Вільне життя

Мамуся-мачуха

Усі ми з любов’ю вимовляємо тепле слово «мама». Та немилозвучний антонім до нього — «мачуха» — ріже вухо, викликає острах, неприязнь, недовіру. Тільки не в Марії, бо вона понад сімдесят років називала свою мачуху мамусею.

…Народилася Марія 1940-го, та коли дівчинці виповнилося два рочки, її мама померла від запалення легенів. Такої недуги тоді не лікували. Марійка залишилася з батьком. Мешкали вони в маленькому містечку, де її тата — вправного кравця — всі знали й шанували.

Наче сон з далекого дитинства, пригадує Марія, як невдовзі після маминої смерті в майстерню до батька, двадцятисемирічного красеня-вдівця, часто почали навідуватися молоді жінки. Та найбільше їй запам’яталася миловидна дівчина, котра щодня приносила для неї та батька смачну гарячу їжу, завжди гладила Марічку по голівці й час від часу радувала її маленькими подаруночками.

А коли Марійці виповнилося чотири рочки, батько взяв дівчинку на руки, міцно пригорнув до грудей і промовив зі слізьми на очах, киваючи в бік дівчини:

— Дивися, Марійко, це твоя мамуся Міля. Твоя рідна мамуся на небесах. Вона бачить тебе, чує, любить, охороняє і турбується про тебе. Та віднині ти маєш слухати мамусю Мілю.

Дівчинка й дивитися не хотіла в бік «нової» мами. Натомість пильно вдивлялася в небесну блакить, наче з-за поодиноких купчастих хмар мав з’явитися образ рідної неньки. Та він не з’являвся…

Тим часом Петро з дружиною зажили щасливо, Марійка теж потягнулася серцем до доброї Мілі, але щастя родинне було коротким. У країні тривала війна. 1944-го всіх чоловіків з їхнього містечка забрали на фронт. Пішов і Петро. Тоді бабуся, матір його покійної дружини, вирішила забрати Марійку до себе.

— Я втратила дочку і не хочу, щоби мачуха знущалася з моєї внучки, — плакала згорьована жінка.

Тоді Марійка вперше почула слово «мачуха», хоч і не розуміла, що воно означає. А Міля, пригадує, з тремтінням у голосі відповіла бабусі:

— Не віддам дитину. Вона — моя єдина надія. Петро повернеться — і ми заживемо щасливо, як жили досі.

А тоді пригорнула Марійку так, що та ще й досі пам’ятає, якими теплими були мамусині руки.

…Нарешті настав довгоочікуваний День Перемоги. У той час, коли вдови оплакували загиблих чоловіків, а діти-сироти — батьків, у домі Петра Федорціва раділи — господар повернувся живим і здоровим. Тішилися сусіди, що, мовляв, зберіг Петра Господь, аби його донечка не залишилася круглою сиротою.

Після війни в Марійки один за одним народилися два братики, котрих батько любив до нестями. Любив він і Марійку, проте їй тоді здавалося, що тато прихильніший до хлопців — і вона ревнувала його.

Коли Марійка пустувала, тато міг її насварити або й легенького ляпаса дати. Мамуся Міля тоді обіймала дівчинку й суворо казала чоловікові:

— Не дам тобі кривдити дитину! Ти не маєш права кричати на неї.

— Я не маю права? — дивувався Петро і раптово вистигав, адже в глибині душі тішився материнським ставленням своєї другої дружини до Марійки.

У 1952-му, коли дівчинці виповнилося 12 років, народилася сестричка Оля. З роками Марія вдало вийшла заміж, мала улюблену роботу, виховала разом із чоловіком дочку, вивчила її. А Оля, вийшовши заміж дуже юною, розлучилася з чоловіком-невдахою. І хоч мала двох маленьких синів, вирішила їхати до Німеччини на заробітки. Батьки відмовляли її, просили пошкодувати дітей, але вона разом із хлопчиками таки поїхала на чужину.

Щойно влаштувалася, знайшла роботу, як почалася масова депортація нелегальних емігрантів. Ольга відразу подала оголошення в службу знайомств однієї з газет, адже заміжжя було для жінки єдиним шансом втриматися в чужій країні. На оголошення відгукнувся заможний розлучений німець, у котрого не було дітей. Згодом він одружився з Ольгою — і вона з дітьми нарешті зажила щасливо.

Щоліта Оля приїжджала до батьків, а її чоловік не був в Україні жодного разу. Коли жінка з дітьми поверталися додому, сусіди нашіптували, що він за її відсутності щодня приводив додому іншу коханку. З роками Ольга й сама переконалася в невірності чоловіка, та зважилася розірвати з ним стосунки вже в зрілому віці. Щоправда, потім пошкодувала, бо за чотири місяці після розлучення він помер. Квартиру в центрі Дрездена, віллу у Франції та автомобіль заповів сестрі.

Згодом старший Ольжин син сказав, що не хоче жити на землі нацистів — і повернувся в Україну, тут одружився. Молодший побрався з дочкою українських емігрантів і мешкає нині в Німеччині. Ольга теж там, живе окремо від сина.

…Після батькової смерті Марія з Ольгою почали частіше навідуватися до мамусі, бо вона почувалася дуже самотньою. Хоча й жила з молодшим сином, а неподалік мешкав старший, та смерть коханого Петра підірвала здоров’я жінки. Але воно й не дивно, бо їй виповнилося 90 років.

Торік сьомого грудня Марія відзначила 75. Привітати її приїхала єдина донька Софія із чоловіком, єдина внучка Христина. Та щойно родина сіла за святковий стіл, як задзвонив телефон. Марія взяла слухавку й почула тривожний голос молодшого брата:

— Мамуся померла…

— От що значить мачуха, — вперше за 71 рік Марія вимовила це слово, вмиваючись слізьми. — Все життя зігрівала мене, а в такий урочистий для мене день обдала холодом. Не даремно рослинка називається мати-й-мачухою: з одного боку її листочок теплий, як мамина долоня, а з другого холодний, мов долоня мачухи… Аж нині я відчула цей холод.

…До відправлення поїзда залишалася година. Покинувши на столі нечіпані вишукані страви, Марія та її рідні мчали на вокзал. Іменинниця їхала провести в останню дорогу свою улюблену мамусю-мачуху…

Марія ПОЖАРНЮК

с. Кривеньке Чортківського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини