Вільне життя

Дві зустрічі болю

ICj8Ai3nAe

Соковитий травень пишно виколисувався над світом. Напоєний теплими дощами, зігрітий лагідним сонечком, він величаво плив понад землею, сягав блакитних небес, доторкався кожного кущика, кожного серденька. Сіяв у кожну душу віру, надію, любов. Усе довкола обсипав цвітом. А в серці матері дощило, бо її син був на сході. Її радість, надія, опора, її гордість… Він був на війні…

Коли дізналася про це, життя сповільнило ритм. Просиджувала вечори перед екраном телевізора і тихо плакала. На люди сліз не виносила, уникала розмов про сина. У церкві щодня відправлялися травневі богослужіння до Богородиці. Тож матір кидала всю роботу — і бігла до храму на спільну молитву. Молилася, не підводячись із колін, і вірила, що Богородиця не залишить її сина.

…До війни вона жила, як усі. Працювала, тримали з чоловіком господарку, виховували трьох дітей, мріяли про внуків. І раптом — ця безглузда війна. Кожен із сім’ї по-своєму переживав за Сашка. Батько — стримано, в собі, хоча не раз, дивлячись новини, втирав скупі чоловічі сльози. Вона бачила, як йому важко… Переживали за брата сестрички. Їм не вистачало порадника, тож почали розповідати про сокровенне матері.

А для неї кожен день без сина ставав роком. Коли прийшов у відпустку, не вірила, що то він. Бачила, як змінила його війна, який сивий сум і біль поселилися в його карих очах. Зникла з обличчя звична щира усмішка, а смолясте волосся посріблила на скронях сивина. Сашко мало що розповідав, а вона й не розпитувала, щоб не ятрити серце.

Як же хотілося матері сховати його від усього світу й нікуди не відпустити, але він пішов. Потім прийшов і знову пішов. І знову вона чекала. В тузі й безкінечних молитвах.

Легко сказати: чекала. А хто може відчути, яке важке те чекання? Хто може збагнути глибину материнського болю, страху, тривоги, з якими жила, поки син був на війні? Вона прожила довгий рік очікування, молитви й безконечних прощ до Зарваниці. І Небо вислухало її. Сашко повернувся живим і непокаліченим, але зовсім сивим, дуже замкненим, неспокійним.

Тепер вона пригортає свого дорогого солдата, змужнілого не за віком, і не перестає плакати. А він незграбно гладить її сиве волосся і тихо шепоче: «Не треба, мамо. Прошу тебе…»

Вона розуміє, що багато матерів не можуть отак обійняти своїх дітей. І навіть не знають, де вони… А скільки повернулися немічними каліками. Скільком сиротам, вдовам війна зав’язала цей світ…

…Тож матір не втомлюється дякувати Богородиці та її Синові за те, що зберегли їй сина. Просить миру для України і мудрості для її влади.

* * *

…Галина не могла звестися на ноги, бо й не знала, скільки стояла навколішках перед образом. Тіло стерпло. Вона молилася не завченими молитвами, а своїми словами від серця. Розповідала Спасителеві та Його Неньці про свій біль, свої переживання, виливала розпуку втомленого тривожним чеканням серця.

Вимолила, вичекала — син удома. Прийшов, коли щедра осінь пеленала світ заметіллю багряно-золотистого падолисту. Вони чекали його всією родиною. Молилися про щасливе повернення не тільки батьки, а й дружина, діти. Та мати є мати: їй боліло найбільше.

Тепер він спостерігає звичний рух життя і бачить, що тут люди по-іншому сприймають війну, а особливо ті, кого вона не зачепила. Тепер він переконався в правдивості слів командира, що краще нічого не розповідати, бо люди не зрозуміють. Та найбільше його турбує те, чи згрішив, коли вбивав. Шукає відповіді, що заспокоїла б його, та не знаходить.

— Священики кажуть, що я не маю гріха, бо якби не я його, то він мене вбив би, — розмірковує вголос. — Але в заповідях Христових не записано, що можна вбивати на війні чи з метою самозахисту. Там просто написано: не вбий. Але тут (він доторкається до грудей, де б’ється серце) лежить біль сумління — і я не можу його позбутися. Серце болить, а з пам’яті не стирається важкий спогад. Це ж було чиєсь життя, дароване Богом. А життя в людини не має права відбирати ніхто, окрім Того, хто його дав.

Він бачив війну, дивився смерті у вічі. Це була війна не з книжок, а справжня, зі справжньою зброєю, справжньою смертю. Він пішов на неї, вистоявши на Майдані. Майдан загартував його і дав можливість багато що зрозуміти. Якби не Революція Гідності, хтозна, чи був би він на цій війні.

— Були дні, коли ми не мали що їсти, пити, — пригадує. — А коли привозили продукти, то спершу давали їх котам, псам і чекали. Якщо через дві години не здихали, то й ми могли їсти. Бо різні люди є. Одні нас вітали, дякували нам, називали рятівниками, а інші…

Нині він хоче одного: миру. Щоби нашу землю не топтала нога чужинця, щоб не ридали матері за втраченими синами, щоб не калічилися долі дітей, дружин, щоб ніхто більше не побував у воєнному пеклі, через яке довелося пройти йому.

Він важко зітхає, бо не знає: чи він непрощенний грішник, чи виправданий християнин, мужній захисник. Знає одне: материнські молитва і віра в диво зберегли його. Пережив поранення, важку контузію, але живий. А вона й далі молиться. За тих, хто ще там, і за тих, хто повернувся, але потребує зцілення фізичного і душевного. Вона зазирає в синові тривожні сни, відчуває, що війна ще нескоро піде з його спогадів, із його життя. Та й чи може щось витерти з його пам’яті її криваві кадри?

…Матерям завжди дістаються найважчі ноші. Тільки б ми могли вчасно це збагнути й оцінити.

Ганна ШУТУРМА

с. Слобідка Заліщицького району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини