Вільне життя

Ромашкове кохання і три щебетливих сонечка

Степан із Надею не могли прийти до тями: їхня єдина донька, за п’ять хвилин золота медалістка, дівчина з родини шанованих сільських інтелігентів до п’ятого коліна зв’язалася із хлопцем, якого вчителі з класу в клас переводили, аби швидше збутися. Неук, зірвиголова, із сім’ї, де з діда-прадіда поклонялися хіба зеленому змієві.

Від думки, що колгоспний фірман може бути їхнім зятем, батькам ставало млосно. Тож коли скрипнули вхідні двері, вони обоє кинулися до сіней, де нишком роззувалася розпашіла від щастя Оленка.

— З ким ти вешталася до півночі? — спитав Степан з усією суворістю, на яку тільки був здатний чоловік із м’якою, ліричною вдачею.

— Ви ж знаєте, тату, — з гордо піднятою головою відповіла Олена. — То чому питаєте?

Тут уже заголосила матір, згадуючи своїх батьків-учителів, діда-лікаря, скільки книжок було і є в їхній хаті тощо. Відтак почала слізно змальовувати картину безрадісного шлюбного майбуття гарної дівчини Оленки і поганого хлопця Ігоря. А неслухняна дочка, захмеліла від кохання і ароматів травневої ночі, відсторонено усміхалася, спершись на одвірок. І поки батьки обмінювалися взаємними звинуваченнями щодо ганебної доччиної поведінки, вона прошмигнула до кімнати й притулилася гарячим чолом до темної шибки, визбируючи поглядом знайомі зорі з небесного склепіння. Ось воно — їхнє з Ігорем сузір’я. Вони домовилися, що одночасно дивитимуться на нього аж годину. І думатимуть одне про одного.

Попри хвилювання батьків, Оленка таки закінчила школу з медаллю і вступила до економічного університету, склавши перший і єдиний іспит на «відмінно». Щовихідних, приїжджаючи додому, правдами-неправдами зустрічалася з Ігорем. Утікала через вікно, злазила з горища по драбині, яку підставляв коханий, намовляла подружок, аби переконали батьків, що вона весь вечір буде в дівочому товаристві… Степан періодично викликав Ігоря на серйозну розмову, але нічого іншого, крім того, що він кохає його дочку і зробить її щасливою, не чув. А вже на четвертому курсі Оленка поставила батьків перед фактом: вони з Ігорем вирішили побратися.

Тієї неділі, коли мав прийти майбутній зять, у кухні Марущаків кіт не валявся. Степан і Надія оголосили дочці бойкот. Матір лежала на дивані з мокрим рушником на голові, батько демонстративно читав книжку. Коли на порозі з’явився Ігор із букетом квітів і тортом, вони вдали, що нічого не бачать і не чують.

— Степане Петровичу, Надіє Костянтинівно, доброго вечора, — привітався хлопець і відразу почав із головного: — Ми з Оленкою любимо одне одного, і я прошу у вас її руки й благословення на шлюб. Мамо, тату… Дозвольте мені вас так називати, бо я не пам’ятаю своїх батьків. Обіцяю: ви ніколи не пошкодуєте, що віддали дочку за мене.

— Ми вже це чули! — зірвалася з дивана Надія. — А куди ти приведеш дружину? Як думаєш забезпечувати сім’ю? Про що ви, зрештою, будете говорити з Оленкою вечорами? Ти хоч одну книжку за життя прочитав?

Ігор густо почервонів — і тут втрутилася Олена:

— Якщо ви не проти, ми поки будемо жити у нас, бо це й мій дім також. Якщо проти, мені обіцяли в Тернополі гуртожиток, я вже знайшла собі роботу. А в Ігоря золоті руки, він може багато чим заробляти. І ще. Ви можете не дозволити нам одружитися, але ми однаково будемо разом. Проти вашої волі.

Марущаки ще трохи опиралися, але згодом справили весілля. Молодята поїхали жити до гуртожитка. Оленка працювала бухгалтером на великому підприємстві, а Ігоря взяв на роботу товариш, вихідець із їхнього села, котрий займався виготовленням меблів із дерева. Молодята приїжджали додому у вихідні, переважно до Оленчиних батьків. Адже Ігореву матір горілка звела зі світу, коли він іще був маленьким, а батько згодом помер у в’язниці від туберкульозу, відбував там термін за крадіжку. В їхній хаті жила Ігорева старша сестра з чоловіком-пияком і купою дітей. Ігор привозив племінникам гостинці, але не затримувався там надовго. А Оленчиним батькам допомагав по господарству, косив, обробляв город.

Якось, викопавши картоплю і поносивши мішки до льоху, сім’я сіла вечеряти. І вперше за два роки, відколи молоді побралися, Степан поставив на стіл пляшку.

— Ви, тату, випийте, — сказав зять, — може, мама вам складе компанію, а ми не будемо. Горілка відібрала в мене батьків, дитинство, я ще Оленочці в школі присягнув, що не питиму. І дружина моя тимчасово непитуща, бо… ми чекаємо дитинку.

Що тут зчинилося! Степан із Надею навперебій кинулися обнімати дочку, зятя. І плакали, і сміялися, і таки почаркувалися на радощах за здоров’я дітей і майбутніх внуків.

Із появою маленького Петрика вже бабуся з дідусем почали приїжджати до Тернополя, бо молодим із дитиною непросто було діставатися до села автобусом. Якось, повернувшись додому з такої гостини, Степан першим поділився враженнями:

— А бачиш, Надю, якого нам Господь зятя доброго послав. Оленка ж не знає навіть, як то — встати вночі до дитини. Він, бачу, і пере, і прасує, і ще й питає її, чи не втомилася, чи ще щось треба помогти.

— Я почуваюся винною перед ним, — додала Надія. — Бачу, яка Оленка щаслива — і мені більше нічого не треба. Не можу забути, як Ігор ніс їх із Петрусем з пологового на руках до самого таксі.

— А потім із таксі на третій поверх, — аж просльозився від розчулення Степан. — І сходи встелив ромашками, пам’ятаєш?

Обнявшись, Марущаки довго говорили і згадували, як ображали Ігоря, не підпускали до дочки, а він виявився такою доброю дитиною, став їм сином. Вони мріяли мати сина, але лікарі заборонили Наді народжувати через проблеми із серцем.

…Іще через п’ять років у Ігоря з Оленкою народилася двійня — Остапчик і Даринка. Ігор позичив у товариша гроші й започаткував свій бізнес — виготовляв меблі. Незадовго і борги віддав, і квартиру отримав у рамках програми молодіжного житлового кредитування. Трикімнатна, велика, в новобудові — і безвідсотковий гривневий кредит на тридцять років! Ремонт зробив власними силами, друзі допомогли. Сам виготовив меблі за Оленчиними ескізами і привів родину до нового гніздечка  сходами, встеленими ромашками.

— Колись ми будемо жити у великому будинку за містом, — сказав, обнімаючи дружину. — І я тобі, Оленятко моє, вистелю туди дорогу зорями…

А на сорокаріччя подружнього життя діти подарували Марущакам паломницький тур до Ізраїлю та Палестини. Йдучи стопами Спасителя, Степан із Надією не втомлювалися молитися за здоров’я і щастя дітей та внуків. І припадали серцями до святих місць, вимолюючи прощення. Хоча ні Ігор, ні Оленка давно не тримали на батьків зла. Їхнє ромашкове кохання щедро квітувало трьома щебетливими сонечками, що часто-густо аж хотілося сплюнути через ліве плече. Аби не зурочити.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини