Вільне життя

То ми таки бридкі?

Розголос у ЗМІ випадку із хворим на ДЦП Романом Кисляком, якого виштовхали із ресторану, є, на мою думку, надзвичайно актуальним. Він відкриває істинне ставлення суспільства до інвалідів без прикрас, без піару. Можна з упевненістю стверджувати, що за останні кілька тисячоліть нічого не змінилося — соціум сприймає інваліда на рівні упослідженого жебрака. Дуже правильно сказав Роман, що він у ресторани не ходить, бо усвідомлює, що бридкий. Звичайно, це неправда, але те, що суспільство гидує інвалідом — це істина. Ось лише кілька яскравих фактів.


Життя з присмаком другосортності

Ви знаєте, що кожного року відзначається Міжнародний день інваліда. До цього свята обласні управління соцзахисту організовують виставки художньої творчості людей з особливими потребами. Як правило, це вишивки, рукотвори з бісеру, в’язані речі та інше. Під час цих заходів багато говорять про унікальність робіт і їхніх авторів. Але виникає питання: якщо це так, то чому ці виставки розміщують у гардеробній облдержадміністрації, в молодіжній бібліотеці та інших місцях, які зовсім не передбачені для таких подій, а не в галереях, виставкових залах, як це, зазвичай, відбувається зі здоровими митцями? А відповідь проста: всі ці виставкові центри просто гидують інвалідами і їхньою творчістю.

У цьому аспекті розглянемо сприйняття інвалідів нашими соцзахисниками. Вони всім розповідають, які чудові витвори роблять візочники. Проте ці люди мають проблеми з ногами, а не з руками. У них руки такі ж, як і в решти людей. Під час роботи хтось сидить на візку, а хтось на стільчику чи кріслі. Різниці в процесі праці практично немає. Тому потрібно судити про творчість за її художньою цінністю. І якщо ці роботи вартують тих слів, які цілком серйозно кажуть наші соцзахисники, то вони мають експонуватися у виставкових залах чи галереях.

Загалом поняття інвалідності в наших чиновників і так званої еліти зводиться до того, що це непрацездатна, або й узагалі ні до чого не здатна людина. Так, багатьом інвалідам у документах вказували, що вони непрацездатні. Але, як правило, в такої особи постраждав якийсь один орган або кілька, проте в цілому організм функціонує нормально. Тому не дивно, що, наприклад, незрячі часто освоювали професії юристів і вчителів, масажистів та музикантів. У роботі за цими спеціальностями можна обійтися без зору. І коли така людина приходила на медичну комісію, то чула, що вона ж, мовляв, непрацездатна, а якщо хоче працювати, то їй дадуть другу чи третю групу інвалідності. Хоча це повністю сліпа людина. Якщо так думають лікарі, котрі як ніхто інший знаються на хворобах і особливостях інвалідів, то чому дивуємося офіціантові.

І ще одне явище, яке мені і до сьогодні не дає спокою. В Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької організували оркестр, в якому здорові люди грають на інструментах, а незрячі співають. Це справді унікальний проект, на виступах якого я був у кількох містах. Він підтриманий багатьма міжнародними грантами і гастролює по всьому світі. Правда, в ньому беруть участь майже десять незрячих. Є у Львові також капела бандуристів «Карпати», де понад сотня незрячих учасників демонструють шедеври українського хорового мистецтва у всьому світі. Їхні концерти я також відвідував, зокрема, і в нашому місті. Вразила мене одна невеличка різниця. У перших аншлаг, а в другого колективу — неповні зали. Чому так, я до сьогодні не можу зрозуміти.

Про повноцінну допомогу ніхто не думає

Байдужість до інвалідів підживлюється в нашій державі прагненням олігархів до незаконного збагачення. Річ у тім, що кожна держава має невід’ємну функцію — підтримувати людину з особливими потребами, на що виділяються гроші з бюджету. Сьогодні скарбницю безцеремонно «дерибанить» олігархат, від чого страждають передусім інваліди.

Україна успадкувала розгалужену мережу загальноосвітніх спецшкіл. За часи незалежності з’явилися дошкільні спецзаклади, вечірні спеціальні школи. Звичайно, ці установи вимагають серйозних капіталовкладень у свою інфраструктуру, підручники, спеціалістів, спеціальні програми, на що йде немало бюджетних коштів. Так-от, вважаю, що саме на ці гроші і замахнулися «дерибанщики» бюджету. Їм підказали наші «грантоїди», що бач є так звана інклюзивна освіта.

Що це таке? Річ у тім, що в розвинутих країнах для дитини-інваліда є персональний відповідно підготовлений педагог, який їй допомагає на уроках. Звичайно, тоді дитина може спокійно навчатися разом з іншими учнями в класі. Наші ж «дерибанщики» зробили по-своєму: вирішили позакривати спеціальні навчальні заклади та без соцпрацівників, підручників, спецпідготовки вчителів «кинути» дитину з особливими потребами в клас із тридцятьма чи більше учнями. Зрозуміло, що повноцінне навчання школярів з інвалідністю в таких умовах уявити важко, але про це ніхто і не думає.

У читача може скластися думка, що це десь у Києві живуть такі дикі люди, а в нас у Тернополі всі цивілізовані. Якби ж то. На тротуарах стоять рекламні щити, і розміщені вони нижче обличчя людини, тобто для сліпого це проблема. Невже цього не розуміє той, хто цей щит ставив, чи той, хто давав на це дозвіл?

Наші тротуари стали місцем стоянки транспорту. Звичайно, це бізнес, а гроші, як правило, не пахнуть. У Тернополі можна на пальцях однієї руки полічити зручні і правильно споруджені пандуси. Зазвичай це загрозливі для життя конструкції. Їх будували тернополяни і проектували ті ж тернополяни. Повірте, що дії всіх цих моїх земляків нітрохи не ліпші за дії цього бідного офіціанта.
Насамкінець погляньмо на ще одну дріб’язкову, здавалося б, проблему. Всі тролейбуси в нашому місті обладнані системою оголошення зупинок. Це для незрячого конче потрібно. І для задоволення цієї потреби слід лише натиснути на одну кнопку. Але натиснути на неї ніхто не хоче.

Нам, інвалідам, зрозуміло: якщо ставлення до нас за кілька тисячоліть кардинально не змінилося, то навряд чи воно зміниться найближчим часом. Ми вже звикли до свого «гидкого» стану. Але те, що це викликало резонанс у суспільстві, нас радує і вселяє оптимізм, завдяки якому ми ще живемо на цій землі.

Володимир КАЧАНОВСЬКИЙ,
інвалід першої групи по зору з дитинства.

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини