Вільне життя

«Ото десь мають люди щастя!»

Сказати, що Вірина сім’я жила бідно — нічого  не сказати. Бо жила вона у злиднях… Віра — сирота. І привів її Василь до себе на обійстя як законну дружину. «Стрічайте, мамо, невістку…» — крикнув ще в брамі. «Ой, Богу дякувати, — сплеснула в долоні немолода жінка, а відтепер Вірина свекруха і, звівши очі до неба, перехрестилась. — Най вона вже тобі, Василю, дає раду: з мене, сину, досить…»

Знала Віра, що любить Василь випити. Не раз питала: «І для чого тобі, Васильку, та горілка?» А він упевнено і якось так легко, ніби між іншим, відповідав: «Та так, для настрою… Клопотів не маю. Буде сім’я, буде за кого дбати, от тоді — ні грама…» Вірила. І дуже хотіла мати родину, щоб було, як каже Василь, за кого дбати. Тому й без вагань погодилась Віра стати Василевою дружиною…

Але дива не сталось. Не захотів чи не зміг Василь залишити в минулому свою любов до чарки. І ради вона не могла йому дати. Ані вона, ані старенька Василева мати. Не раз биті були обидві…

А якось збив Василь мало не до смерті вагітну дружину. Унаслідок цього первісток Андрійко народився калічкою. Потім у сім’ї з’явилися ще дві донечки.

Час від часу працює Василь на будові, але грошей Віра не бачить. Усе пропиває. Геть усе. І сіпнутись жінка не сміє. Дійшло до того, що й свої копійчата мусила ховати, щоб не виніс господар із хати…

А згодом іще один клопіт: злягла свекруха. Прикута, бідна, до ліжка. Але Віру шкодує. І на себе нарікає, що клопотів бідній невістці завдає…

Минають сусіди їхню хату. І родичі обминають. Ще б пак: у них у всіх хороми! З бідосею знатися не хочуть. Працює Віра, як проклята: і город, і господарка, і на роботі встигає… А як має вільну хвилину, йде на будову підробляти… Хоча й тоненька, як тріска. За кордон поїхати не може, бо на кого дітей залишить? Та й свекруха…

Отак усе життя, як-то кажуть, пхала біду наперед, а вона назад верталася… А якось серед білого дня сталась у домі біда: замкнуло електропроводку — і загорілася хата. Стареньке обійстя вмить огорнули язики полум’я. Віри вдома тоді не було. Господи, як картає вона себе за це! Бо ж сталося тоді непоправне: загинула найменша 13-річна донечка. Сусіди знали, що в хаті лежача бабця, от її й на руках винесли. А дитинки не врятували.

Не думалося, що зима на носі, що жити немає де… Лиш нестерпно боліла втрата дитини. Нема гіршого, як таке пережити мамі…

Якийсь час жили вони всі в притулку. Це й врятувало Вірі життя. Бо від переживань стався у неї там інсульт. І ласка Божа, що поруч були медики. Надали жінці допомогу. Не видужала вона цілком після того, але, Богу дякувати, не стала калікою, а це головне, бо ж не осиротіли ще двоє її діточок…

Пожежа у Віриній хаті сталася напередодні виборів. І представники однієї з партій обіцяли власним коштом відновити сім’ї житло. Слова дотримали: робота кипіла, хата будувалася… Відлягло Вірі трохи від серця. Розуміла, що мусить жити далі. Бо ж діточок має. Хто ж, як не вона, мама, допоможе їм. І Василь ніби інакший трохи став…

Можна сказати, новенька хатина для їхньої сім’ї — це справжній дарунок долі. Глянула Віра на будівлю — і сльози її залили. Ні, не радості, а невимовного жалю: бо чи ж треба була їй та хата ціною життя власної дитини? Хай би й згоріла та, стара, вщент і залишились вони всі просто неба, але всі живі…

Розклала жінка нехитрі пожитки — і знову в сльози. Не розрадить ніхто осиротілу матір і слів потрібних не знайде… А якось дві Вірині сусідки стали під її брамою, балакають щось, у бік Віриного помешкання головами кивають. Тоді одна взяла та й бовкнула голосно: «Ото десь мають люди щастя! Мої дві дитини гарують по світах і ні одна такої хати не має. А тут диви — як з неба впало…»

Руслана ЦИЦЮРА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини