Вільне життя

Невмирущість української мови і культури

Минуло 140 років відтоді, як російський цар Олександр ІІ у Бад Емсі 30 травня 1876 року підписав ганебний указ про заборону української мови і друку. Такі рани в історії української культури не можна забувати. Особливо в нинішній час, коли російська мова поширюється в державних установах і вищих навчальних інституціях України. Керівники уряду, вчені, молодь повинні не забувати гіркий час для нашого народу і не допустити повторення мовного геноциду в Україні. В країні повинна бути одна державна мова – українська. Це не значить, що інші мови заборонені. Ні, але ми проти повторення минулої долі державної української мови, культури в Україні. Тому варто розповісти читачам про встановлення першої ганебної дошки Емському указу, підписаного в Бад Емсі в Німеччині, та про роль професора Ю. Бойка-Блохина у цьому встановленні.  

У 1970-х роках Ю. Бойко-Блохин був змушений щороку їздити в Бад Емс на лікування. Це невеличке місто має багато цікавих історичних пам’яток. Воно утримується прибутками від лікування тисяч курортників. Тут зустрічалися видатні особистості: музиканти, політики, і цим гордилися бадемці.

Також Бад Емс був одним з улюблених місць проживання російської імператорської фамілії. Про царя Олександра ІІ знали місцеві мешканці все докладно, а також про його любовні походеньки в цьому райському куточку. Сюди приїздили королі з різних країн. Першість, як завжди, належить росіянам: архівні матеріали курортних формулярів Бад Емсу свідчать, що уже в 1817 р. було 10 російських гостей, а в 1821 р. – більше 60, з 1827 р. – більше 100, чисельність російських відвідувачів збільшувалася і становила понад тисячу осіб щороку, яким потрібно було більш комфортні фешенебельні німецькі курорти, ніж курорти на Кавказі чи в Криму.

Професор Юрій Блохин рік за роком оглядав «святині» російської цитаделі, царську резиденцію, вислуховував пояснення директорки Архіву-музею про те, як охороняли царя від російських терористів, які хотіли його вбити; заходив у російський православний собор, бачив там російського єпископа, що приїжджав не то молитись, не то лікуватись; із цікавістю розглядав будинок, в якому жила коханка царя. І пригадувалися йому слова: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет». І захотілося професорові відкрити німцям очі на цю фальшиву «Русь». Наближався 1976 рік, і в нашого вченого наростало бажання затаврувати царське ім’я – вивісити таблицю сорому на його помешканні. Рік добивався професор Ю. Блохин дозволу в німецького уряду на спорудження ганебної дошки, але ніхто не мав ніякого зацікавлення і не розумів потреби у цьому. Довелося йому ознайомити німців з історією України, написати німецькою мовою праці.

Спочатку професор Ю. Бойко написав колоритну статтю «До століття Емського указу, про Бад Емс і царські пригоди в ньому» та вмістив цей есей у журналі «Український історик», 1976, №1—4, який пізніше був повторений у ІІІ томі «Вибране», 1981. Автор використав архіви Бад Емсу і праці про Олександра ІІ, написані С. Татіщевим, М. Корнеловичем, історію переслідувань українського друку Мансветова, праці проф. М. Петрова, Лемке, Ф. Савченка, С. Єфремова, показавши картину введення в дію указу, який не став законом, але насильно вводився Міністерством внутрішніх справ у дію. Указ викликав протести в Україні і за кордоном, був перекреслений революцією 1905 р., відродився в роки політичної реакції 1907-1916 рр. і коштував українській культурі величезних втрат.

Підготовка установлення дошки вимагала більше року праці і неймовірної боротьби. Адже треба було показати перед чужинним світом на конкретному прикладі варварські методи боротьби царату з українством, засвідчити, що національний рух українців уже в 70-х роках серйозно лякав росіян і вимагав з їхнього боку спішних заходів, бо Бадемська заборона саме проводилася спішно і була пов’язана з тим, що і в російському війську розвідувальні органи знайшли «бацилу» українського руху. При цьому треба було наголосити на безперервності українських змагань протягом століття, відзначаючи національну революцію 1917-1919 рр., дію українських шістдесятників ХХ ст.

Усе це могло б перекреслити в свідомості західноєвропейської культурної і політичної еліти уяву, що українці «диваки», «фантасти», з якими не слід рахуватися. Для українців-емігрантів встановлення бадемської таблиці мало б також відіграти мобілізуючу роль. Треба було об’єднати навколо сумного ювілею нашу еміграційну спільноту з різних країн світу. Для всього цього треба було широкої інформативної роботи, передусім в українській та чужинній пресі… і грошей! Треба було і некористолюбних ентузіастів, щоб працювали з фанатичною напругою, а тих, що хотіли б використати ситуацію з власною персональною ціллю, треба було б не допустити до святого діла, але це не так просто, вони завжди в перших рядах на всьому готовому.

З архіву професора Ю. Бойка видно, як він зумів об’єднати всі українські організації і переконати їх у важливій справі відзначення 100-річчя підписання ганебного указу. Ця акція була потрібна, щоб показати німцям справжнє обличчя російського царизму і продовження цієї справи в радянські часи, яку СРСР перебрав у спадок – ненависть до всього українського.

Про свій намір професор повідомив керівникам світових українських організацій: голові ОУП «Слово» та голові СКВУ. Цікаві листи його з проханням одержати дозвіл у німецького уряду на відзначення цієї дати. Об’єднання українських письменників «Слово» у США, головою якого на той час був О. Тарнавський, та голова Світового Конгресу Вільних Українців Микола Плав’юк вважали, що заходи до відзначення 100-річчя заборони української мови указом потрібні і відіграватимуть велику роль у популяризації української справи в чужинному світі.

Підготовка до організації цієї події тривала майже рік, бо німці не знали про такі історичні події гноблення українського народу російським самодержавством і не вважали за потрібне проводити цю акцію. Але Ю. Бойко-Блохин, маючи великий авторитет у науковому і політичному житті Німеччини, робив усе для того, щоб переконати німецький уряд у потребі цієї акції. Відкриття дошки планувалося на 30 травня 1976 року. Гасло цього відзначення було таке: «Невмирущість української культури й української ідеї».

З німецького боку професор знайшов у кількох визначних особах симпатію до започаткованої акції: Франц-Людвіг граф фон Штауфенберг, Його світлість Отто фон Габсбург, які були членами бундестагу, а також міністр-президент Франц-Йозеф Штраус. Саме останній був найбільшою надією професора, бо вже було між ними активне приязне листування у різних справах політичного значення. Але перш ніж Ю. Бойко до нього звернувся у справі Бад Емсу, професору уже перебігли дорогу москвофільські чинники, котрі нюхом відчули, яка готується для них «печеня». Вони проінформували Штрауса, що ніякого Бадемського указу не існувало.

Голова Баварської держави зажадав від професора докладної документації в усіх можливих ракурсах цієї відповідальної політичної справи. Професору потрібно було звернутися до радянських видань, які в 1926 році самі ганьбили Бадемський указ. Він звернувся і до двох російських енциклопедій, що присвячувались цьому фактові. Ю. Бойко переклав брошуру, в якій група російських учених від імені Російської імперської академії в 1904 році зверталась до російського уряду з проханням відзначити жалюгідний указ. Усе це треба було перекласти на німецьку мову, і це професор протягом місяця зробив, поставивши на перекладах свою позначку, підтверджену печаткою Інституту славістики Людвіг-Максиміліянс-Університету, що переклади точно відповідають оригіналам. Усе це пішло до Штрауса на розгляд. Документ був з підписами керівників українських організацій зі США та Австралії, до того ж написаний англійською мовою і свідчив, що за спиною професора стоїть світова авторитетна Українська письменницька організація. Та не тільки вона, але й політична Організація українських націоналістів під проводом Ярослава Стецька, який також звернувся до Й. Штрауса, із проханням допомогти професорові Ю. Бойкові.

Бад Емс насторожився проти планів професора. Ніхто не хотів встановлення таблиці. Впливова членкиня СПД, директорка музею в Бад Емсі виявила нехіть говорити з Ю. Бойком про ювілей, бо вона нічого не знає про українців, про їхню історію і не знає, чого вони хочуть. Професор їй відповів, що з огляду на політичну вагу справи їй треба спішно зорієнтуватися у проблемі українства, а тому він надсилає їй німецькомовну книжку «Історія України» Б. Крупницького і свій том про Тараса Шевченка. Минали місяці. 21 січня 1976 року вона відповіла професорові листом, що історію України читає із зацікавленням, поезії Шевченка дають їй насолоду, але Бадемська справа не розглянута. Професор розпачливо писав до цілого ряду чинників, але…

Приватно він довідався, що Ф.-Й. Штраус мав у цій справі телефонну розмову з Гельмутом Колем. Мов за помахом чарівної палички, все раптом змінилося, шлях до відзначення 100-річного ювілею був вільним. Стало зрозуміло, що тепер потрібні великі гроші, щоб захопити німецьке суспільство сенсацією. Але жах полягав у тому, що грошей не було. Були наполегливі зусилля знайти їх задовго до дати відзначення. Але керівництво Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) і його голова п. Плав’юк заявили в листі до професора, що допомога може бути тільки символічною. Справу треба було робити спішно з дуже малими грішми від Центрального представництва української еміграції в Німеччині, за сприяння А. Мельника і за власні гроші «багатого» професора.

Тим часом Ю. Бойко енергійно вживав заходів, щоб на відкриття таблиці з’їхались українці з усієї Західної Німеччини, Бельгії, Голландії, Англії, Франції. Національне сумління спонукало приїхати понад сто осіб на день відзначення цієї дати – 27 червня 1976 року (указ був виданий 30 травня 1876).

Ю. Бойко виступив із промовою, яка всебічно розкрила і факт заборони української мови, і шкідливу роль того акту в історії української культури. Промова переривалася кілька разів поштарем, який приносив поздоровчі телеграми від німецьких чинників, адресовані на ім’я професора.

Найбільш зворушливим був лист від Його величності Отто фон Габсбурга на ім’я Ю. Бойка. З огляду на те, що Його величність мав справи в Південній Африці, він не міг прибути на цю імпрезу. Тож він писав: «…Але духовно я буду присутній. Нехай пропам’ятна таблиця нагадуватиме про те, що б там володарі не ухвалювали, наприкінці все-таки переможе правда, якщо тільки є такі, як Ви, люди, які готові до останнього за своє змагатися».

Споруджена мармурова дошка, встановлена на резиденції Олександра ІІ «Vier Tьrme», сповіщала:
«У цьому домі 30 травня 1876 року цар Олександр ІІ підписав указ про заборону і кару за використання української мови. Доказом життєвої сили своєї культури встановлює українська спільнота цей пам’ятник.

Бад Емс, 1976. Світовий Конгрес Вільних Українців». Текст і фото дошки були поміщені в німецькій газеті Lahn-Zeitung, Nr. 169, 31.07-1.08.1976.

У 2007 році меморіальну дошку знищили вандали. 22.07.2009 року була споруджена нова з ініціативи українського генерального консула Берліна п. Наталії Зарудної і її колег.

Цього року з ініціативи українського генерального консульства у Франкфурті-на-Майні, генерального консула п. Алли Польової 29 травня був проведений захід із відзначення 140 років від дня підписання ганебного указу Олександром ІІ. У виступі генеральний консул наголосила: «…І от українська мова лунає символічно на місці її заборони». Відрадно, що в цьому заході взяли участь німецькі вчені і студенти. Доповіді українських і німецьких науковців чергувалися з музичними творами українських композиторів. Як зазначила координатор розвитку українського МЗС п. Ольга Жук: «Це не є похоронна акція, а спроба згадати про власну українську ідентичність і задуматися нині над станом української мови і культури…» Серед учасників були професори і українські студенти з Кельна, представники української діаспори, а також делегація від «Німецько-українського наукового об’єднання ім. проф. Ю. Бойка–Блохина» з Мюнхена, очолювана президентом, професором, д-ром Дариною Блохин і віце-президентом, професором Герхардом Меєм. Вона дала інтерв’ю для «Deutsche Welle», звернувши увагу на історію спорудження першої меморіальної дошки до 100-літнього ювілею, ініційованого професором Юрієм Блохиним. Багато українців і німців зізналися, що про це вони не знали. Нарешті німці усвідомили, що українці і білоруси є окремими націями, а не частиною великого російського народу. З приводу цього є виступ історика Гергарда Сімона з Кельна, який наголосив, що державна доктрина Кремля нині мало відрізняється від російського царату: «Ідеологія, яка має корені з 19 століття про єдиний великоросійський народ – це є доказом військової інтервенції Росії. Політична свідомість у значних колах Російської Федерації і до сьогодні не готова відмовитися від парадигми мислення 19 століття».
А тому у свідомості багатьох бадемців вселений страх і незнання правди, як і 40 років тому, в 1976 р., коли професорові Ю. Блохину доводилося боротися за правду, доносити її німцям. Як зазначив Гергард Сімон, що «…українцям потрібна підтримка, щоб вони повернулися у правильне русло розвитку, щоб російський імперіалізм не святкував нову перемогу…»

Ми віримо, що правда переможе і наша Україна, за висловом німецького філософа Й. Г. Гердера, «стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, родюча земля, весела вдача народу, його музичний хист колись прокинуться; лише з малих племен, якими також були колись греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться аж до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ». Українцям слід цього не забувати. Єднаймося, любімося, будьмо твердої волі, знаймо, чого ми хочемо, й інші будуть нас поважати і любити, а перемога неодмінно прийде.

Дарина БЛОХИН,
професор, д-р.

м. Мюнхен (Німеччина).

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини