Вільне життя

Великоднє щастя

Село, сповнене великодньої радості, красувалося в пишноквітті садів. Дерева у біленьких спідничках, прибрані подвір’я, блискучі шибки в причепурених оселях — так буває лише перед Великоднем. Софія любила це свято найбільше. Завжди старалася приїхати додому в четвер, щоби все зробити, паску з мамою спекти, крашанки пофарбувати і недільної ночі піти з родиною до церкви. Усі сільчани стають довкруж храму, вишиковують свої кошики, запалюють на пасках свічки — і це широке коло з вогників, мовби віночок, щороку обнімає подвір’я древньої церкви, як оберіг. Заради такого видовища, таких вражень варто їхати на Великдень до села. Бо в місті паску святять у суботу, а в селі люди повертаються з кошичками додому в неділю вранці, коли саме займається світанок.

Ще в суботу дружина Софіїного старшого брата Олена запропонувала піти в неділю на гаївки. Софія відмовилася. Вже стара, мовляв, гаївки водити. А про себе подумала: «Там усі друзі, однокласники будуть із сім’ями, з дітьми, а вона знову сама. Знову питатимуть, чому не виходить заміж. І що їм на те відповісти? Що сорокарічних наречених уже ніхто не хоче вести під вінець?»

— Побачуся вночі під церквою зі своїми — та й по всьому, — відмахнулася Софія. — А в неділю краще відісплюся.

— Не можна на Великдень спати, бо городи бур’янами заростуть, — застерегла, як завжди, Олена.

— Та щороку заростають. Тобі ж сапати — не мені, — віджартувалася Софія і повернула розмову на іншу тему.

…А на Великдень під церквою вона зустрілася з Андрієм — з однокласником, в якого колись була закохана, але він про це хіба здогадувався. Вони товаришували, проводили час в одній компанії, та ніжних почуттів до Софії хлопець не проявляв. Згодом вони роз’їхалися в різні міста, вивчилися, він одружився, а Софію наче хтось прокляв — досі в дівках засиділася. Була за кордоном, але й там щастя не знайшла. Добре, що на квартиру заробила. А в Андрія два роки тому померла дружина. Залишився він сам із двома дітками. З ними і приїхав до батьків на свята.

Андрій зрадів, коли побачив Софію. Познайомив із сином і донькою. Потім до них підійшла однокласниця Жанна й запропонувала зустрітися на гаївках. Їй Софія уже не могла відмовити, бо раптом так захотілося наговоритися, пригадати шкільні роки.

— Давайте зберемося нашою компанією, — запропонував Андрій. — Олег зі Степаном приїхали, і Світлану Руду десь тут бачив. А ті, хто на місці, підтягнуться, бо ж рідко бачимося, бандо.

Так вони називали себе в школі — бандою. Хоч у тій банді були чи не всі відмінники. Вчилися вечорами грати на гітарі, ходили в походи… Які ж гарні були часи! Як швидко вони відійшли у спогади…

…На гаївки всі прийшли, як і годиться, сім’ями. Андріїв шестирічний синочок Ігор подарував Софії писанку, яку сам розмалював.

— Це означає, що я тобі бажаю любові, дітей, — пояснював, тикаючи пальчиком у візерунки-символи. — Це — довге життя, багатство, здоров’я. Так нам вчителька пояснювала. Я і татові таку саму подарував.

— А мені чому подарував? — поцікавилася Софія.

— Бо ти класна, — пояснив малий і побіг до гурту дітлахів.

Дочекавшись усіх, кого вдалося зібрати, товариство вирушило до Жанни на гостину. Дітей залишили вдома. Розговлялися допізна, переглядали фотоальбоми, ділилися своїми досягненнями і навіть грали на гітарі. Софіїн брат Дмитро двічі телефонував сестрі, ніби їй не сорок, а чотирнадцять. І Олена один раз. Але жінці було так добре і весело, як тоді, у школі, тому прощатися не хотілося. Розійшлися вже далеко за північ. Додому її проводжав Андрій.

— Виходь за мене заміж, Соню, — випалив несподівано, перервавши Софіїну розповідь про Італію. — Нічого не кажи, просто вислухай. У тебе немає сім’ї, ми одне одному небайдужі…

— Невже? — здивувалася жінка — і подив на її обличчі був помітний навіть у темряві.

— Так, ти завжди мені подобалася. І я помічав, що подобаюся тобі. Але ти була дуже гоноровою, а я дуже встидливим — от і розбіглися ми. Та тепер, коли я сам, а тебе теж нічого в твоєму Тернополі не тримає, крім роботи й хати, пропоную одружитися і переїхати до мене. Моя Оля мала невеличку пекарню, я пообіцяв їй зберегти той бізнес, але вже не маю сили тягнути його, мені це нецікаво, маю свою справу. А ти ж завжди любила пекти, то й будеш при ділі. Діти мої добрі, нерозбалувані, їм погано без матері. Я ж коли побачив тебе нині — мовби двадцять років скинув із пліч. Захотілося жити, літати, любити…

Софія слухала, не перебивала, а в кишені бережно обмацувала Ігорчикову писанку. Гріла її в долоні, відчувала під пальцями кожну борозенку, кожен горбик… Вітер струшував з аличі цвіт. У світлі ліхтарів пелюстки падали, як зірочки — хоч бери й загадуй бажання.

— Мені час додому, Андрійку, — знічено, як школярка, попросилася Софія, вивільняючи незайняту писанкою руку з Андрієвої долоні. — Скоро півні співатимуть, а дівки ще нема з кавалєрки. Вибач, Андрійку, але я не готова тобі відповісти. Мушу подумати.

— Тільки недовго думай! — кинув їй навздогін чоловік. — Нам ще треба встигнути дитину народити!
…Це побачення з дитинством переламало Софіїну долю минулого року. А цьогоріч на Великдень усе село побачило, що жінка вагітна. Андрієві діти кличуть її мамою і вже знають, що скоро в них народиться братик. Софія привезла багато пасочок і великодніх зайців та баранців із власної пекарні для самотніх односельців, багатодітних сімей. Вона помолодшала, розквітла, аж світиться зсередини. Відразу видно: щаслива жінка.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини