Вільне життя

Лідія РОМАНЧУК: «Говоріть не про хвороби, а про життя. І живіть!»

img178_0

Відомій тернополянці Лідії Романчук виповнилося дев’яносто. Коли зустрічаю людину такого поважного віку, хочеться вклонитися їй. Це ж скільки чеснот треба мати, щоб Господь дарував стільки літ, та ще й таких активних, наповнених добром, світлом, мудрістю, любов’ю. А ще стосовно пані Лідії — боротьбою. За Україну, за рідну мову й пісню. За те, щоб вижити навіть тоді, коли несила жити. 

Дермань: медсестра підпілля

Оглядаючись на прожите й пережите, пані Лідія розповідає: народилася у славнозвісній Дермані, як її тоді називали, — столиці Волині. Там, до речі, народився і «український Гомер» ХХ століття Улас Самчук. За німецької окупації вона бачила його, а в один з його приїздів у рідне село навіть співала для нього з хором «Просвіти».

Побачила світ у багатодітній родині (їх було п’ятеро братів і сестер) — дуже зарадній і працьовитій. Тато вчив дітей читати й писати, усі до школи йшли вже грамотними. Жили з власної господарки. Тато ще латав чоботи, а мама шила. В селі була хата-читальня, потім — «Просвіта». Усі Ясені (саме таке дівоче прізвище пані Лідії) були їхніми активістами. Від татового слова, від маминої пісні та просвітянських заходів і зародилась її любов до України.

Коли почалась німецька окупація, один з братів пішов у підпілля.

— Я ходила його провідувати, — розповідає пані Лідія. — Назад несла якісь папірці. Брат наказував, кому й куди їх передати. Мені було лише 15, і я не знала, що в них. А виявляється, переносила відомості, де були німці, куди вони пересувалися. І в нас за Здолбуновим потім підривалися вагони. Дядько Галєтка, чоловік моєї двоюрідної сестри, кував саморобні міни. Коли ж фашисти закрили навчальні заклади, наші хлопці почали гуртуватися й переходити в підпілля. А ми, дівчата, допомагали їм, як могли.

Ліда Ясень тим часом не гайнувала часу: закінчила санітарні курси, потім вчительські. Тож коли почалися збройні сутички з німцями і були поранені, її кликали надати медичну допомогу. Повстанці жили на хуторах, але вона не була там постійно. Викликали за потреби. Каже, що їх було таких двоє дівчат на підхваті, які знали одна одну. Може, й інші були, не відає, бо дуже сильною була конспірація. За німців було легше, можна було і вдень іти в загін. «Усі пішли проти фашистів, ніхто не доповідав, що бандерівці там щось роблять», — каже нині.

А ось 1944-й був дуже важким. Пригадує, як везли одного пораненого, а «на ліс пустили облаву», з усіх боків оточили. Довелось ховатися в бункерах. Хлопцям треба було доставляти харчі, одяг, носити «грипси» (записки). Робити це вдень було вже небезпечно, а вночі йшли в ліс спочатку з острахом. Потім звикли, змирилися з думкою, що один раз вмирати. А з часом навіть захопилися цією справою. Та репресії посилювались, підпілля ставало все глибшим, облави й арешти — частішими й грізнішими.

Магадан: назад дороги немає

Одного дня Дермань оточили зусібіч і хапали всіх підряд. «Дєвушка… Значіт помагаєш бандєровцам». А потім били до того, що мусив на себе щось сказати. Єдине, чим рятувались, не давали прямих відповідей, а щось брехали на себе. На Ліду Ясень був донос. Але хотіли вибити ще щось, про що забув вказати стукач. Дівчина боялась, аби не спливло на поверхню, що брат у підпіллі, що й вона там була. Сказала, що вчила дітей у дусі українського націоналізму. Вони швидко все перевірили і з’ясували, що вона каже правду.

Для радянської влади націоналізм був дуже страшним злочином. Тож судили її в Рівному 25 лютого 1945 року. Вирок: 15 років каторжних робіт з поразкою в правах на п’ять років — «за ізмєну Родінє». Спочатку була рівненська тюрма, потім пересильна дніпропетровська, а далі — харківська. В останній давали гнилу варену брукву без хліба. В’язням казали: «Виживете — поїдете далі, а ні — так ні». «Це був карантин на виживання, на міцність наших шлунків», — каже моя співрозмовниця. Вона народилася і росла дуже хворобливою дівчинкою, тож думала: все — кінець. Але хто знає, на що здатна навіть дуже слабка людина, якщо Бог тримає над нею свої руки.

На етапі давали оселедці і не давали води. І так усю довгу дорогу до Магадана. Там сказали: це кінцева зупинка, назад дороги немає. Але на неї вже й не сподівалися виснажені дизентерією і ревматизмом українські арештантки. Через місяць вони не впізнавали одна одну. Зранку давали шматочок хліба і солону юшку, в якій плавав хребет оселедця. Ліда не могла пити гарячого, тож часто залишалась і без цієї рідини. А потім — на лісоповал: п’ятнадцять годин на льоду і холоді. Від виснаження втратила пам’ять. Забула, хто вона і звідки. Пам’ятала лише номер — Д-452 — і більш нічого.

І лише коли каторгу замінили на «ИТЛ» (виправно-трудовий табір), їм уперше дали матраци. Зняла з нього сіру сатинову наволочку, і майнула чи не перша жива думка: це ж можна з неї сукню пошити! Адже, крім штанів і гімнастерки, нічого не було. Коли пошила, взялася її ще й вишити. Наторочила ниток з того, що було під руками, випросила голку, і пальці самі згадали, що з цим добром робити.

Тепер каже, що вишивка, молитва і пісня врятували її в тому холодному Магадані. На каторзі було не до співу, хотіли тільки їсти і спати, бо працювали без вихідних. А в таборі перша пісня, яку заспівали, була про Лесю Українку. Потім і портрет її вишила. Думка думку доганяла: Леся була такою хворою, а не корилась долі. Навіть коли була прикута до ліжка. А ми ж іще на ногах! Нумо до життя! На нарах молились і співали кондаки, тропарі. Серед дівчат було багато православних волинянок, які все це знали. «І таке було чотириголосся, Боже ж ти мій, — згадує пані Лідія, — і така насолода! Забувалось, що ми голодні, що в неволі. Потім навіть концерти влаштовували».

Пісня їх рятувала, але за неї і карали. За українське «Танго» Лідію Ясень запроторили у табір суворого режиму, де вона спочатку працювала в шахті, а відтак згадали про її медичні здібності. Не було кому працювати, тож її перевели на «легкий труд» — в медчастину. Щоб вижити і не потрапити назад у підземелля, ночами вивчала медицину, аби більше знати і бути потрібною тут.

Колима: українці всюди українці

Своє нелегке життя Лідія Романчук описала у двох книжках спогадів — «Дорогою страждань» і «Червоним плакала калина». Якщо в першій ідеться про пережите в роки війни і колимські табори, то в другій вона проходиться тією ж дорогою, але вже заторкує особисте. Зокрема, згадує своє перше чисте кохання до повстанця Олекси, яке гріло її в тюрмах і таборах й допомагало вижити в нелюдських умовах. Що ж до чоловіка свого Івана Романчука, уродженця Трибухівців Гусятинського району, то він був в ОУН. У 1940-му його заарештували, дуже катували, а в 1941-му, за місяць до початку війни, останнім етапом з Тернополя відправили в Магаданську область. Прокладав дороги в тайгу — до золота, уранової та залізної руди.

Їх познайомили друзі в 1953 році, коли вже обоє були на поселенні. Не задумуючись, пішла з ним до загсу. Жили в Нагорному — селищі на березі річки Теньки. Там народилася їхня єдина донечка Леся, якій судилося стати знаною письменницею. Згодом вона напише про своє «білосніжне дитинство»: «Людям сняться закосичені ліси, а мені колимські голі сопки…».

Пані Лідія описує, як у тому краю вічної зими вони збирали на кам’янистих сопках брусницю, а під карликовими берізками — гриби. На сипучий грунт завозили самоскидами землю і розбивали парники, де вирощували редиску, картоплю, огірки. Звели й теплицю на помідори, а це недосипання, бо треба було підтримувати опалення. Заздрісні й лінивці не приховували подиву: «Хахли нігдє нє пропадут».

Дивлюсь на городньо-парникові світлини колимських українок. На них маленька Леся з бантиками, а мама Лідія, хоч і з коновкою в руках, але в гарній сукні, і неодмінно із зачіскою. Її врода знову розквітла, а жага до життя повернула і добрий настрій, і усмішку на обличчя. А які помідори (у вісім ярусів!) урожаїлись в їхній теплиці. Якби не фото, не повірила б, що такі могли вирости на колимських сопках.

Тернопіль: щедрий світ довкола

У селищі Нагорному Романчуки прожили десять років. У 1963 з двома валізками приїхали в Тернопіль у відпустку. І тут знайшлася людина, яка взялася їх прописати. Тож на Колиму вже не повернулися. Коли настала незалежність, пані Лідія поринула в громадське життя: співала в ансамблі «Рух», працювала в Союзі українок, була незмінною учасницею всіх патріотичних подій у нашому місті. Але, попри все своє героїчне (не боюся цього слова) життя, Лідія Романчук скрізь і завжди залишається теплою, доброю, ніжною, привабливою жінкою, великою оптимісткою. Коли не йде містом ця гарна літня пані, замилуєшся нею: в капелюшку, в гарній сукенці чи костюмі, що дуже їй пасують. Це суцільний ексклюзив. Вона й досі собі все шиє, перешиває, щось придумує — і все так до ладу. А ще в неї багато вишиванок, які сама творить і залюбки одягає. І щоразу на ній якийсь гердан, теж витвір її невтомних рук.

З нею цікаво поспілкуватись, погомоніти на будь-яку тему. Вона дуже нагадує мені мою маму, її ровесницю. Передусім викристалізованою десятиліттями пережитого й переболеного мудрістю. І рецепти довголіття в обох практично однакові: не лінуватись, працювати, уміти терпіти і прощати, не робити людям зла, бо воно з’їдає людину, як іржа. Дякувати Богу за кожен день і кожну мить. Не забувати про молитву. Окрім того, пані Лідія закликає не стогнати, не розповідати всім про свої хвороби, не смакувати їхні деталі — це нікому не додасть здоров’я. Треба говорити про життя — і просто жити. Дивовижне покоління дивовижних людей, чи не так?

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини