Вільне життя

Українці з задоволенням ходили б у театри і на концерти, але можуть дозволити собі це раз у квартал

9ff2fc8064b782232dfc4161f0131176

Максим Паперний – український кінорежисер, продюсер і кліпмейкер. Навчався в музичній школі по класу фортепіано. Закінчив кінематографічний факультет Київського університету театру і кіно імені Івана Карпенка-Карого. Пізніше працював у Національній телекомпанії  України. Співпрацює з багатьма зірками українського шоу-бізнесу. Режисер багатьох фільмів і мюзиклів: “Снігова королева”, “За двома зайцями”, “Дванадцять стільців”, “Дивне Різдво”, “Їсти подано!”, “Копи з Перетопа”, “Аліса в країні чудес”… Нагороджений дипломом за кращу режисуру “Оксамитовий сезон”.  

Влащенко: Сьогодні у нас в гостях режисер, кліпмейкер, продюсер – Максим Паперний.

Привіт, Максим. Ви випускник двох факультетів?

Паперний: Ні. Я спочатку хотів вступати на акторський факультет, але мене не взяв Мажуга, і я для того, щоб не витрачати час, вступив до інституту культури, на театральну режисуру. Я рік відучився, пішов в армію, потім знову повернувся на свій факультет. На всі п’ятірки здавши сесію, я з нуля вступив на факультет кіно і телебачення, до Чубасова, і, провчившись там, отримав червоний диплом.

– Кіно, як безперервного процесу – у нас немає. Наскільки вам важко, коли це існує тільки в якихось проектних речах?

– Через ситуацію в країні я, по суті, став кліпмейкером. Кінематографа вже не було на той час, а дуже хотілося займатися творчістю, хотілося себе реалізовувати творчо. У дитинстві ми зустрілися і подружилися з Ірою Білик, грали разом у дитячому театрі. Вона теж хотіла бути актрисою, але потім вступила до училища Глієра. Потім ми зустрілися – вона в статусі співачки № 1 України, а я молодий режисер. Вона довірила мені себе, і з кліпу “Я пливу” почалася моя кар’єра, як кліпмейкера. Це було в той час, коли слово “кіно” ніхто навіть не вимовляв.

– Наше кіно почалося з новорічних мюзиклів. Ви їх теж знімали. Наскільки українські серіали конвертуються за межі України?

– Мюзикли завжди мали статус спецпроектів – вони робилися спочатку на два ринки. Це завжди був праймтаймовий продукт. Мюзикловий продукт завжди був більш ніж затребуваний і зародився він, власне, як альтернатива “Вогникам”, тому що всі вже втомилися від одних і тих же осіб, пісень, формату. Хотілося  якось  урізноманітнити ефір, і тому з’явився формат новорічного мюзиклу. Цей продукт проіснував благополучно протягом років семи. Потім сусідня країна перехопила ініціативу – вони стали самі знімати для себе.

– Ви ніколи не думали про те, що треба робити не спецпроект, а спробувати зробити, дійсно, повноцінний мюзикл?

– Це складно. Я з досвіду наших сусідів, і є досвід України ( “Барон Мюнхаузен”), знаю, що комерційного успіху це не приносить. У форматі телевізійному це може існувати. Є якісь речі на рівні менталітету. І друге – навіть на Бродвеї провалюються мюзикли. Мюзикли вимагають великих капіталовкладень, і це повинно бути таким атракціоном, щоб глядач охоче йшов і розлучався з якоюсь сумою грошей. Тоді це окупається, і це працює.

– 80% бюджету мюзиклу на Бродвеї становить реклама. А у нас різні проекти і театри хочуть, щоб глядач сам прийшов. На рекламу не можна шкодувати грошей.

– Я не з усім погоджуюся. Я вважаю, що, звичайно, реклама дуже важлива. У прокат фільму спочатку закладається значна частина бюджету на просування, але коли це стосується нашого продукту, великі ризики, перш за все, в розчаруванні. Ми дуже часто стикаємося з тим, що навіть з дуже добре розрекламованих фільмів глядач іде розчарований від результату і від продукту. У країні зараз ще такий стан, що люди із задоволенням би ходили і в театри, і на концерти, але середньостатистичний українець має можливість купити один квиток, і не раз в місяць, а, можливо, раз в квартал.

– Наскільки відповідає дійсності, що, як кажуть, російські актори краще працюють в серіалах?

– Весь цей час ми робили продукт на два ринки, і тільки для того, щоб він окупився, необхідно було інвестування тієї сторони. І вони, як правило, виступають в ролі замовника, а замовник хоче бачити свої медійні обличчя. Це навіть не означає обов’язковий успіх серіалу – це означає впізнавання свого продукту на ринку. Поява тих чи інших осіб не забезпечує цифр, тому що, коли одні і ті ж особи переходять з одного продукту в інший, то глядачі навіть плутаються. Я дуже люблю українських артистів, я їх багато знімаю, і у мене навіть є якийсь свій акторський банк – це люди, з якими я завжди працюю, люблю і поважаю їх. Це великі професіонали, але можу визнати, що в більшості випадків російські артисти працюють чудово. На моєму знімальному майданчику були і Гурченко, і Ахеджакова, і Усатова, і мені є з чим порівнювати. Що стосується школи і професіоналізму, то є такий момент, який називається мова. Так ось, мова українських артистів в 90 випадках залишає бажати кращого. Для того ринку їх, як правило, завжди перетоновують. Зараз до мене приходять зніматися випускники та студенти сьогоднішні, але в більшості своїй це важкий випадок.

– Тобтоукраїнська театральна освіта залишає бажати кращого?

– Так, на сьогоднішній день це очевидно, і я стикаюся з цим постійно, тому що потрібна свіжа кров. Вона приходить, а це дуже погано, і слабо, на жаль.

– У нас, взагалі, біда з усім – з акторами, з режисерами, зі сценаристами?

– Основна і головна проблема – це відсутність професійних і грамотних сценаристів. На чолі кута завжди стоїть сценарій. Я завжди кажу, що вище букв ти не стрибнеш. І який би не був професійний актор, якщо так змодельована ігрова ситуація, то він не вистрибне зі штанів. Є актори, які в змозі закрити своєю харизмою навіть найслабші букви, але букви завжди в основі. Другий момент – це сьогоднішнє телебачення працює на потребу глядачеві. Всі, хто займається виготовленням продукту, вони орієнтуються на смак сьогоднішньої аудиторії, на цифри. Я не можу робити продукт тільки для того, щоб заробити гроші. Гроші можна заробити, продаючи горілку, пиріжки, але сьогодні нікого не цікавить творча складова. Все, що зараз відбувається – це печуться пиріжки.

– Школа і якість залежать тільки від грошей, чи нам потрібен час, щоб навчитися це робити?

– Нам потрібно виростити іншого глядача. Ми – обслуговуючий персонал.

– Але люди, мені, наприклад, радять дивитися якісні серіали, не українські.

– Я думаю, що ви спілкуєтеся з 0,5% глядацької аудиторії України. 85% глядацької аудиторії України із задоволенням дивляться “Свати”, і подібні твори. Той же “Картковий будиночок” або “Гра престолів” в нашому ефірі будуть показані після 23-24 години, в кращому випадку. Є люди, які дивляться таке кіно, дивляться хороше кіно. Коли в 2007 році був прийнятий закон про пільгове оподаткування виробництва кіно, то у мене була така ейфорія! Але тільки прийняттям закону не може з’явитися потужне конкурентне кіно. Кіно тримається, перш за все, на системі зірок. Наш північний сусід створив нову систему зірок, і на цій системі зірок вони стали будувати свій новий кінематограф.

– Чому ми не створюємо свою систему зірок?

– Тому що всі артисти українські, які що-небудь могли – вони завжди виїжджали, і зараз поїхали багато артистів. Роблячи кастинг для нового продукту, я відлітав до Москви, і на кастинг до мене, туди, приходили українські артисти. Такі от справи. З самого початку в кілька разів більший ринок, в кілька разів більше роботи. Виходить, що навіть ті, кого ми тут виростили, і вони чогось навчилися – вони тут же їдуть. По суті справи, Ада Миколаївна Роговцева, Ольга Сумська, Горбунов – артистів у зоряному статусі в Україні можна перерахувати на пальцях однієї руки.

– Що з цим робити?

– Коли ви спілкуєтеся зі своїми гостями, завжди складається таке враження, що ви знаєте набагато більше цих людей. Я, зі свого боку, завжди намагаюся дуже чесно робити свою роботу і не знижувати свій професійний рівень. У США, в якійсь бібліотеці, зберігається примірник моєї екранізації “Дванадцяти стільців”. Виходить, що там це цікавіше. Я бачу місію сьогоднішнього українського кіно, в першу чергу – повернути пласт української культури: дуже відомі і забуті імена. Мені здається, що українській культурі сьогодні не вистачає гордості за свої великі імена. Місія держави в даній ситуації – це популяризувати постаті, які дали б відчуття планетарності нашої.

– Держава не може робити мистецтво, вона може тільки створювати тренди, і, на жаль, цим вона поки не займається у нас.

Дякую, Максиме.

Фото з вільних джерел

Джерело: 112

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини