Вільне життя

«Гей, там на горі «Січ» іде!..»

568002472

У XIX ст. лампаду, яка освітлювала українському народові дорогу до національного відродження, високо підняли члени «Руської Трійці» та «Кирило-Мефодіївського братства», найвизначнішими особистостями яких були Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш.

Цю лампаду вони передали вихованцям таємних учнівських і студентських «Громад». Ці товариства діяли з кінця 60-х років XIX ст. на всіх українських землях. Засновниками «Громад» на підросійській території був студент Київського університету Володимир Антонович, а на підавстрійській — вихованець Львівської духовної семінарії Данило Танячкевич. Найповажніші та найжертовніші представники нашого народу, які жили і працювали у другій половині ХІХ — на початку XX ст., були учнями та вихованцями цих шкіл української національної еліти.

У той час молодь із Західної України після закінчення гімназій та шкіл-«Громад» їхала вчитися до Відня. Там певний час гуртувалася у звичних для себе вдома та організованих тут «Громадах». Оскільки товариства були таємними, це несло небезпеку для їхніх членів з боку поліції. Віденські громадівці з усіх сил старалися легалізувати своє положення. Спочатку намірялися «зав’язати товариство літературне». Однак цю ідею втілили тільки в грудні 1873 р. у Львові. Тоді там же заснували Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізували у Наукове товариство ім. Т. Шевченка. У Відні 9 січня 1868 р. свою таємну «Громаду» українська молодь реорганізувала у відкрите «Академічне товариство «Січ». Воно стало центром навчання та виховання «дипломатів» бездержавного українського народу. У студентів-синів інших бездержавних народів були свої товариства: чехи мали «Славію», хорвати — «Велебіту», серби — «Зорю», поляки — «Огніско», болгари — «Балкану» тощо.

Виховання української сільської молоді на той час було покладено в основному на священиків, які мали за взірець Маркіяна Шашкевича та його однодумців. Однак їх було мало, крім того, серед священиків було багато москвофілів. Славетний українець, парох села Закомор’я, що на Львівщині, о. Данило Танячкевич не раз міркував над тим, чому люди все частіше потрапляють під вплив лихвар–ства і пияцтва. У 80-х роках ХІХ ст. у Галичині розвинувся рух за тверезість. Найактивнішим його діячем був саме о. Данило. Все життя він працював «для добра свого народу», а напрацювання передав наступному поколінню, представником якого був Кирило Трильовський. Останній писав: «мушу згадати «незлим тихим словом» мого щирого приятеля, великого народнього трудівника, о. Данила Танячкевича. Цей справжній ідеаліст, який м[іж] і[ншим] завзято боровся з поширеним між нашим народом пиян–ством… він знав мене ще з дитинства мого. З тих часів як він був парохом Закоморя, яких чотири кілометри від Ожидова, пов[іт] Золочів, де тоді був парохом мій батько…». Юний Кирило не раз чув розмову о. Данила та свого батька про віденське «Академічне товариство «Січ», яке називали просто «Січ».

Ця назва походить з давніх часів. Січові козаки зі зброєю захищали рідну землю від чужинців. Чому б тепер не заснувати новітню «Січ», у рядах якої готуватимуть захисників Батьківщини? Організувати товариство з цією метою австрійська влада, а точніше її представники на місцях, в основному поляки, не дозволить. А що, як ці товариства будуть спортивними і захищатимуть від вогню сільські хати та господарські будівлі? Тобто — «руханково-пожарними товариствами», а попри те у них виховуватимуть захисників рідної землі? Так думав Кирило Трильовський. Думав і діяв! На той час доктор права Кирило Трильовський був адвокатом і діячем української радикальної партії, згодом — послом до Віденського парламенту і сойму. Першу «Січ» доктор Трильовський заснував у селі Завалля, що на Снятинщині. Було це 5 травня 1900 р. Товариство очолював кошовий, його заступником був осавул, а далі були: писар, скарбник, обозний і чотири четарі. Товариство мало відзнаки — кольорові вовняні «ленти», які носили поверх одягу через праве плече на лівий бік нижче пояса. Звичайні члени носили малинові «ленти» шириною 10 см, кошовий та хорунжий — шириною 12 см, кошовий носив синьо-жовту, осавул — синю, по боках якої були жовті смужки завширшки 1,5 см. Жовтою волічкою було виткано «Січ в Заваллі». На головах мали капелюхи, до переду яких січовою металевою зорею кріпили червоне перо.

По селах і містах Західної України як гриби по дощі росли «Січі». Кожен січовик був одягнений у народний стрій села і мав дерев’яний топірець. «Січі» мали малинові прапори, як це було на Запоріжжі. З одного боку полотнища був портрет когось із найвизначніших гетьманів України або Т. Шевченка, І. Франка чи інших, з другого — восьмираменна січова зоря. Січовики марширували під пісні, написані тодішніми поетами, зокрема «Гей, там на горі «Січ» іде!» Кирила Трильовського, яка згодом стала славнем січовиків.

Члени організації рятували від вогню людське добро, чиє б воно не було: хлопське чи панське, українське чи польське. Про це мовиться у вірші «Січ» в поході» січової поетеси Віри Лебедової (псевдонім Костянтини Малицької):

Як ударить дзвін в тривогу,
Як затліє стріха хат,
Линуть хлопці на підмогу,
Чи там ворог, чи там брат…

Спортивно-пожежна діяльність була тільки прикриттям справжньої цілі, відображеної в тому ж вірші:

Сильні тілом, завзятущі духом,
Викуємо плем’я молоде,
Що не впаде під катів обухом
І на службу зраді не піде!
Розіб’є кайдани, відворожить тьму,
Верне Україні свободу!

Січовики та січовички готувалися до боротьби за волю рідної землі. Серце радується, коли дивишся на світлини, зроблені понад 100 років тому: їхній одяг, їхні лиця, що мовлять про впевненість і пошану до себе.

Крім того, «Січі» були культурно-просвітницькими товариствами: влаштовували концерти, декламували вірші, ставили театральні п’єси, виголошували реферати на злободенні теми, а ще — вчилися писати і читати, адже багато з них були неписьменними. Словом, у цих товариствах молодь вчилася національної самопошани. Під час зібрань січовики виконували Гімн «Ще не вмерла Україна», пісню на слова Івана Франка «Не пора, не пора!» та інші. Недруги українців вбачали в «Січах» небезпеку, боялися селянської (хлопської, як вони казали) організації. Боялися, бо у назві товариства була згадка про колись могутню Запорозьку Січ та її відважних воїнів-козаків.

На Тернопіллі товариство «Січ» заснували в 1911 р. Оскільки Тернопіль був центром повіту, «Січ» була повітова. Товариство налічувало, як і скрізь, переважно члени або прихильники української радикальної партії — представники інтелігенції, студенти, міщани та робітники. В товаристві було близько 60 членів. Кошовим тернопільської «Січі» був Володимир Сеник, осавулом — адвокат, кандидат, доктор Володимир Гуркевич, скарбником — Петро Шиманський, писарем — Григор Ничка, обозним — Володимир Кордуба. Для зібрань січовики винаймали домівку. Тут читали доповіді, проводили забави, вчилися січових вправ вільноруч, із топірцями вправлялися чоловіки, з «лентами» — жінки. У літню погожу днину збиралися на подвір’ї або за містом на Оболоню. Взимку виїздили до сільських «Січей» з доповідями на різні теми. У Тернопільському повіті було до трьох десятків «Січей»: у Великому Глибочку, Курівцях, Цеброві, Воробіївці, Мишковичах, Івачові Горішньому та Івачові Долішньому, Настасові тощо. Такі ж товариства тернопільська «Січ» заснувала і ними опікувалася в селах сусідніх повітів — Збаразькому, Теребовлянському, Підгаєцькому, Зборівському, Бережанському. Найбільшою та найкраще організованою була «Січ» у селі Купчинцях, за нею — Великої Березовиці.

Улітку 1911 р. усі «Січі» повіту зібралися в Тернополі для вшанування 50-х роковин від смерті Тараса Шевченка. Зранку була репетиція вправ, а в обід вулицями пройшов величавий хід. На чолі — члени тернопільської «Січі». Пополудні демонстрували показові вправи. Кирило Трильовський виголосив палку та життєстверджувальну промову.

Узимку 1911—1912 рр. тернопільська «Січ» влаштувала курси для делегатів товариств повіту, на які приїхав січовик зі славного Завалля Дмитро Федасюк. Перше заняття відбулося у Великій Березовиці в Українському народному домі. Три дні представник завалівської «Січі» навчав, як використовувати протипожежне обладнання та січових вправ. Вечорами читали доповіді з історії рідної землі, української літератури та на політично-суспільні теми. Дмитро Федасюк виголосив доповідь «Перша допомога при наглих (раптових) захворюваннях». Друге заняття він провів у с. Купчинцях (тепер Козівського району).

Улітку в селах проводили січові фестини. Січовики йшли селом, грав оркестр, а на майдані проводили січові вправи, потім виступав хор, декламували вірші Івана Франка, а вкінці була забава.
У березні 1912 р. на честь Тараса Шевченка в Тернополі проводили повітове січове свято, з цієї нагоди поставили п’єсу «Невольник». Польська адміністрація карала штрафом за походи селом, дідичі не приймали на роботу січовиків, а війти-хруні капостили, де тільки могли, аж до заборони «Січей». Попри це, вшановували Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича. Часто на здвиг «Січей» приїздив «січовий батько» Кирило Трильовський.

З появою «Січей» на Тернопіллі, як і на всій Західній Україні, в селах помалу зникав москвофільський дух, який ще панував серед старшого покоління. Перестали існувати москвофільські читальні ім. Качковського, молодь почала засновувати читальні «Просвіти», усюди за різних нагод лунали січові пісні — дух «Січі» заволодів як молодими, так і старшими.

Коли у повітрі запахло війною, постала гостра потреба й українцям мати свої військові товариства. Тому 18 березня 1913 р. у Львові віденський посол, доктор права Кирило Трильовський добився в австро-угорської влади затвердження статуту нового товариства «Українські Січові Стрільці» (таким чином Кирило Трильовський став, окрім «січового» ще й «стрілецьким батьком»!) По всій Західній Україні почали засновувати товариства УСС, де вже не дерев’яними топірцями, а справжньою зброєю молодь готувалася «визволяти братів-українців із московських кайдан» і будувати свою державу. Так формувалося українське військо — Українські січові стрільці.

Багато вчорашніх січовиків воювало в 1917—1920 рр. в армії Української Народної Республіки, в Українській галицькій армії. Вони жертовно боролися за самостійну соборну Україну. Багато полягло на полі бою, як написала про це Віра Лебедова:

Пішли в похід козаченьки,
Тільки стяг ще мріє.
А над ними буйний вітер
По могилах віє.

Серед тих, над чиїми могилами «буйний вітер віє», — і син Данила Танякевича, доктор медицини Кость Танякевич, який у часи визвольних змагань загинув на Великій Україні. Чимало січовиків повернулися живими та написали спогади про ті страшні для нашого народу часи. Серед них і син Івана Пулюя — Олександр.

Вічна слава українським січовим стрільцям, полеглим за волю України! Слава січовому та стрілецькому батькові Кирилові Трильовському! Слава Україні!

Ольга ЗБОЖНА,
член НТШ ім. Т. Шевченка.

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини