Вільне життя

Щодо деяких питань застосування

Із першого вересня 2006 року для України набула чинності Конвенція 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, учасницями якої є більше 70 держав світу. Таким чином наша країна отримала доступ до міжнародного механізму співпраці, що встановлює порядок повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують.  

Відповідно до статті 35 Конвенції вона застосовується до актів незаконного переміщення або утримування дітей, що мають місце після набрання чинності Конвенцією між договірними державами.

Враховуючи зазначене, відсутні правові підстави для прийняття до розгляду на підставі Конвенції заяв про повернення дитини щодо держав, з якими Конвенція не застосовується, або «викрадення» дитини відбулося до дати набрання Конвенцією чинності у двосторонніх відносинах.

На підставі положень Конвенції особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з України або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину (далі — заявник), може відповідно до статті 8 Конвенції звернутися із заявою про повернення дитини. При цьому відповідно до статті 4 Конвенції її застосування припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.

Форма заяви про повернення дитини наведена у додатку 1 до Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10. 07. 2006 № 952.

Заява про сприяння поверненню дитини обов’язково має містити інформацію про дитину та її батьків, інформацію про заявника, який здійснював опіку до вивезення дитини, інформацію про можливе місцезнаходження, дата, час, місце та обставини незаконного вивезення або утримання, інформація про особу, якій необхідно передати дитину. Також особа може подати заяву про забезпечення реалізації права доступу до дитини. До зазначених заяв додаються документи, в яких міститься інформація, що стосується порушеного питання (засвідчена копія рішення або угоди щодо встановлення опіки (піклування) чи щодо права заявника на спілкування з дитиною; витяг з нормативно-правових актів з відповідних питань або обгрунтоване посилання на відповідні норми; довідка про стан здоров’я дитини і характеристика; довіреність заявника), та їх засвідчений переклад на офіційну мову держави, в якій ймовірно перебуває дитина, або англійську чи французьку мову.

Якщо добровільної згоди щодо повернення дитини до держави постійного проживання не вдається досягнути, то центральний орган від імені заявника звертається до суду або іншого органу, уповноваженого прийняти рішення, або сприяє таким процедурам. Слід зазначити, що лише суди держави, де перебуває дитина (в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи), мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції. Тобто, лише суд або такий орган можуть вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною.

Водночас, згідно зі ст. 13 Конвенції передбачено конкретні випадки, коли дитина не повертається до території держави її постійного місця проживання: коли особа, установа або інший орган, що піклується про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий орган також може відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Якщо дитина незаконно переміщена і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган зобов’язаний видати розпорядження про негайне повернення дитини.

При цьому судовий та адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також може видати розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

В Україні справи про повернення дитини до іноземної держави та про забезпечення права доступу до дитини суд розглядає у позовному провадженні у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України.

Відповідно до статті 110 Цивільного процесуального кодексу України позови Міністерства юстиції України у справах відповідно до Конвенції пред’являються за місцезнаходженням Міністерства або його територіальних органів, а представництво інтересів заявника в судах України забезпечується Міністерством юстиції України через територіальні органи юстиції на місцях.

Слід зазначити, що категорія справ про повернення дитини є новою для судів України, у зв’язку з чим надзвичайно актуальним постає питання розмежування питань про повернення дитини та про піклування про дитину, зважаючи на міжнародний аспект справи та необхідність дотримання ключового принципу, закладеного як у цій Конвенції, так й у інших міжнародних договорах, а саме, що право ухвалювати рішення по суті прав піклування належить суду або компетентному органу тієї держави, в якій дитина постійно проживає.

Водночас, аналіз практики рогляду судами України категорії справ про повернення дитини свідчить про існування певних проблем, пов’язаних, у передусім із розумінням судами положень Конвенції та застосуванням їх при ухваленні рішення. Так, метою звернення до суду завжди є встановлення факту незаконного переміщення та/або утримування дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, та її повернення до місця постійного проживання з метою подолання негативних наслідків, які виникли у зв’язку з одноосібним рішенням особи (як правило одного з батьків) змінити місце проживання дитини.

Однак, суди не завжди дотримуються такого підходу і, зважаючи на предмет спору, не уникають дослідження обставин та відповідних правовідносин, пов’язаних з піклуванням батьком та матір’ю про дитину та оцінкою виконання ними своїх обов’язків щодо дитини. Інколи суди в контексті здійснення прав піклування щодо дитини досліджують питання про утримання дитини, тобто фактично ототожнюють батьківський обов’язок утримання з батьківськими правами піклування. Таким чином, це загрожує тим, що суд фактично оцінивши належним чи неналежним чином здійснюються права піклування про дитину, частково вирішує питання по суті прав піклування, дає оцінку тому, де та з ким дитині краще проживати. Водночас, як вже зазначалося, стаття 16 Конвенції заперечує можливість суду розглядати по суті питання про піклування доти, поки не буде вирішено питання про повернення дитини.

І. ШПИТ,
завідувач сектору судової роботи та міжнародного співробітництва головного територіального управління юстиції у Тернопільській області.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини