Вільне життя

Чому нас гноблять?

img288_0

Прочитав у вашій газеті, що в Україні з державного бюджету будуть фінансувати політичні партії. А хіба той бюджет безрозмірний? Де взяти стільки коштів? Невже знову влада буде протягувати руку світу за черговою допомогою? Чому нас постійно гноблять?


Чи не звідси в державі така «обдирайлівка» — одним дати все, а від інших забрати? Я придбав мопед, бо далеко добиратися до городу. Хотів зареєструвати транспортний засіб, але не зміг. Треба за це платити 900 гривень. Тож тепер їхати на поле страшнувато — а раптом зустріну стражів порядку, і вони зафіксують порушення? Та й пальне дороге. За мізерну пенсію не можу придбати і центнера міндобрив, а за що гербіциди купити? На упаковці препарату проти жуків вказано — розбавляти у 90 літрах води. Але це неправда, бо після обробки жук почувається, мов після купання! Навіщо людей так дурити?

Гноблять українців нині, де тільки можуть, гнобили і за СРСР. У 1946 році нас примусово-добровільно переселили з Польщі в Україну. Потішили позикою-допомогою, а з нового 1947 року взялися міняти гроші, так що довелося оту допомогу потім віддавати. А тут ще інші побори ввели. По селі, пригадую, ходили активісти й оподатковували все, що можна. Кожен мусив здати 44 кілограми м’яса, 220 (а насправді — 250) літрів молока, в кого була коза — шерсть, із поросят — шкіру. Батько наш із дочками ходив косити до заможніших, щоби прогодувати сім’ю. Вона складалася із шести осіб. Недовго вони жали за дев’ятий сніп, недовго тішилися заробленим зерном. Прийшла «червона мітла» і вимела все зерно з хати. Не дивилися, що є четверо малих дітей.

Не знаю, як батькові вдалося домогтися правди, але нам потім повернули трошки зерна. Правда, не жито, а «мишовицю». Отакою була «радянська правда і справедливість». Донині ще дехто наважується плакати за СРСР-івським «раєм».

У колгоспі заробляли дуже мало. Всього лиш 20 копійок за трудодень, а той «день» важко було заробити. Хіба ті, хто працював на фермі, або був комбайнером чи трактористом.

Я працював згодом на Микулинецькому комбінаті «Будіндустрія» мотористом цементного складу й одночасно вивантажував з вагонів мішки з цементом. На місяць на плечах переносив вантаж семи вагонів. А отримав у результаті «немало» — якусь копійку зароблених і на додаток — запалення легень. Нагородили мене медаллю «За трудову доблесть», платили надбавку за профзахворювання. Але комбінат перестав існувати, тож і надбавки до пенсії не стало. Залишився тільки значок нагрудний.

Маю також статус учасника війни. Тож обіцяли мені безкоштовний слуховий апарат. Коли пішов на обстеження, то обіцяли повідомити, коли апарат надійде. Та обіцяного, як кажуть, три роки чекають. У мене ж уже пішов четвертий.

Так і живу, чекаючи на подачку, яку заробив чесною працею. А тут партіям просто так з держскарбниці виділяють гроші. І кому з нас вони потрібні більше — риторичне запитання.

Ярослав ЯЛЕЧКО

с. Варваринці Теребовлянського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини