Вільне життя

Любава

Є речі в нашому житті, про які дуже важко переповісти, бо неможливо передати відчуття від них. Де знайти слова, щоб описати, як пече зрада коханої людини, як біль крає серце чи що відбувається в ньому, коли любиш понад усе. Та будь-яке відчуття передати з усіма його відтінками неможливо. Так і з Любавою… 

…Коли в Оксани з Миколою народилася дівчинка, батько захотів назвати її Любкою. Мама спершу здивувалася, а потім пригадалося їй давнє, красиве ім’я Любава — і вона почала кликати свою Любку Любавою. Так і приcтало воно до неї. Оскільки була дівчинка дуже тихою, милою, лагідною, то й пасувало воно їй.

Незчулася Оксана, як її Любава юнкою стала. А невдовзі й заміж вийшла. Раділа мама, що її дочка спізнала велику, чисту любов, тішилася, що все в неї з чоловіком Олегом добре. Проте тішилася здалека, бо поїхала на заробітки. Дуже переживала, що не була поруч із донькою, коли вона народила їй внука Сашка. А Любава тим часом цвіла й купалася в своїй любові, в своєму щасті.

Біда підкралася хижо й підступно. Коли Сашкові минуло три рочки, Любава завагітніла й почала мріяти про донечку. Уже й ім’я для неї вибрала — Соня, Сонечко. Олег ніби й теж радів, та радість його була якоюсь скупою, неповною. Став чоловік уникати Любави. Вони вже не так часто чаювали всією сім’єю, не бавилися більше втрьох вечорами… Німе, холодне мовчання нависло над їхніми стосунками. Олег помітно схуд. На запитання дружини відмовчувався. А ще до них усе рідше стала приходити сусідка тітка Ольга. Дітей у неї не було, чоловік працював у Москві, тож Любава була рада розділити із жінкою її самотність.

Коли після обстеження Олега поклали в лікарню, Любава дуже потребувала тітчиної допомоги. І Ольга їй не відмовляла.

— Ти, Любавко, справді так сильно любиш свого Олька? — спитала якось.

— Та люблю… — зніяковіло відповіла жінка.

— Та за що ж ти його любиш? Ні вроди, ні статків, та й без батька виріс, — далі торочила сусідка.

— А хіба треба любити за щось? — тихо спитала Любава і продовжила: — Любов, тітко, то велика сила. Вона приходить, не питаючи, живе в людині, не питаючи, і з нею можна все…

Ольга глянула на Любаву — і аж знітилася від її теплого погляду, мовби вона дивилася своїм люблячим серцем. Здавалося, над закоханою жінкою світиться ореол святої любові.

…Незабаром з лікарні повернувся Олег — і, здавалося, вже ніщо не заважало їм удвох чекати появи на світ маленької принцеси. Одного дня Любава поїхала на чергове обстеження. Повернулася швидше, ніж планувала. На подвір’ї стояла якась підозріла тиша. «Ось що я приготувала твоєму щастячку», — зловіще сичала зусібіч… І таки приготувала.

Любава легенько прочинила двері й тихо зойкнула. В обіймах тітки Ольги ніжився її Олег. Що було далі, жінка не пам’ятає. Із прірви безпам’ятства її вихопив довгоочікуваний крик донечки. Вона таки народила свою принцесу, а сама дуже повільно поверталася, як сказали лікарі, з того світу до життя. Коли їй уперше принесли Сонечку, вона не могла пригорнути її до грудей. Олег не приходив. Лікарі заборонили йому турбувати дружину.

…Того літнього дня Любаві вже стало значно краще. Вона сиділа в палаті біля прочиненого вікна й спостерігала, як літо снує свою казку — казку любові до життя. Двері тихо відчинилися. Перед Любавою стояли двоє її чоловіків: маленький, на котрого вона покладала всі свої надії, та дорослий, котрий розтоптав її любов. Один помітно підріс, а другий осунувся. Золотаві кучері запилюжила сивина. Дорослий раптом опустився перед Любавою на коліна, а менший лагідно пригорнувся до неї. Дорослий поклав до її ніг розкішний букет, а сльози струмочками текли по його щоках. У шепоті блідих вуст чітко прочитувалося: «Прости. Прости…»

Вона вперше бачила чоловічі сльози. Уперше в житті квіти не зворушили її. Та ось на ніжні пелюстки впала одна сльоза, друга — і вони затремтіли: «Прости. Прости в ім’я любові». Жінка раптом відчула, як усю її огортає якесь дивне тепло. Тиха ніжність розливалася кволим тілом, наповнювала собою кожну його клітинку. Любава ще не знала, що має робити, а Олег підхопив її на руки й бережно пригорнув до себе. Вони мовчали. Та Любава раптом зрозуміла, що не може його не простити. Любов сильніша від її здорового глузду.

…Поки Любава була в лікарні, тітка Ольга виїхала на заробітки. Ніхто про цю гірку пригоду не дізнався. Ні мамі, ні подругам Любава не могла про неї розповісти. Вдала, що й не було нічого. Простила чоловікові й укотре впевнилася, що любов може все. Бо справжня любов тиха, покірна, світла, чиста. То велика сила, перед якою не встоїть ніхто. Така любов світить, як сонце, вічно. Дай, Боже, кожному в житті прихистити в своєму серці справжню Любов.

Ганна ШУТУРМА

с. Слобідка Заліщицького району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини