Вільне життя

Запали їм свічку, Україно

svi4ka

Нині важко уявити 14—16-річних дітей серед учасників ОУН-УПА, які масово встали на боротьбу з лютим московським тираном. В ОУН-УПА вступали істинні патріоти, незалежно від того, ким вони були — людьми освіченими чи просто селянами. Вражає, що юнь, майже діти, включалися в ту смертельну боротьбу. Вони були виховані вчителями, священиками, батьками, що були в «Просвіті», в інших патріотичних організаціях. Змалку їх привчали до праці на рідній землі, до своєї віри, до Бога. Спочатку молодь виконувала незначні доручення старших, але через якийсь час робила свій вибір і йшла в повстанці.

У моєму рідному маленькому селі Глядках, що на Зборівщині, таких патріотів було до двадцяти. Серед них і Василь Рудакевич. Йому пішов лише сімнадцятий, коли в січні 1945-го зібралися хлопці і вирішили йти в ліс до своїх, до повстанців. Там уже були старші односельчани, сміливі і досвідчені воїни УПА. Багато в нашому селі людей із прізвищем Рудакевич — і всі вони чесні, побожні, працьовиті, справжні українські патріоти.

Тож влилися хлопці в сотню «Чорного», що розташовувалась у Медоборах, там і прийняли присягу на вірність народу України. Вояками УПА тоді стали: Омелян Береза («Зозуля»), Іван Ковальчук («Тарас»), Дмитро Марич («Рись»), Василь Попівняк («Вишня»), Михайло Сивінський («Хитрий»), Іван Татарчук («Івась»), Василь Рудакевич («Горобець»), Петро Петришин («Переможець»), Іван Чабан, Дмитро Попівняк. Усі ввійшли до новоствореної чоти «Кавки». Зв’язковими були Ярослава Рудакевич, Софія Рудакевич, Євгенія Рудакевич, Софія Когут, Ганна Попівняк, Юлія Тимочко. Запам’ятаймо імена наших героїв.

Майже всі глядківчани підтримували повстанців: здавали домоткане полотно, шили хлопцям сорочки, пекли хліб, прали одяг, сушили його біля печі, носили передачі в ліс. Будували криївки в лісі, у вишневих садках, у господарських стодолах. Усіх повстанців переховували, як рідних дітей. Лісові криївки розташовувались у малодоступних місцях, куди не проникало сонце, їх оточували похмурі дерева. Було і холодно, і вогко. Після бою втомлені і знеможені повстанці в них відпочивали, поновлювали сили.

Коли більшовики закінчили війну з Німеччиною, величезні банди енкаведистів та регулярні війська вони кинули на боротьбу з українськими повстанцями. Останнім ставало все важче, але вони не здавалися. 21 січня 1945 року у Великому Глибочку сотня «Бурлаків» ліквідувала районний відділ НКВС. Навесні 1946-го радянська влада на Львівському псевдособорі ліквідувала УГКЦ. У Кобзарівці повстанці убили голову великоглибочецького райвиконкому Голубенка, який дуже наполегливо переконував отця-декана Петра Івахова прийняти російсько-московське православ’я. Отець Іван не піддався на ті вмовляння.

Убитих у нерівних боях повстанців привозили для опізнання та наганяння страху на людей. Матері, проходячи повз мертвих синів, зі страшним болем у серці мовчали, німіли, до крові закусуючи вуста, щоб не закричати, не зрадити себе, бо вдома ще діти. Хіба є ще більша мука для матері, як бачити мертвого сина, який ще вчора був живий… У Великому Глибочку, в полі, на кар’єрі, насипана могила, в якій захоронено 105 борців за волю України. А скільки могил по всій Україні?

Деяких мертвих повстанців рідні викрадали і таємно хоронили вночі в селі на цвинтарі. Так було похоронено Василя Попівняка, 1927 року народження, і Михайла Сивінського, 1926 року народження, які загинули 20 грудня 1945 року в нерівному бою. Дмитро Марич загинув 17 вересня 1948 року. Омелян Береза та Іван Ковальчук, що воювали в сотні «Чорного» з 1944-го, загинули 5 жовтня 1945-го у бою з енкаведистами біля Мшанця: обидва сироти, там і похоронені в братській могилі. Петро Петришин загинув у 1946-му. Останній воїн УПА Іван Татарчук помер у Вінниці (після звільнення з тюрми) 16 грудня 1954 року.

Василь Рудакевич — єдиний, хто залишився живим. Господь його вберіг, вочевидь, для того, щоб зміг розповісти, як боролися і вмирали за Україну його друзі-націоналісти. У 1945-му його засудили на десять років. Покарання відбував у Горькому, Воркуті, Кемерево, Казахстані. Пережив усе, перетерпів, вижив після катувань, повернувся додому живим, хоч із підірваним здоров’ям. Решту життя якийсь сум огортав його душу. Одружився Василь із Надією, теж Рудакевич (її батька Онуфрія Рудакевича заарештували в 1941 році, де загинув, невідомо). У них була дружна, прекрасна сім’я, в якій росли три доньки: Марія, Галина та Софія. Усі три одружені, ростуть онуки, правнуки. Вся Василева сім’я патріотична, націоналістична.

Глибокий слід у пам’яті людей залишили учасники УПА. Це їхні діти, онуки, правнуки, племінники ходять нині у вишиваних сорочках, співають українських пісень, декламують вірші Шевченка, моляться за загиблих. І хоч давно відійшли у вічність наші повстанці, пам’ять про них живе у наших серцях. Вони хотіли жити, кохати, бути коханими, народжувати і виховувати дітей, працювати на своїй українській землі. Та ще більше хотіли бачити свою Україну вільною, незалежною державою. Тож не могли спокійно дивитися і миритися з тим, як ненависний московсько-комуністичний зайда нищить їхню мову, культуру, націю. Вони свідомо чинили опір, боролися, не шкодуючи ні власної крові, ні життя. Упали в тій боротьбі, та не скорилися прості наші хлопці і дівчата. Завдяки їм Українська повстанська армія покрила себе невмирущою славою. Є з кого брати приклад нинішнім захисникам Батьківщини.

Дорогі українці! Будьмо гідними своєї держави. Будьмо єдиними. Просімо в Господа благословення собі й нашим дітям на радість і щастя, і щоб Україна була незалежною на віки вічні.

Стефанія МОРАВСЬКА

с. Великий Глибочок Тернопільського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини