Вільне життя

На «нульовці» оптимізму — нуль

Смутний і невеселий сидить собі на лаві боєць 14-ї окремої механізованої бригади «Ведмідь». Смутні його побратими. Бо радості від майже річного перебування на нульовій лінії оборони — нуль. Місити берцями в’язке донецьке болото, денно спати, а вночі ховатися від обстрілів, жити, не роздягаючись, у бруді, невизначеності, брехні та ще не мати змоги повболівати за українську футбольну команду, бо ж Росія окупувала весь теле- й радіоефір своєю безсоромною пропагандою… Це вже занадто! Це неповага держави до людей, котрі щохвилинно ризикують заради неї життям. 

Якби генерала — та в «бунгало»

…Смутні й невеселі сидять хлопці в хаті-позиції, яку жартома називають «бунгало», на околиці Мар’їнки. Від них до ворога — 200—250 метрів. Дах «бунгало» продірявлений снарядом, стіни — як решето, у пащах вибитих вікон — кляпи з матраців. Болото надворі, болото в хаті, бо ж ніхто не роззувається. Всі кутки завалені хламом. А всі стіни завішані дитячими малюнками. На збитих докупи нарах — гори лахміття, щоби м’якше було спати.

— Та нормально нам, — перехопивши мій розпачливий погляд, заспокоює один з бійців. — Ми — як на курорті. А багато наших хлопців живуть місяцями в чистому полі, наче кроти. Повзають попід землею тунелями.

Сумний і невеселий стоїть у дверях молодий боєць «Дим». Показує рибні консерви і яловичу тушонку — «делікатеси», якими постачає бійців Міноборони.

— Як відкриємо часом банку — так неприємно пахне, що їсти не ризикуємо, — розповідає. — Ні картоплі, ні крупів, ні цукру не було вже понад десять днів. Спасибі волонтерам. Вони привозять харчі. Нам вистачає і сусідів підгодовуємо. Поряд живуть дві бабці, ми допомагаємо їм. А деякі люди самі приходять і просять поїсти. То чи згущенки, чи тушонки, але завжди щось дамо.

Пропонує і нам випити кави. На столі на півпорожніх банках із консервацією лежить апетитний кусень сала. Поряд стоїть ящик халви. Просто з тари і їдять. Не хочеться ні готувати, ні посуд мити, ні прибирати — все остогидло. Хочеться лишень додому. Бо на «нульовці» вояки з 14-ї бригади стоять уже 10 місяців, а загалом служать 15. Тому найнагальніша їхня потреба — демобілізація. Дуже скучили за домом, за рідними. Хочеться елементарного: помитися, переодягнутися, виспатися в чистому ліжку й щоби мама чи дружина поставила на стіл тарілку гарячого борщу…

— Розуміємо: якщо ми покинемо позиції — нам у спину вдарять. А в Києві на цьому спекулюють, — розмірковує «Ведмідь». — Скільки можна терпіти, що по тобі мінами, а ти у відповідь — автоматом? Невизначеність втомила нас. Сидимо на одному місці. Якби генерали були не в Києві, а хоч на нашому командно-спостережному пункті, війна давно закінчилася б.

Наше запитання, чи навідуються бодай зрідка на передову полтораки, розсмішило хлопців. Кажуть, один із високих військових чинів одного разу зважився приїхати. Але, почувши дорогою неподалік вибух, наказав розвернути ескорт і втік.

Наші герої не розуміють, чому досі керівні посади у Збройних силах України обіймають генерали, котрі не нюхали пороху, якщо за два роки війни чимало офіцерів пройшли окопи. Було би справедливо й ефективно, якби вони командували військом.

Поцікавилися ми й тим, чи вирвав для хлопців в уряду начальник прес-служби бригади Влад Якушев обіцяну «бойову» тисячу, помножену на бойові місяці. Адже за «зухвалістю» молодого лейтенанта стежила в лютому вся Україна. Сказали, що виборов, але… рівно тисячу.

«Сепар-TV» і тваринотерапія

…Сумні й невеселі сидять хлопці в хаті, дивляться сепаратистські новини й розмірковують над тим, де наші генерали набрали стільки орденів і медалей, що невдовзі чіплятимуть їх на штани. В Україні не було війни. Невже за те, що розкрадали військові частини й розпродували їх? За те, що армію розвалили, що знизили обороноздатність держави до нуля?

— Наші хлопці в окопах більше року сидять — і значка заср… не мають, хоча б за оборону Мар’їнки, — сумно констатує один з бійців. — Ми всі гільзи позбираємо, якщо нема з чого виплавити. Під час Другої світової в рази гірша біда була, а медалі солдатам срібні давали. Нині в наших вояків нема нічого, крім грамот. Повернеться один з другим додому, а діти спитають: «Тату, де ти був?» Багато хлопців навіть статусу учасника бойових дій не мають, бо то документи загубилися, то не відпускають його оформити.

Але чи не найбільше бійців дратує те, що на своїй території вони змушені дивитися брехливе «сепарське» й путінське телебачення. Не дивуються, що мешканці прифронтових територій неправильно думають. Бо й на собі переконуються, що пропаганда має страшну силу:

— Нам кажуть, що то ми розвертаємося і стріляємо по Мар’їнці, по своїх… Якщо постійно це чуєш — сам починаєш вірити. Чому не можна заглушити російські канали? Або чому не дати людям можливості паралельно дивитися хоч один український?

Запитань, адресованих командуванню і владі, в хлопців багато, а відповідей нема. Так, бійці вже не босі й не голі, але щоби за два роки війни не створити їм елементарних побутових умов! Добрий галицький господар у таких хатах, як живуть вояки з «чотирнадцятої», худоби не тримав би. А про нори в степу й згадувати боляче.

Зігрівають бійцям душу хіба дрібні буденні приємності: зацвів бузок, хтось сказав «спасибі», хтось зателефонував, приїхав, вдалося «спіймати» Інтернет, у Ніки народилися щенята…

…Сумна й невесела Ніка лежить у ногах своїх господарів, годує песенят. Хлопці з любов’ю спостерігають за цим зворушливим процесом. Ніка — їхня захисниця, подруга, віддушина, куплена на ринку поблизу автовокзалу в Дніпропетровську. Думали іншого песика взяти, але побачили в клітці її — крихітну і сумну. Господиня, коли дізналася, що бійці повезуть песеня на передову, продала його за гривню. Назвали Нікою — на щастя, на перемогу. І виросла вона такою вірною, сумлінною вартовою. Нікого до позиції не підпускає. Передчуває обстріли. Товаришує з рудим котом, котрий тут теж на службі — воює з мишвою.

— Візьміть собі Білку, — пропонує «Дим», пригортаючи Нікине дитя. — Або мого тезку Дима візьміть — вони всі гарні. Було восьмеро, залишилося ще чотирьох прилаштувати.

— Вони нам стільки позитиву дарують, — підхоплює розмову й миттю світліє обличчям досі сумний і невеселий «Ведмідь». — Часом так дістане все — нічого не хочеться. А візьмеш песика на руки, погладиш — і настрій відразу покращується.

…Покидаємо позицію. Хлопці йдуть з нами до машини забрати гостинці. Нашу бесіду розсікає кілька пострілів.

— Спокійно. Це наші стріляють, — заспокоює «Ведмідь» і пояснює: — Коли сепари підповзають дуже близько, ми даємо їм зрозуміти, що засікли їх. Бо ж знахабніли зовсім…

P. S. Перед виходом цього номера в друк ми зателефонували до начальника прес-служби бригади Влада Якушева. Він сказав, що хлопців нарешті демобілізували. Але державні нагороди отримали одиниці, та й «бойова» тисяча десь заблукала…

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини