Вільне життя

Триматися купки

— Чуєш, Зосю! — гукала через пліт сусідка Мариня. — Десь мій Василь пропав. Часом не ти його переманила?

— Якби я хотіла твого Василя, то молодим би його брала, — віджартувалася Зося. — А старий він мені не потрібний, свого маю.

Так сусідки перемовлялися частенько. Бо замолоду Зося з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь — із Зосиною сусідкою Маринею, а Зося вийшла заміж за Василевого товариша Максима. Уже понад сорок років жили їхні сім’ї межа в межу і душа в душу. Діти разом до школи ходили. Весілля всім справили і зосталися на старості літ самі. Тепер їхні внуки разом бавляться, як приїжджають до бабусь-дідусів на канікули.

Не раз, працюючи на городі, посідають старі перепочити на межі та й згадують молодість. Одного такого літнього дня Мариня раптом сказала:

— Знаєш, Зосю, жарти жартами, але як я помру раніше від Василя, то приглянь за ним. Бо як не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме, захляне з голоду… Я його так навчила.

— Ніхто не знає, кому раніше суджено відійти, — по-філософськи зазначила Зося. — Але будемо купки триматися, помагати одне одному, як би там не було…

А восени Мариня таки злягла. Передчувала, що зими не переживе. Так і сталося. Поховав Василь дружину і почав рахувати дні в тижні. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи внуки. Готували дідові їсти, поралися по господарству. На два дні ставала хата веселою, а відтак знову перетворювалася на пустку. Навіть не хотілося туди заходити.

Зося, як і обіцяла покійній сусідці, опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори з товаришем.

— Не гнівайся, Зосю, — просив. — Ми двоє, а він сам, прикро йому. Я ще набудуся з тобою…

Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий.

— Певно, — сказав, — доведеться мені йти до твоєї Марині. Приснилася вона мені тієї ночі й каже: «Я тебе скоро заберу до себе, бо бідній Зосі тяжко з двома хлопами». А я їй: то бери до себе свого Василя. «Ні, — каже. — Він не мій, він Зосин». І я прокинувся. Видно, Василю, забере мене…

Поговорили чоловіки між собою, а Зосі нічого не сказали. Та через два місяці Мариня справді забрала Максима. Помер чоловік раптово, від інсульту. І Зося стала самотньою, як палець. Тоді й розповів їй Василь Максимів сон. І вона згадала, як просила колись Мариня піклуватися про Василя після її смерті.

А до року Василь із Зосею справді зійшлися. Діти наполягли. Страшно, мовляв, старшим хворим людям жити самим.

— У батька серце хворе, може стати погано вночі, й не буде кому навіть таблетку подати, — переконував тітку Зосю Василів син Олег. — Та й у вас тиск «стрибає», все ж спокійніше, коли хтось є поряд. Живіть разом.

— І що ж ми скажемо твоїй мамі й моєму старому, як зустрінемося з ними там? — звівши погляд до неба, мовила тітка Зофія. — А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі й сміються з нас?

— Ще до тієї зустрічі далеко, щось придумаєте, — підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: — Але я впевнений, що то вони самі так усе й підлаштували…

Мирослав САЛКО

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини