Вільне життя

Дивись російське!

big_1415565777_image

Оце повертаюся з роботи і, ледь доходячи додому, гірко зітхаю. Бо зараз до мене підійде мій сусід — дядько Іван. Ні, не тому, що я мав з ним неприязні стосунки, якраз навпаки. Відколи себе пам’ятаю, відтоді сусіда ставився до мене дуже добре. Він постійно дозволяв нам, хлопчакам, гратися на його просторому подвір’ї. І навіть коли я влучним ударом послав м’яч у шибку вікна, дядько лише сумно усміхнувся та зауважив, що завжди мріяв про сина-футболіста. Але дядькові з цим не пощастило, в нього були самі доньки. І донині в мене із сусідом дуже приязні стосунки.


Та вже добрий рік розмови з дядьком Іваном для мене неприємні. Бо я ніяк не можу відповісти на два прості запитання: чому нашим на Донбасі, хоч як їх б’ють, не дозволяють давати відкоша й чому син Президента не на фронті, а у Верховній Раді? Справді, люди обурені. Бо ж навіть сини кривавого ката Сталіна воювали!

Я підійшов до сусіда:

— Доброго здоров’я, дядьку Іване!

Очікуючи відповіді, вже почав складати довгі речення про велику й мудру дипломатію наших керманичів, утілену в Мінських домовленостях, але дядько у відповідь сказав таке, що в мене щелепа впала на груди.

— І тобі доброго здоров’я, Миколо, — радо усміхнувся сусід і задоволено проінформував мене. — Ти чув, як нині наші їхніх у Горлівці «градами» накрили? Кажуть, палахкотіло так, що аж у Ростові було видно!

Я дуже зрадів новині й помчав додому. Перш за все увімкнув телевізор і налаштував на канал новин. Але там звично виступав прес-офіцер штабу АТО у військовій камуфляжній формі. Нудним голосом він повідомив, як їхні кілька разів обстріляли наших і скільки українських воїнів зазнало поранень. І з гордістю додав, з якою великою мужністю наші війська не піддавалися на провокації та не відповідали на обстріли їхніх. Я заклацав пультом по інших телеканалах, але й там у новинах був той самий прес-офіцер штабу АТО зі стандартно нудним телетекстом. Де ж відкопав свою інформацію дядько Іван?

Уранці сусід знову ошелешив мене:

— Вітаю, Миколо! Новину чув? Наші бойові коти прокралися в Стаханів і там злизали всю сметанку з молока, присланого донським козакам з дому. Тепер я подивлюся, чи багато вони на самому кисляку навоюють!

На роботі аж десь під обід я дістався до теленовин, але там було одне й те ж: їхні по наших гамселять, наші героїчно не піддаються на провокації, аби не зірвати Мінські угоди. Тепер я був здивований: а звідки бере таку інсайдерську інформацію сусід?

Додому майже біг, аби почути щось новеньке від дядька Івана. І він не забарився:

— Сьогодні вночі, Микольцю, — таємниче усміхнувся сусід, — наші диверсанти накачали у водопровід Луганська пургену. Уявляєш, який там стоїть сморід? А вітер віє західний, тож у Воронежі всі школи й садочки закриті, всі люди на вулицях у протигазах ходять, бо не витримують еленерівського смороду!

Я негайно помчав додому і, не вмикаючи телевізора (війна, діє цензура, наші мовчать про свої спецоперації, аби не дратувати Меркель та Оланда), відразу ж пішов до комп’ютера: де-де, а в Інтернеті хтось чимось та прохопиться. Але ж ні! Все одне й те ж саме. Чужі б’ють, наші не піддаються. Звідки такі новини відкопує сусід?

І тут я пригадав, як ще в далекі 80-ті роки, коли СРСР уже збирався відкидати хвоста, важко похрипував, але ще дихав, дядько Іван їздив на скиртування в Ростовську область. Там він кілька разів пив брагу з офіцером-москвичем. Нарешті дядькові брага остогидла і він вигнав для компанії справжній український первак. Після цього москаль-офіцер став називати його братом. Тепер цей москвич уже гарантовано генерал і сидить у російському генштабі. Чи не він інсайдер дядька Івана? Бо інформація, скажемо так, суперкласна.

Я твердим кроком вирушив до сусіда. А він відразу ж повідомив мені суперсенсацію:

— Дві години тому, — загадково усміхнувся чоловік, — наші партизани вкрали в Краснодоні з музею «Молодої гвардії» галстук Олега Кошового, комсомольський значок Сергія Тюленіна, босоніжки Уляни Громової та гранчак, з якого пив горілку Фадєєв, коли писав «Молоду гвардію».

— Скажіть мені чесно, дядьку Іване, — пошепки запитав я, — де ви добуваєте такі новини? Зізнайтеся, вас інформує той москаль, якого ви частували перваком під Ростовом?

— Ой Миколо, Миколо, — похитав головою сусід, — ти нічого не знаєш, бо не хочеш знати. Ось ти чиї новини по телевізору дивишся?

— Наші, звичайно, — стенув я плечима.

— А ти подивися російські, — усміхнувся дядько Іван.

— Ворожі?! — обурився я.

— Це ще не знати, чиї новини ворожі, — зауважив мудрий сусід. — Бо що українські телеканали передають? Їхні б’ють, наші терплять. А увімкнув російські новини — і в мене душа заспівала. Спробуй і ти.

Я довго думав, але таки спробував. І, знаєте, не пошкодував. Бо від наших новин, чесно скажу, інколи руки опускаються. Здається, що в руках наших солдатів немає зброї, а в генеральських головах — мізків. З усіх боків ллється одне: ми — беззахисні жертви, отакі собі, як каже російський криміноген, «тєрпіли», що здатні у відповідь на нескінченні удари ворога лише «не піддаватися на провокації». А увімкнув російські новини — і мимоволі плечі розправив. Бо з них я дізнався, що, виявляється, ми не «тєрпіли», а «озвєрєвшиє бандеровци і бєзжалостниє каратєлі». І обстрілюємо ті денеленери по сто разів на день. А ще з новин я довідався, як наші диверсанти закинули в Донецьк чупакабру, що задавила 20 російських курей, присланих з гумконвоєм аж із Улан-Уде на поміч ДНР. «Хунтівська» чупакабра не помилувала жодного півня, який був з цими курми і мав завдання щоранку будити особисто Захарченка. В Антрациті наші тхори-диверсанти застосували газову зброю проти місцевих кролів. У Луганську партизани забили каналізацію міста і весь вміст переповнених труб вилився прямо в кабінеті Плотницького. В Алчевську воду отруїли самогоном. А в Єнакієвому люди бояться вийти на вулицю, бо місто аж кишить диверсантами-«укропами». Вони вже тричі нападали на найбільші супермаркети й викрали всю горілку. В Макіївці банди українськомовних мишей полюють на російськомовних котів.

Я вимкнув телевізор. Душа справді співала. Національна гордість переповнювала груди. Я вирішив: віднині — жодних українських новин! Дивитимусь тільки російські!

Ярослав БОРСУК

м. Підгайці

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини