Вільне життя

Моя блудлива вірна турепка

Моя колежанка якось поскаржилася на кульчик своєї мами: увесь час він десь щезає, губиться, знаходиться і знову все спочатку. І я вмить збагнув: у мене турепка точно така ж мандрівниця, просто-таки на безприв’язному утриманні. Колись давно в гурті журналістів я подорожував просторами Індії. Випало так, що в готелях ми жили в одному номері разом із письменником з Петрозаводська Віктором Потієвським.

Тож і трималися одне одного, увесь час чомусь сперечалися. Він мене називав «зловредним хохлом», а я його «прожжонним кацапюгою». Однак були нерозлучні, як лук і тятива. Уже завершили свої мандри, збиралися з Калькутти летіти додому. У кишенях ще залишався якийсь дріб’язок — по кілька рупій. Це не долари, не везти ж додому. Вирішили витратити їх на базарі, а він був неподалік готелю, на що там вистачить. Не пам’ятаю, як розпорядився своїм «скарбом» Потієвський, а я купив собі наручну сумочку із чорної шкіри для документів.

Поверталися назад, і тут звідки не візьмись — молода циганка. Вчепилася, як реп’ях, із простягнутою рукою, мовляв, давай бакшиш, цебто якусь винагороду чи милостиню. «Не піддавайся, нічого не давай!» — майже наказав я Вікторові. Бо в попередні роки вже бував у цій країні і знав тонкощі поводження з місцевим людом, особливо з малечою. А та ярчуком бігає за тобою і не просить, а просто вимагає: дай щось. І ось дивина, до якогось американця чи німця — нуль уваги, бо ті глухі до такого милосердя. А почують російську мову — не стримаєш. Наш турист у ті, ще радянські, часи наївно вважав, що допомогти пригнобленим братам по класу — його інтернаціональний обов’язок. Тому й везли із собою як сувенір значки і прості олівці — їх особливо настирливо просили дітлахи. Мовляв, нехай вчаться писати й малювати, бідолашні. І невтямки було, що графіт із тих олівчиків потім ішов на очищення наркотиків. Був випадок, коли хлопчики сварилися за той бакшиш і один одному проштрикнув олівцем око. Тому і силкувався втовкмачити своєму супутникові: такою милостинею ти проблеми бідності в Індії не розв’яжеш… Та він не слухався і віддав циганці свою розкішну панаму від сонця. А що, вже березень, а в наших краях у цю пору спеки не буває…

Що тут зчинилося! Циганка ще настирніше хапала його за руки. Що тільки той не робив — відмахувався, як від спасівської мухи, нарешті вивернув кишені, гаманець — порожньо! Я обачливо перейшов на протилежний бік вулиці, але напасниця зрозуміла, що ми в одній зв’язці. А тут ще й приваблива сумочка в руках. Тож пішла в атаку на мене, сіпала за поли піджака, штани. Я був незворушний. Нарешті та чортова баба відстала, але крики чулися по всій вулиці. Я оглянувся — циганка робила якісь незрозумілі жести руками і виголошувала, звичайно ж, прокляття на мою адресу.

Та зустріч невдовзі про себе нагадала. Уже вдома якось зібрався на цвинтар опорядити могилки. Порався біля машини, а турепку з документами і ключами поклав на кришку багажника та й забув. Уже на кладовищі спохопився, мерщій повернувся в двір, почав розпитувати всіх, хто потрапляв на очі. Сусідка сказала, буцім-то бачила ту сумочку на багажнику. Чом не зупинила, не вказала пальцем?

— А я думала, що ви знаєте…

Оце вам і не вір приказці: волосся у жінки довге, а розум короткий… Приголомшений, я провів другу половину дня якось незосереджено. Пізно увечері дзвінок: є такий-то і такий? Слухавку взяла моя покійна теща: «Даруйте, йому зараз не до вас, у нього неприємності…»

«А може, я йому якраз і допоможу?..» І справді, коли я круто повернув авто на микулинецькому кільці, турепка злетіла на асфальт. Водій рейсового автобуса побачив її, підібрав і, знайшовши мої візитні карточки, зголосився. Правда, довелося мені з пляшкою коньяку їхати до Бучача.

Спорядився я на відпочинок у Місхор. У Сімферополі взяв квиток на тролейбус до Ялти. Тут якраз одна торговка втягувала в салон корзини із зелениною, кондукторка сварилася з нею, а я при тій катавасії роззявив рота, вчасно не застебнув свою багажну сумку. Тоді, мабуть, і прошмигнув біля мене той віртуоз — «щипач». Уже на четвертій зупинці мене щось штовхнуло: документи! Мац-мац — ні слуху ні духу. Посвідчення, ключі від квартири і фотолабораторії, трохи грошей. Калач я був, як кажуть, тертий, купюри розіклав у різних закамарках великої багажної сумки, паспорт і путівку в санаторій поклав на саме дно. Ну що ж, що впало, те пропало, не буду ж я робити з того трагедії і псувати собі відпочинок.

Під кримським сонцем за два дні на морі я став червоним, як варений рак. Вирішив один день відпочити і поїхати до Сімферополя. В білетних касах тільки плечима здвигали. Заглянув до вокзальної міліції. «Ти что, мужик, вольтонулся? Відіш, ми тут с наркоманамі нє можєм навесті порядок, а тєбє — сумочка, сквозі отсюдова!» Я «сквозонув», отримавши облизня. Уже на шляху в Тернопіль, дай, думаю, ще раз запитаю. Дівчата в білетних касах пожартували: «А яка вона у вас, чорненька?» «Ага, ага», — зрадів я. «То вона пішла в лазню помитися, щоб стати світлішою… Не сердіться, загляньте до Альони, за стінкою». Та дістала із шухляди, піднесла за ремінчик: «Ваша»?» Ах ти ж, хвойдо циганська, блуднице безпритульна, — соромив я свою турепку. Все, що було в ній, залишилося неторкнутим. Зникли тільки гроші. До курортного сезону в Крим злітаються кишенькові злодії зі всіх усюд. «Вполюють» гаманець, заберуть гроші — решту викидають, щоб не було ніяких доказів, коли потраплять до міліції. Так сталося і з моєю пропажею. Прибиральниця знайшла під кущем на клумбі і віддала до кас.

Одного разу намірився на Гусятинщину за картоплею. Думаю, дівчата будуть набирати її в мішки, треба їм купити пляшку вина і коробку цукерок. Магазин — за кількадесят метрів від гаража. Жодного покупця, і на вулиці — ні душі. Я справився за кілька хвилин. Сумочка лежала поруч на сидінні, нехай, нікого ж ніде немає. Уже під Теребовлею згадав: тут завжди на чатах стоїть автоінспектор, треба підготувати документи. А де ж вони? Нишпорив-нишпорив, нарешті розвернув автомобіль, помчав додому. Узяв ключі-дублікат, подався в гараж. Пошуки були марними. Розпитував сусідів, мовляв, чи не бачили…

Увечері зателефонували, мовляв, біля військової частини на Новому Світі ми знайшли вашу барсетку, навкруг були розкидані документи. Ми прочитали, хто ви, знаємо і поважаємо вас, але послуги коштуватимуть 200 гривень. На той час це була сума немала. Я призначив зустріч біля відомого шостого магазину, а для підмоги залучив трьох знайомих хлопців. Вони неподалік у «мерсі» чекали мого сигналу. Прийшли, оглядаючись, два «шнурки», очі бігають — стовідсотково злодюжки. Кивни пальцем — і три мої здоровані вмить пов’яжуть цих песиголовців. Та я відразу змінив свої наміри, вийняв гроші, і ми розійшлися. Хлопці накинулися: чому ви їх відпустили? Я виклав їм свої міркування, які, мов блискавка, визріли в моїй свідомості. По-перше, вони живуть десь поблизу і будь-коли можуть утнути якусь капосну витівку, вкинути палаючого віхтя у вентиляційне віконце мого гаража, наприклад. По-друге, я мушу покарати сам себе, щоб більше не легковажив і не ловив гав. Це, щуко, тобі наука… Колеги лише плечима знизали: дивак…

Цими випадками одіссея моєї турепки не обмежилася. Скільки разів вона «ховалася» десь за сидінням автомобіля, за тумбочкою в редакції і ще дідько знає де. І хоч я «дядєнька рассєянний с уліци Басєйной», бо постійно прокручую в голові якісь образи, рими, пісеньки, тому й побутові справи роблю часом автоматично, знаю напевно, що без проклять циганки тут не обійшлося. Та вона була занадто молода і чаклунство її ще, мабуть, до кінця не визріло, не набрало сили. Тому заворожена сумочка хоч і втікала від мене в мандри, але щоразу поверталася.

У Копенгагені я купив брелок, який відгукувався на свист, причому лише мій. Я повісив на нього ключі від машини і будь-якої миті, свиснувши, знаходив турепку з ключами. Та коли ресурс тієї електронної цяцьки вичерпався, я зрозумів, що нашкодив собі ще більше, бо звик безладно залишати той брелок. А тепер… знайдеш, як рак на горі свисне.

У мене є ще кілька нових, гарних турепок. Та я і надалі тримаю водійські документи, ключі і все інше в старій, поношеній. Навіть попри замовляння і пристріт циганки.

Василь БУРМА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини