роботи коментарів вони не дають. Натомість у місцевих єпархіях церков на прохання пояснити ситуацію відгукнулися охоче.

Подаємо позицію представників обох протиборчих сторін і державної влади.

Війна показала людям, хто є хто

Архієпископ Тернопільський, Бучацький і Кременецький Нестор:

— Найбільшого розголосу набув конфлікт у Катеринівці Кременецького району, Новоставі й Кутах Шумського району, де свого часу було найактивніше протистояння між людьми, які виявили бажання, аби їхня громада перейшла до Київського патріархату, і віруючими Української православної церкви Московського патріархату.

Річ у тім, що в багатьох парафіях УПЦ МП на півночі нашої області постійно зростає кількість людей, які хочуть переходу у Київський патріархат. Зумовлено це передусім позицією священиків УПЦ МП. Донедавна люди не завжди чітко розуміли: це — українська церква, а це — московська. Але коли священики Московського патріархату відкрито заявляють, що за українську армію вони молитися не будуть, за Небесну Сотню теж не можна, лише за «отєчєство», то це примушує людей отямитися і робити відповідні висновки. Коли доходить до того, що на сході України точиться війна, а священик тут, на місці, замість того, щоб молитися за наших захисників, молиться за агресорів, для багатьох людей це стає таким собі одкровенням, вони нарешті розуміють, хто є хто. І тоді вже починається активний рух.

Майдан змусив людей замислитися, а вже остаточно показала людям, хто є хто, війна. Фактично з весни, з Великого посту 2014 року, почалися активніші дії, коли громади від намірів змінити підпорядкування перейшли до справи. Спочатку це відбувалося на Збаражчині, потім долучилася Шумщина, далі — Кременеччина.

У решті районів нечисленні громади Московського патріархату не виявляють бажання до змін. Хоча, наприклад, у Трибухівцях Бучацького району є громада УПЦ МП, з якою громада УПЦ КП почергово служить у храмі. Там громада загалом у наш патріархат не переходить, але дедалі більше її окремих членів ходить до української церкви.

Звичайно, не всі люди хочуть змінювати підпорядкування церкви. Навряд чи на наших теренах є щирі патріоти Московського патріархату як такого, але часто люди звикають до священика, він стає для них авторитетом: мовляв, це наш батюшка і куди він — туди й ми підемо. Тому коли виникають протиріччя, Московський патріархат кидає всі сили, аби не допустити змін. За моїми спостереженнями, головне для УПЦ МП — зберегти за собою храм, навіть порожній, і статистичну одиницю — юридичну особу в Реєстрі релігійних громад з надією на те, що якщо храм буде в їхніх руках, то люди нікуди не подінуться і все одно будуть молитися там. Навіть якщо люди не йтимуть до тієї церкви, сам священик відправлятиме служби. Це їх влаштовує.

Точиться війна цифр, боротьба за статистику. Якщо для нас важливо підтримати людей, то для людей важливо зберегти храм, особливо якщо вони самі його будували й відповідно хочуть у ньому молитися. І якщо все майно громади офіційно оформлено на Московський патріархат, то це вимагає судової тяганини. Іноді доходить до силового протистояння, як, наприклад, у Катеринівці, куди завозили «тітушок» з Почаєва і Закарпаття. Жодного бажання знайти порозуміння у наших опонентів нема. Ті, хто відстоює позицію УПЦ МП, перейшли суто у судову площину, звертаються зі скаргами до міжнародних організацій, як-от ОБСЄ чи ООН.

У кращому разі богослужіння в храмах відбуваються почергово, як у тій самій Катеринівці. У гіршому — як у Колосовій на Кременеччині: поки було тепліше, молилися надворі, а потім знайшли якусь хату — і громада УПЦ КП проводить богослужіння там.

Наші громади ніколи не йдуть на силовий варіант чи захоплення. У Катеринівці, про яку вже знає вся Україна, представники УПЦ МП звинуватили Київський патріархат у захопленні храму. Ще до початку конфлікту храм був опечатаний. Уже після того як відбулася перереєстрація громади УПЦ КП і все майно перейшло в її руки, лише пред’явивши правоохоронцям документи, наші віруючі отримали змогу увійти до храму. Тобто жодного випадку захоплення насправді не було. Щодо цього ми спокійні, бо правда на нашому боці. Щоправда, суди не завжди це бачать, особливо Кременецький районний суд.

Причиною всіх розділень і проблем є гріх

Представник Тернопільської єпархії Української православної церкви Московського патріархату протоієрей Георгій ПРОКОПЧУК:

– Ми, віруючі Української православної церкви, у жодному разі не хочемо брати участі в конфліктах. Ми хочемо просто молитися — і все. Молимося, перш за все, за спасіння душі, за Україну, за мир, за воїнів. Допомагаємо ЗСУ одягом, продуктами, медикаментами — діємо, як кожен адекватний українець. Проблема в тому, що в селах виникають напружені ситуації не так з переходом під іншу юрисдикцію, як власне з будівлею храму. З переходом проблем якраз немає: наші громади зберігаються у кожному з проблемних сіл. А якщо якась група людей має бажання змінити юрисдикцію — це їхнє законне право. Але все це має відбуватися відповідно до чинного законодавства, а не за рейдерськими схемами.

Натомість у законно зареєстрованої громади, яка залишається в Українській православній церкві і має всі потрібні документи, що засвідчують право володіння храмом, намагаються змінити статутні документи та силою забрати храм. Є ще один шлях — нав’язування Тернопільською ОДА почергового служіння всупереч законним бажанням людей. Зрозуміло, що люди будуть відстоювати свої святині, в яких вони молилися роками. Ті, хто прагне заволодіти храмом, зазвичай раніше в той храм не ходили або ходили дуже рідко, хоч і живуть на території певного населеного пункту.

На почергове богослужіння ми погоджуємося тільки в крайньому разі. За церковними канонами це складно. Українська православна церква — законна, визнана всім православним світом. Конфесія, яка називає себе Українською православною церквою Київського патріархату, не є Церквою у вселенському розумінні. Відповідно так звані священики Київського патріархату не мають права молитися з нами на одному престолі.

Як показує практика, почергове богослужіння ніколи не приносило миру в села, призводило до занедбання храми. Крім того, проти почергового богослужіння прихожани нашої церкви. У Колосовій, Кутах віруючі не хочуть почергового богослужіння з тими, хто їх ображає, не пускає в храм, зводить наклепи чи й застосовує щодо них фізичну силу.

Причиною всіх розділень і проблем є гріх. І саме спільна боротьба з гріхом у всіх його проявах може принести примирення людей одних з одними, сприяти стабілізації як у церковних, так і в світських питаннях. Щоб покращити знання основ віри і благочестя, поглибити розуміння Євангельських істин, показати духовну красу православ’я, проводимо місіонерські зустрічі: духовні піснеспіви, лекції, що підвищують духовний рівень приходів, а відповідно унеможливлюють появу міжконфесійних конфліктів.

Інша проблема — захоплення храмів представниками «Правого сектору». Вони їздять по селах, розклеюють листівки, де свічки прирівняні до куль, вороже налаштовують людей. Такий результат втручання політики у церковні справи. Якщо б проблеми розв’язуваали по-людськи, то їх уже давно вдалося б позбутися. Наші віруючі йдуть на поступки: замість почергового використання храму для богослужіння готові надати матеріальну підтримку іншій громаді для спорудження храму або ж самі починають будівництво. Але здебільшого порозуміння не знаходять.

Щодо ситуації з переходом в іншу конфесію, то в селах, де 90 відсотків людей мають бажання перейти в Київський патріархат і забирають храм, ми на нього не претендуємо, хоча й засвідчуємо, що сам процес захоплення храму відбувався з порушеннями закону. Така ситуація склалася в Куликові і Лішні Кременецького району. Віруючі, що залишилися в лоні УПЦ, ходять у храм у сусідні села. Проти думки більшості вони не перечать.

Є села, де люди розділилися приблизно навпіл: Колосова, Катеринівка Кременецького району, Кути — Шумського. А є і такі, де більшість наших віруючих. Там прихильники переходу у КП підтасовують підписи, звертаються до місцевих газет, зводять наклепи на УПЦ. Прикро, що редакції не мають бажання перевіряти інформацію та друкувати надані нами спростування, розцінюють їх як розпалювання міжконфесійної ворожнечі.

УПЦ МП вдається до маніпулювання інформацією

Директор департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України Андрій ЮРАШ:

— На мою думку, відбувається абсолютно об’єктивний процес. Соціологія показує, що більшість віруючих в Україні чітко визначилася зі своїми юрисдикційними уподобаннями або змінила їх. За соціологічними даними, 44 відсотки православних віруючих вважають себе членами Української православної церкви Київського патріархату і тільки 20 — Московського. А кількість парафій МП у 2,5 раза перевищує кількість парафій КП. Тож віруючі, міняючи свої конфесійні пріоритети, реалізують це на практиці: в багатьох парафіях відбувається перехід більшості з однієї юрисдикції в іншу. В Україні впродовж останнього року було зафіксовано сто таких випадків. На Тернопільщині їх було близько десятка.

Звісно, що Українська православна церква, яка перебуває в канонічному єднанні з Московським патріархатом, не хоче втрачати парафії. І попри те, що в більшості випадків під її юрисдикцією залишається меншість віруючих, вони створюють опозицію, декларують своє абсолютно чітке бажання залишатися в рамках МП. Саме тому Українська православна церква в канонічному єднанні з Московським патріархатом намагається привернути увагу міжнародних організацій.

Міжнародні організації спілкуються з усіма учасниками цього процесу. На превеликий жаль, УПЦ МП вдається у своїх повідомленнях до звичайного маніпулювання інформацією: сам факт спілкування міжнародних організацій із представниками УПЦ МП вони подають як доконаний факт, що міжнародні організації висловлюють стурбованість чи дають негативну оцінку цим процесам. Відповідально заявляю: щонайменше до цього часу не було якоїсь офіційної позиції міжнародних спостережних місій з цього питання. Вони бачать і розуміють усю складність цього процесу і всебічно вивчають ситуацію.

Крім того, 23 лютого Громадська рада щодо співпраці з релігійними організаціями, яка діє при Міністерстві закордонних справ України, обговорила питання звинувачень з боку Російської Федерації, які базовані на думках окремих діячів УПЦ МП про те, що нібито держава упереджено ставиться до релігійних організацій і форсує певні процеси. Громадська рада майже одноголосно, бо представник УПЦ МП утримався, ухвалила декларацію, в якій зазначено, що держава ніколи не провадила упередженої політики щодо релігійних організацій. На місцях відбуваються певні суперечки й конфлікти, але центральна влада всебічно сприяє їхньому розв’язанню. А якщо і є певне упередження, то воно базоване на позиції регіональних влад.

Натомість на непідконтрольних Україні територіях Криму, Донбасу відбуваються масові, системні порушення, включно з убивствами і репресіями щодо більшості релігійних організацій. Тому Громадська рада категорично виступила проти спроб окремих релігійних діячів і, тим паче, російської ідеологічної машини використовувати ці фактори для провадження своєї кампанії проти України.

Зауважу, що Тернопільська облдержадміністрація, зокрема відділ у справах релігій та національностей, його очільник Ігор Кульчицький зайняли стовідсотково виважену позицію. У тих випадках, коли громада більшістю своїх членів декларує бажання перейти в іншу Церкву, місцева влада відповідно до статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» перереєстровує статут у новій редакції шляхом фіксування змін належності цієї громади. Бо, наприклад, на Рівненщині влада пішла неприродним шляхом: реєструє другу паралельну громаду і таким чином зіштовхує їх.

Віра КАСІЯН

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини