Вільне життя

День таки настає

Спомини учительки Анастасії Лисивець, яка пережила Голодомор 1932—1933 років, завершуються розповіддю про її участь у святкуванні жовтневих свят 1934-го в селі Березані. Тої осені цю дівчинку, вже ученицю шостого класу, як відмінницю навчання запросили на трибуну і дали їй слово серед інших. Уявімо собі, що та трибуна в центрі села стояла фактично на горі трупів, померлих від голоду жителів, серед яких були батько й мати, братик і сестричка піонерки Анастасії. Перед тим піонервожатий Іван Климович повчав, що вона має промовляти перед своїми односельчанами і школярами.

У той листопадовий день вже було досить холодно, сіявся дощик, а дівчинка вийшла на трибуну боса-босенька, бо не мала в що взутися, в сукеночці старенькій, зношеній. Тремтіла від холоду, переживань і від сорому за свою вбогість. Стояла так на підвищенні, серед чорних, зловісних начальницьких постатей, як маленький, білий, принижений ангел. І не її одну зневажали, а ціле покоління таких, як Анастасія, дітей. І то по всій Східній Україні, а від 1939 року й на Західній. Ішли ті діти в колонах під холодним дощем напівбосі й босі, посинілі від студені, напівголодні й голодні та ще й співали, теж під примусом, «Інтернаціонал», комуністичний гімн, в якому були слова: «Повстаньте гнані і голодні, робітники усіх країн…» Хіба ж це не глум, не крайня межа знущання і приниження, не витоптування в дитячих душах останніх паростків людської гідності?! І все це проектувалося на ближче і далеке майбутнє цих діточок і всіх тих, хто слухав виступи з трибун по всій Україні, на всіх, хто крокував у довжелезних жовтневих колонах. Це був диявольський задум і план, який втілювався в життя повсюдно, криваво, жорстоко й у наступні роки. Ось у такому страхітливому вирі подій опинилася тоді бідна сирітка, 12-річна Анастасія Лисивець. На цьому і закінчилися її спогади, вміщені в журналі «Вітчизна», №5, за 1989 рік.

А цікаво ж знати, як склалася подальша її доля? Чи увічнене ім’я цієї мужньої жінки в її селі Березані? Такі питання я поставив перед собою в статті «Мадонна у лещатах» («Вільне життя плюс» за 16 грудня 2015 року). Хто ж міг допомогти мені знайти відповіді на ці запитання? Адже все-таки вижила та мужня дівчинка, стала вчителькою, і комуністичний режим не зміг її зламати духовно, хоч і зусиль для цього доклав немало. Свідченням цього є її спомини. Від часу їх появи виповнилося 26 років. Чому аж тепер я почав пошук? Видно, таким був присуд долі, веління вищої сили. З усіх подальших подій стало зрозуміло, що саме ця сила 23 травня 2014 року поєднала мене заочно, духовно із мешканкою Києва, але походженням із Львівщини, пані Оксаною Антоновою, щиро зацікавленою та залученою на пошуки творців наших українських літературних, історичних і наукових скарбів, чиї імена довгий час були замовчувані, та й тепер малознані.

Тож, не гаючи часу, вже 17 грудня 2015 року надсилаю їй статтю із «Вільного життя плюс» і листа, в якому прошу довідатися щось про Березань у Київській області. Так, село Березань розташоване за 80 км від Києва, на лівому березі Дніпра. Ще повідомила, що «Спомини» Анастасії Лисивець вийшли друком окремою книжкою. Вони, мабуть, є в котрійсь із книгарень Києва, і якщо їх знайде, то мені перешле. 30 грудня 2015 року, саме на його завершенні, одержую з Києва цю книжку. Назва її така: «Спомини. Великий голод. Велика війна». Київ-2008. Вступне слово до книжки під назвою «Пережите і незабутнє» написала дочка вчительки, українська поетеса, членкиня Національної спілки письменників України Наталка Білоцерківець. Виклад вступного слова такий: «Спогади моєї матері, написані нею в 1970—1980 роках, стосуються її дитинства і молодості, які припали на чи не найтрагічніші події ХХ століття в Україні — Голодомор і Друга світова війна. Десятирічною дівчинкою моя мати втратила майже всю родину… Але дивовижна сила духу і жага життя спершу привели сільську дитину-сироту до університету, а потім провели дорогами випробувань — від окупації до вивезення на примусові роботи в Німеччину, до втечі зі зруйнованого Дрездена в Прагу, де застав її кінець війни і початок нових митарств у застінках радянських «визвольних» органів. Життя моєї матері після її повернення на батьківщину 1947 року було не менш складним. Вона все ж закінчила Київський університет, вийшла заміж за мого батька (з котрим вісімнадцятилітніми закоханими попрощалися на слобожанській дорозі восени 41-го), народила і виростила нас із братом і 35 років поруч з чоловіком відпрацювала вчителькою української мови та літератури у сільській школі на Сумщині.

Друга частина спогадів — «Чому ми лишилися жити» — публікується вперше. Зрештою, моя мати (котра нині перейшла 85-літню межу, але зберегла ясний розум, добру пам’ять і той внутрішній моральний закон, про який говорив Кант) писала ці сторінки не для друку (тридцять років тому такі спогади й не могли бути оприлюднені). А для своїх дітей і майбутніх онуків та правнуків — щоб вони знали, як жив, страждав, помирав і воскресав український народ». Від себе додаю, що спомини матері Наталки Білоцерківець мають велику не тільки родинну, а й загальноукраїнську та світову вартість. Свідченням цього є те, що вони також вийшли окремими книжками французькою та румунською мовами, а французьке телебачення ще встигло відзняти в Києві свідчення Анастасії Лисивець для фільму про Голодомор в Україні незадовго до її смерті. То це французьке телебачення здійснило, а де ж українське було?! Париж далеко-далеко від Березані, а Київ поруч. Це ж який би фільм вийшов на кілька серій! Не вийшло! Чому? Яка цьому причина?

Поет Євген Маланюк давним-давно дав чітку відповідь на ці й подібні їм запитання. Причиною зневаги в Україні до нашої історичної пам’яті, відвертання обличчя від страждань українського народу, від його виснажливої, надміру важкої боротьби за свою волю і людську гідність, він вважав недугу, досить задавнену і властиву багатьом українцям. Назва їй — малоросійство. Епідемія цієї пошесті поступово вразила українців, починаючи від січня 1654 року, тобто від Переяславської ради, на якій гетьман Богдан Хмельницький присягнув у церкві на вірність московському цареві й схилив до цього багатьох старшин і простих козаків, міщан, селян. Ознаки цієї недуги названі Євгеном Маланюком такі: «Затьмарення, ослаблення і — з часом — смерть історичної пам’яті — це параліч політичної волі й думки, це національне пораженство, каліцтво внутрішньонаціональне. Малорос — це українець із деформованою національною психікою, скалічений психічно, духовно. Малороси не знають історії. Ця хвороба спричинена кількома століттями чорної ночі бездержавності України». Малороси не тільки не знають історії, вони її і знати не хочуть, а мертва пам’ять породжує тільки рабів. Малоросійство — це наш внутрішній ворог. Він є небезпечнішим за зовнішніх ворогів. На нього нападники ще з давніших часів і розраховували, його підживлювали, укріплювали, оскільки він знесилював, виснажував національний організм.

Я роблю такий відступ, акцентую на цьому, оскільки в час Голодомору 1932—33 років і в наступні роки вірними слугами Сталіна та комуністичної партії прикладено максимум зусиль, щоб за допомогою жорстокості, страху, брехні, примусу вірусом малоросійства заразити якомога більше українців і тим самим унеможливити їхній найменший спротив диктатурі. Під прицілом насамперед опинилася молодь, школярі, студенти, національно свідомі українці. Недобитих фізично мордували, знищували духовно. Про можливість таких дій та повчальний захист від них сказано і в Євангелії від св. Матвія: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може, але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні». Показовим прикладом спроби такого занапащення української молоді став виступ школярки Анастасії Лисивець з трибуни на жовтневих святах у 1934 році в своєму селі. Їй його підказали, продиктували її наставники. Останні речення із цього виступу і першої частини «Споминів» під назвою «Скажи про щасливе життя» такі: «…Ми щасливі, що колгоспний лад приніс щастя селянству, що ми єдині в світі такі щасливі й вільні діти, бо там, за кордоном, на Заході, люди мучаться в неволі, там бідні діти трудящих помирають з голоду… «Говорила чимало, все так, як рекомендував Іван Климович. Закінчила вигуком: «Хай живе річниця Великого Жовтня!» Знову мені аплодували, і я відійшла в свій куточок на трибуні, засунувши босі ноги за широку дошку…» Написано у 1976 році.

Але чому свій твір учителька назвала такими світлими словами «Скажи про щасливе життя»? Аж тепер я зрозумів. Це ж не її слова, а підказка вчителя, який готував виступ Анастасії на жовтневі свята. З гіркою-прегіркою іронією назвала так свою святу сповідь про своє нещасливе дитинство Анастасія Лисивець.

Уявно я тоді попрощався з нею на останній сторінці у журналі «Вітчизна». Потім сіра, густа пелена невідомості надовго огорнула, закрила від мене її подальше життя. Аж у кінці 2015 року і на початку 2016-го настало прояснення. Як же довго у нас в Україні затягується ніч незнання багатьма нами про наших визначних людей і події, з ними пов’язані. Є сили, які цю ніч продовжують, прагнучи перетворити її в полярну. Але ж день все-таки настає.

Іван ГУЛЕЙ,
вчитель історії.

с. Базар — м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини