Як відомо, 2016-й — Рік англійської мови в Україні. Так вирішив Президент Петро Порошенко. Чому не української — велике питання. За чверть століття нашої незалежності (а до того — й поготів) рідна мова не мала такої честі — аж цілий рік бути в центрі уваги країни, її влади, наукових інституцій, громадських організацій, широкого кола громадян. Хоч за це ратували представники інтелігенції, громадська спільнота. Англійській така честь випала без особливих зусиль. Зрештою, це в нас не вперше, коли чужому більше уваги, ніж своєму.
Натомість на місцях, зокрема, в західному регіоні, влада патріотичніша. Так, на Львівщині 2016-й оголошений Роком Бориса Возницького — відомого мистецтвознавця, музеєзнавця, Героя України, якому цьогоріч виповнилося б 90 літ. На Тернопільщині 2015-й був роком Якова Гніздовського — нашого земляка, видатного художника. І цьогоріч наш край знову пошановує славетного тернопільця, одного зі ста офіційно оголошених геніїв світу, народного художника України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Івана Марчука: йому в травні виповниться вісімдесят.
Офіційне відкриття Року Івана Марчука відбулося минулої п’ятниці, 15 квітня. Цей день особливий в історії обласного центру. Саме 15 квітня 1540 року датується перша писемна згадка про Тернопіль. А 15 квітня 1944-го він був визволений від німецько-фашистських загарбників. Тож до цих двох традиційних святкувань цьогоріч додалось і третє — вшанування художника не просто самобутнього, оригінального, талант якого, може, ще й не до кінця усвідомлений та поцінований, а й найвідомішого у світі українського живописця, який засвідчив велетенську мистецьку потугу свого народу та своєї країни. Як твердить він сам, його картини є нині на всіх континентах, окрім Антарктиди. І то тільки тому, що там немає музеїв і виставкових залів.
В Українському домі «Перемога» того дня спершу була відкрита фотовиставка «Вітражі душі» заслуженого журналіста України Олега Снітовського, який багато знімав І. Марчука. Роботи ці теплі, світлі і справді ніби заглядають у душу митця. Тим більше, що значна їх частина присвячена перебуванню Івана Степановича в рідній Москалівці Лановецького району, де все нагадує дитинство, де так хочеться притулитись і до коника, і до старого одвірка, і до відновленої криниці, де колись стояла його хата… На цій виставці, окрім світлин Олега Снітовського, відбулась і репрезентація невеличкого альбома дружніх шаржів на Івана Марчука тернопільського художника Миколи Дмітруха. У ньому близько трьох десятків спроб у жартівливій лаконічній формі зафіксувати головне в колезі-художнику, вловити його сутність.
Відтак в артгалереї, що на вулиці Гетьмана Сагайдачного, відбулося велелюдне відкриття виставки робіт Івана Марчука «Генотип вольності». На ній художник представив 64 роботи різних періодів і технік. Ця виставка експонувалась уже в Києві, у «Мистецькому арсеналі», у Львові, а тепер у рамках своєрідного ювілейного туру генотип Марчукової вольності розкрився і в Тернополі. На відкриття прийшли і очільник області Степан Барна, і міський голова Сергій Надал, за підтримки якого й проводиться виставка. Було сказано чимало високих слів про нашого видатного земляка. Були й щедрі обіцянки. Так, Сергій Надал не тільки вручив почесному громадянинові Тернополя відзнаку міського голови, а й розкрив намір відкрити постійну виставку картин Марчука в нашому місті на базі Тернопільського замку. За його словами, цей «музей-картинна галерея стане новим символом Тернополя, окрасою нашого міста і центром туристичних маршрутів».
Степан Барна зазначив, що це він своїм розпорядженням оголосив 2016-й Роком Івана Марчука в області, а тепер підписав інше розпорядження — про конкурс імені Івана Марчука для молодих художників. Цей конкурс існує вже не один рік, але досі премії молодим художникам Марчук вручав із власної кишені. Тепер, треба думати, до цього долучиться і влада. А ще буде презентація марки, присвяченої ювіляру. «Думаю, це тільки початок», — сказав голова облдержадміністрації. Голова Лановецької РДА Юліан Сірант, вітаючи земляка, сказав, що в Ланівцях уже будується мистецький комплекс для Івана Марчука…
Невже пророк повертається у свою Вітчизну? Марчук у те не дуже вірить. І я розумію, чому. Його вже стільки разів обманювали і на таких високих рівнях, що словами художника не розчулиш. Тож свій виступ він почав не з подяк, на які хтось, можливо, і сподівався, а традиційно критично, з гірчинкою. Твердив: якби його не стало у 70 років, то нині він був би дуже пошанований. Та він живий, а ще жоден аристократ духу не був поцінований в Україні за життя. У нас народжується дуже багато талантів, твердив Іван Степанович, але вони не виходять на світові обшири, бо Україна їх не плекає, «не підливає, як вазонки, водичкою».
Кілька заяв писав до спілки художників, але й досі Марчуку не дали гідної майстерні. Президенти, міністри піднімались на п’ятий поверх у його робітню. Багато обіцяли, проте нічого не зробили. Та він був впертим і одержимим, наполегливо працював. Тому й створив так багато картин. Але тепер, каже, «такий період, що пензлик у руки не лізе». Береться за одну картину, за другу — нічого не виходить. Тоді сідає на стілець і розмовляє зі своїми картинами. Вочевидь, сумна та розмова.
— Ситуація в Україні не дозволяє тішитися. Всюди негатив. Але життя триває, — завершив свій виступ Іван Марчук. — Я ще є, ще живий і я серед вас. Радію, що можу тішити людей, дивувати їх своєю творчістю… Дарую вам сонце і місяць, тишу і спокій, хатинки і поля… Дарую ці роздуми, тяжкі, можливо, нерозгадані, які ще вам не відкрилися…
Він відчуває свою значущість. І те, як говорить про це, не всі сприймають, але поруч з нами справді геній, це факт, з яким не посперечатися. А його творчість направду бентежить і викликає захоплення. А що не все ми розуміємо у ній, зокрема в циклі «Погляд у безмежність», то, думаю, прийде час, і розкриється все, що закодував у своїх картинах цей «ненормальний чоловік».
Отже, Рік Івана Марчука на Тернопіллі розпочався. Попереду ще багато ювілейних заходів, які відбуватимуться не тільки в Тернополі, а й у районах області, зокрема, і в рідній йому Москалівці. Остання першою, як і годиться малій батьківщині, і музей Марчука відкрила, і вулицю його іменем назвала, і розчистила замулену криницю на батьківському подвір’ї. А коли пробивається вода у забутих криницях, повертається до людей і пам’ять про тих, хто колись пив із них воду.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте