Вільне життя

Коли любиш те, що робиш

Просила керівництво Чортківського медичного коледжу порекомендувати когось із досвідчених викладачів, яскраву особистість, з якою можна було б поговорити про сучасні проблеми. А до мене прийшла юна особа, що дуже нагадувала студентку. Спочатку подумала, що це розіграш, а потім стало навіть цікаво: як дивиться ця молода жінка на проблеми, про які зазвичай веду мову з людьми солідними і досвідченими? Отже, знайомтесь: Ольга Бойчук, викладач української мови і літератури, а за сумісництвом бібліотекар. Закінчила Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка і вже третій рік працює в медичному коледжі.

— Пані Олю, в яких обсягах, на вашу думку, потрібні знання української мови вашим вихованцям?

— Найперше: вони приходять у коледж після дев’ятого класу, тому повинні пройти програму середньої школи, закінчити її курс. А потім переходимо до глибшого вивчення мови і особливу увагу звертаємо на її культуру: щоб наші випускники вміли правильно спілкуватися з пацієнтами, колегами, виписувати рецепти, записувати діагнози в амбулаторну картку чи історію хвороби без орфографічних помилок. Тобто щоб володіли мовою на такому рівні, аби правильно виконувати свою роботу.

— І як діти сприймають предмет?

— Щодо мови назагал добре. Трошки важче з літературою: там стислі терміни, а їм треба швидко читати великі твори.

— Ваше ставлення до думки, що, мовляв, студентам-медикам, технарям треба більше налягати на фахові предмети, а з мови, історії їм достатньо й шкільної програми.

— Власне, і деякі мої студенти так думають. Кажуть, що прийшли в коледж здобувати медичний фах, а все решта для них зайве. Але ж ми випускаємо не тільки медсестру, а й особистість, а вона не зможе розповісти своїй дитині історію України чи перевірити домашнє завдання за перший-третій клас.

В інших країнах це справді так вузькопрофільно, а в нас вважаю це перевагою, що випускаємо людину, яка розуміється і в культурології, і в історії хоча б на початковому рівні. Думаю, якщо забрати ці предмети, то це шлях до деградації суспільства.

— На ваш молодий погляд: мовне питання в Україні вже вирішене?

— Ні, і воно ще не швидко вирішиться, бо кожного разу є свої нюанси і проблеми. Та й не всі розуміють, що державна мова має бути одна-єдина, звичайно ж, українська, і треба її знати усім, якщо ми живемо в Україні. А чому не можна його швидко вирішити? Коріння його дуже глибоко сягає, і ми втратили вже багато часу. Так, люди живуть у різних куточках України: комусь ближча румунська чи угорська мова, а комусь — російська. Але, попри те, кожен має знати державну, українську.

— І ви намагаєтесь довести це своїм студентам?

— Звичайно. До нас приїжджають діти з різних областей України, в тому числі і з тих, які вважаються російськомовними. В їхній українській багато русизмів, вони роблять більше граматичних помилок, ніж інші діти. Але коли стараються, тоді мова їхня стає кращою, милозвучнішою, багатшою.

— Окрім уроків, якісь заходи на підтримку рідної мови проводите?

— У нас їх дуже багато. І не лише мовних, а й до історичних дат, про відомих людей. Як просвітницьких, так і таких, де діти показують свої знання, конкурують, змагаються. Бачу, що їм насправді це цікаво. Щотижня в коледжі проходить по два-три таких заходи.

— Ви мріяли бути педагогом?

— Спершу хотіла вступати на факультет журналістики, але батьки наполягли на філологічному. На щастя, тут змогла реалізувати і фах, і мрію, бо почала видавати коледжну газету. Так поєдную роботу викладача та журналіста-початківця.

— Ви за сумісництвом ще й бібліотекар. Якими книжками, окрім програмних, цікавляться ваші вихованці?

— Сучасною художньою літературою. Ми не маємо її дуже багато, але те, що є, постійно на руках. Найпопулярніша нині книжка «Коли ти поруч» Світлани Талан. У ній йдеться про медсестру, яка, рятуючи хворого, заразилася на СНІД, бо не мала рукавичок. Та й зрештою, вона не думала про них у цю хвилину. Люблять читати також книги Люко Дашвар, Марії Матіос, із зарубіжної більше беруть фантастику, детективи — хто що любить. Усі новинки, які надходять у бібліотеку, ми пропагуємо, привертаємо до них увагу.

— А у вас які улюблені книжки, автори?

— Із сучасних письменників залюбки читаю твори Марії Матіос: подобається, що вона пише наближено до класики. Із зарубіжних авторів полюбляю «Короткі історії для душі» Бруно Ферреро. Тих історій дуже багато, вони торкаються різних тем, і я їх часто використовую на заняттях із літератури. Читаю якусь із притч і прошу дітей поміркувати про почуте. Так вони вчаться не боятися мати свій погляд, висловлювати свою думку. Їхні міркування дуже цікаві, але діти нерідко такі сковані, бояться висловитись.

— Історичною літературою цікавитесь?

— Якщо відверто, ще не дійшла до неї, а всі новинки, які потрапляють до рук, везу дідусеві Іванові: він кохається в таких книжках. Це він, до речі, прищепив мені любов до літератури. Любив читати вголос «Катерину» Шевченка. Я вмивалася сльозами, а він читав її знову і знову.

— Чи є в бібліотеці дослідження Володимира Білінського, зокрема «Країна Моксель, або Московія», «Україна-Русь»?

— Не знаю. Напевно, що ні.

— Дуже шкода, що такі революційні історичні дослідження обходять і вас, і ваших вихованців. Раджу придбати хоч одну з книжок Білінського і подарувати дідусеві. Думаю, він буде вам вдячний. А тепер скажіть, чи є у вас ціль, до якої прагнете нині?

— Якоїсь глобальної ще собі не визначила. А серед звичайних цінностей, то хочеться, щоб міцною та дружною залишалася наша сім’я, щоб просуватися по роботі і мати задоволення від того, чим займаюся. Власне, я тому й потрапила в коледж, бо мені дуже подобається робота зі студентами. Була на практиці і в школі, але це трохи інше. Тут діти доросліші, і коли вони міняються під впливом занять, під впливом літератури, це, напевно, найбільша нагорода. А ще, коли вони потім дякують за це, то дуже приємно.

— І що, нікому з ваших студентів не хотілося, як мовиться, «висмикнути вам зуба»?

— Коли я тільки прийшла сюди на роботу, одразу дали групу стоматологів. Їх було 36 хлопців, і кожен намагався, як ви кажете, «висмикнути зуб». Це було випробуванням. Але на тих стоматологах я навчилася, як треба правильно поводитися зі студентами, що кому й коли сказати. Є різні діти, є дуже проблемні, які не розуміють, чого вони сюди потрапили. Але з усіма треба працювати, намагатися їх зацікавити навчанням.

Назагал мене влаштовує те, що маю в житті. А далі… Звичайно, завжди хочеться чогось кращого.
— Хай воно у вас неодмінно буде. І дякую за інтерв’ю.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини