Вільне життя

Повернися живим

Лунали постріли, чулися залпи гармат. Навкруги — зруйновані будинки, поламані дерева. На вулицях — жодної людини.

Всі сиділи у підвалах, ховалися в напівзруйнованих оселях. Там плакали діти і кричали жінки. Безлюдними містами ходила лише смерть, шукала своїх жертв. Україна плакала. Вона була одягнена в лахміття. Колись охайна заплетена коса розпатлалась. Україна йшла босоніж по зраненій землі. По тій землі, де лунала колись українська пісня, по тій, яка славилася своїми грунтами, своєю родючістю. Тепер тут не було нічого, крім розрухи, руїни і смерті. Тривав важкий 1944 рік…

Ганна стояла на колінах перед своїм чоловіком і плакала. Вона благала його не йти, не залишати її.

— Як ти можеш покинути мене, нашу малу донечку, свою стару матір? — голосила жінка. — Як можеш? А що я скажу нашій ще ненародженій дитині? Зрозумій, вона може навіть не побачити батька.

Та Йосип був невблаганний. Він іще раз обійняв донечку. Марійка весело всміхнулася і помахала рукою батькові на прощання. Ганна піднялася з колін і почала витирати хусткою сльози.

— Лише повернися живим. Я буду тебе чекати. Скільки треба буду чекати, — прошепотіла вслід чоловікові.

А Йосип хотів заглушити ці слова у своєму серці. Він швидко вийшов з подвір’я, навіть не глянувши на дружину. Скупі чоловічі сльози виступили на очі. Серце роздирала невимовна туга за донечкою, за ще одним дитятком, народження якого він так чекав. За старою матір’ю, якій після смерті батька обіцяв завжди бути поруч. Та найбільше боліло серце за Ганну. Жінку, яку він безмежно кохав, якою жив, якій присягався ніколи не завдавати болю, а приносити лише щастя і радість. Скупі чоловічі сльози покотилися по обличчю. Ясні очі покрила пелена смутку.

Згадалася перша зустріч із Ганною. Потім були солодкі побачення біля ріки, розмови до ранку. Ганна співала йому пісні, пронизані тугою за батьками, яких втратила, за сестрою, яка померла ще маленькою. Кожною піснею Ганна, мов та чародійка, прив’язувала Йосипа, закохувала його в себе. Та і вона сама вже не могла без його веселих жартів, чорних очей і пишних вусів. Коли вони одружилися, не потрібно було їм більше нічого. Тішилися обшарпаною хатиною, в якій жили, черствим хлібом, який мусили їсти.

Але тепер Йосип ішов на фронт, туди, звідки міг уже й не повернутися. «Коли ж закінчиться ця війна? Вже два роки ми не бачимо мирного неба над головою. Я буду розповідати про них дітям, поясню їм, що пішов воювати не заради себе, не зі своєї волі, а через чиїсь безглузді бажання захопити весь світ. Я розповім їм про все… Якщо, звичайно, повернуся додому».

На фронті час минав дуже повільно. Кожна хвилина здавалася вічністю, кожен день усе більше віддаляв його від коханої. Тисячі разів Йосип був на волосині від смерті, та завжди думка про сім’ю рятувала його, додавала сил.

Минали місяці війни, чоловік втратив відчуття часу, перестав рахувати дні. Засинаючи під свист куль, щодня бачачи сотні смертей, він зневірився, що ця війна коли-небудь закінчиться.

А тим часом у Йосипа народився син. Ганна поринула в домашні клопоти і, як могла, старалася відганяти від себе страшні думки, які щоразу заглядали в серце. Марійка підросла і все частіше запитувала матір, де її батько.

— Донечко, тато дуже хоче повернутися додому, він дуже любить тебе і твого братика, але він змушений бути далеко, щоб захистити нас із тобою, — пояснювала дочці.

Марійчине серце не могло цього зрозуміти. Вона знала: якщо любиш, то маєш бути поряд. Тож сльози матері й бабусі супроводжували дівчинку ще рік.

Йосип жив думками про сім’ю. Мріяв про зустріч із родиною. Здавалося, він уже відчував обійми Ганни та теплу долоньку маленької донечки. Писав листи рідко, бо тільки брався за олівець, з очей крапали сльози.

Одного дня Йосип прокинувся з дивним відчуттям. У його серці вперше за довгий час з’явилася надія. Він щиро повірив, що невдовзі повернеться додому. Серце Йосипа забилося швидше. Він відчув неймовірну силу, був готовий до бою… Та раптом в очах потемніло, підкосилися ноги. Йосип відчув неймовірний біль, що пронизав серце і вирвався на волю криком: «Я хочу жити!»

…Настала весна. Уже друга весна без сина, чоловіка і батька. Ганна вірила, що з пробудженням природи її Йосип зможе повернутися додому. Та все сталося не так. Теплий весняний день скаламутила страшна звістка з фронту: «Ваш чоловік загинув у Чехословаччині. Ворожа куля потрапила в серце. Доставити тіло додому неможливо».

Життя розірване надвоє… Холодний запах смерті, Йосипове обличчя перед очима. Ганна поблідла, а з очей потекли гарячі сльози. Такі болючі, що, здавалося, залишали шрами на самому серці.

— Татко більше ніколи не повернеться, — тихо сказала дітям. — Тепер він любитиме всіх нас із неба. Він буде бачити кожен наш рух, буде допомагати нам і ніколи не залишить. Його серце завжди буде з нами.

* * *

Минули роки… Уже ХХІ століття. Молода жінка плаче, кричить і благає свого чоловіка не йти воювати. Вона пропонує йому швидко зібрати речі й переїхати за кордон до її батьків, просить сфальшувати медичну довідку, але чоловік уперто мовчить.

— Тобі ж тільки 21, у тебе скоро народиться син. Невже ти зможеш його залишити? — схлипуючи, питає жінка.

— Я йду на схід тільки заради вас. Заради того, щоби всі ми жили у вільній незалежній Україні.

— Лише повернися. Повернися живим. Я буду тебе чекати, — майже шепоче дружина, впавши на груди чоловікові.

Старенька Ганна сидить на лавочці й спостерігає за тим, як її правнук від’їжджає на схід. Невидима нитка болю знову пронизує її згорьоване серце. Згадалися сльози, з якими проводжала свого Йосипа на фронт, усі слова, якими хотіла стримати чоловіка, не відпустити його на війну.

Знову чуються дикі залпи гармат, свист куль розриває душу і вириває з грудей серця. Україна йде босими ногами, вкотре витираючи сльози. Навкруги розруха і чорний дим, що застилає синє небо. Тисячі обірваних життів, скалічених доль, душ і тіл. Убога, зранена земля. Триває важкий 2014-й…

Наталя БЕЛЬЗЕЦЬКА,

слухачка школи молодого журналіста при «ВЖ плюс».

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини