Вільне життя

Дівчина з голубами

Закінчувався осінній навчальний семестр. Від зимових канікул мене віддаляв один іспит. І вирішив я піти розвіятися в Стрийський парк, про який усі розповідали, а я його ще не бачив. 

Усі лавочки були зайняті. На одній сиділа красива дівчина й годувала голубів, тож я попросив дозволу присіти поруч. Панянка була така гарна, що мені закортіло познайомитися з нею. «Мене звати Богдан, — випалив я. — А вас як?» Дівчина усміхнулась і назвалася Любою.

Між нами зав’язалася розмова. Люба навчалася у Львівському університеті й також через два дні мала складати іспит. Тоді й домовилися зустрітися на тій же лавочці.

Я звернув увагу, що Люба кришила хліб голубам якось невміло, тож вирішив їй допомогти. Беручи в неї окраєць, відчув, що моя рука доторкнулася до руки… дерев’яної. Протез був настільки майстерно виготовлений, що візуально його неможливо було відрізнити від живої руки — тільки на дотик.

Дівчина, схоже, відчула моє збентеження, бо миттю підвелася й швидко пішла геть. Оговтавшись, я теж підвівся за нею і крикнув: «Любо! Я люблю вас!» Але людей у парку було багато — і моя Люба немов розчинилася серед них. Я намагався її наздогнати, знайти, але марно.

Через два дні я, як і домовлялися, прийшов до нашої лавочки, але дівчини там не було. Засмучений, повернувся в гуртожиток, зібрав речі й поїхав додому.

А після канікул відвідав усі гуртожитки університету, всі деканати, розпитував про Любу в студентів і викладачів. Уперто ходив на танці й різні вечори, але віднайти мені свою згубу не вдалося. Відтак два роки я старався забути цю дівчину, з головою кидався в науку, навіть отримував підвищену стипендію…

…Час заліковує рани. Робота, а потім — сім’я, діти витіснили з моєї пам’яті спогади про дівчину з голубами. Життя набирало обертів, а потім його сонце почало поволі хилитися до обрію. І ось мені вже 75. І країну сколихнула Революція Гідності. Я — чоловік у доброму здоров’ї, з активною громадянською позицією, тож поїхав до Києва на Майдан. Виступав там зі сцени, читав людям свої патріотичні вірші, а ночувати йшов у міську раду, де покотом спали просто на підлозі такі ж приїжджі майданівці, як я.

І ось одного вечора я постелив собі коло ялинки. Влягаючись, ненавмисне доторкнувся до чиєїсь голови і попросив вибачення. «Нічого, Богданчику. Все добре», — відповів мені м’який жіночий голос.

Я був шокований! До мене зверталася моя Люба, з котрою ми не бачилися 60 років! «Любо, це ви?» — перепитав про всяк випадок. «Я, Богданчику…» — мовила. Господи, я не знаю, що тієї миті діялося в моєму серці! Воно калатало, аж розривало груди. «Сонечко моє, я шукав тебе у Львові два роки. Куди ти поділася? Я лягав спати — і йшов у сні на побачення з тобою. Не міг забути тебе… Я шістдесят літ пам’ятаю твій голос…» Поки я говорив, Люба плакала, адже й мій голос упізнала з короткої вибачливої фрази…

Коли ми обоє заспокоїлися, Люба розповіла, що засоромилася тоді свого протеза й не прийшла на побачення. А руку втратила в аварії. Згодом вийшла заміж, народила двох дочок, тепер має четверо внуків. Чоловік загинув у Чехословаччині, тож тепер Люба мешкає з дочкою.

На її запитання я відповідав машинально, а подумки молився і запитував у Господа: «Чому ми так безглуздо загубилися? Чому не змогли впіймати птаха свого щастя? Він же був у наших руках…»

…Люба від’їжджала о сьомій ранку. Я провів її на залізничний вокзал, а ось до поїзда вона заборонила мені підходити. Не хотіла, щоби я знав, куди вона їде. Записала номер мого мобільного й пообіцяла зателефонувати. Тепло прощаючись, мовила: «Не судилося нам, Богданчику…» І швидко пішла, як тоді, шість десятиліть тому. Навздогін я крикнув: «Любо! Не зроби так, щоби на наступну зустріч я знову чекав шістдесят років!»

Поки Люба мовчить. Свого телефонного номера вона мені не дала.

Богдан УКРАЇНЕЦЬ

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини