Вільне життя

Герані морозу не бояться

1427249961870

Цьогорічна осінь гостювала на землі довго. Здавалося, ця благодатна пора буде вічно, а ось і ні. Цієї ночі звіявся сильний вітер і наніс холоду в суботній ранок. Надія аж за голову взялася, коли глянула на своє подвір’я: і листя накидано, і гілок, а вітер не вщухає, колючий та морозяний.


— Як же мої квіточки? — забідкалася. Нашвидкуруч накинувши куртку, вибігла в двір, де у великих горщиках майоріли герані. Полегшено зітхнула, побачивши, що не здолав їх вітер. Лишень де-не-де червоніли на землі пелюстки, хижо зірвані. Зіяли, наче її спогади…

…Скільки Надія себе пам’ятає, в їхній сім’ї не було чоловіків. Бабуся, мама і вона, маленька Надя, жили в ошатній хатині на окраїні села тихо та мирно. Корівчину тримали, яку бабуся кожного дня пасла, курей, кицьку Маньку, котра була Надійці за няньку, бо мама пропадала в колгоспній ланці з ранку до вечора. Ось тільки взимку наставав для малої рай. Всі були вдома. Бабуся завжди поралася біля печі, мама вишивала, а Надя малювала квіти. Різні-різні, а найбільше — червоні. Мабуть, з дитинства придалася ця її любов до червоних квіток. Закінчила восьмирічку в селі. Вчилася добре, була спокійною та слухняною, а ще тихою, як вода в їхній маленькій річці.

Якось одного дня все перевернулося, коли Надя вже вступила до медичного училища. Померла бабуся, мама занедужала, і дах їм зірвало, коли ураган селом пронісся. Всі дорослі проблеми звалилися на її тендітні плечі. А тут сусід далекий нагодився, який став недавно вдівцем. Він і роботи з перекриття хати організував, і в господарстві допомагав, і маму власною машиною до лікарні возив. На літніх канікулах Надійка святкувала своє сімнадцятиліття. Однокласники посходилися, танцювали, веселилися, кожен про себе розповідав. Тільки розійшлися, а тут сусід у дверях із букетом троянд. А мама, зніяковівши, до хати запрошує, бере Надію за плечі, щось говорить про її долю. Надя відразу й не второпала, що від неї хочуть.

— Виходь за мене заміж! — випалив сусід.

— Ми пропадемо без Івана, — заплакала мама. — Якби не він, то чи я живою була б…

Що було далі — дівчина не пам’ятає. Знає тільки, що побігла посеред ночі на цвинтар, на бабусину могилу і проплакала там до ранку.

— Ти б мене не віддала! — голосила, розсікаючи риданнями темряву.

Додому прийшла геть іншою і, на диво самій собі, дала згоду стати дружиною 38-річного Івана, який усього на п’ять років був молодшим від її мами. Життя для Надії було, наче в тумані, та невдовзі знову поїхала до міста — закінчувати училище. Коли повернулася з дипломом, то уже й місце їй чоловік у селі підшукав.

Став Іван для Надії і чоловіком, і татом, і братом. Дуже її шанував, леліяв, догоджав у всьому, любив сильно. Надя ж вела себе так, наче великий подарунок йому зробила. Бог дітей не посилав, то Надія всю свою любов віддавала квіткам. Їхня хатина топилася в різнобарвному розмаїтті з ранньої весни до пізньої осені.

П’ятнадцять літ пробігли, як одна мить. У вересні цього року не стало Івана. Домовина його була уквітчана квітами. Цілуючи чоловіка востаннє, Надія відчула, як щось запекло біля серця, запаморочилося в голові. Вона збагнула, що вагітна, і що любить Івана так, як не любила нікого у світі. Та в жінці жевріє нове життя. Вона має для кого жити. А поки що Надія потрібна квітам, бо ж вони теж, наче діти, хочуть її ласки, любові й тепла.

Раїса ОБШАРСЬКА

м. Чортків

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини