Вільне життя

Ніби пташка над покинутим гніздом

Обійстя Климчуків у великому селі знає кожен. Старші пригадують, як колись у напіврозваленій ліпленій хатині поселилося подружжя переселенців — Євка з Йосипом. Рік за роком народилось у них четверо діточок. І хоча бідося, як кажуть, визирала з кожного куточка, колись старенької хатини вже було не впізнати. Йосип — господар, майстер на все село. Не було такої роботи, яку б не вмів зробити. А Євця, хоча й молода, але господиня вправна: і спекти вміла, і зварити… Прекрасний садочок виростила біля хати!

Полюбили селяни нових мешканців. Йосипа за те, що ніколи й ні для кого не шкодував ані рук, ані доброї, путньої поради, а Євку — за розважливу, терпеливу вдачу і добре серце. Тому й у дворі їхньому було завжди людно, весело.

Час минув швидко. Виросли діти, поодружувались і розлетілися з батьківського гнізда… Та Євка з Йосипом не нарікали: жили собі вкупочці, залишались оптимістами. Ніхто й ніколи не чув від них скарг на життя чи погане здоров’я. Ближні й далекі сусіди чи не щовечора навідувалися на посиденьки, а малечу манили солодкі плоди з Євчиного саду. Не шкодувала господиня їх нікому, щедро роздавала всім.

А одного року в хаті Климчуків поселилась іще одна сім’я — пташина. Коли над обійстям почала кружляти лелеча пара з галуззям у дзьобах, сусіди радили прогнати пернатих, мовляв, засидять хату, протече послід аж на горище. «Нічого, нехай будуються, всім місця вистачить», — виніс розумний вердикт Йосип — і того ж дня прилаштував на даху колесо зі старого воза…

Відтоді лелечий клекіт було чути чи не на весь куток, а дідусь із бабусею годинами спостерігали за бузьковим сімейством. А коли восени птахи покидали гніздо, вели старенькі зворотний відлік часу до їхнього повернення. І так тривало роками…

Мабуть, зв’язок пташиної та людської сімей був дуже міцний, бо після смерті господарів (Євка з Йосипом відійшли у засвіти одного року із різницею в кілька місяців) лелеки лише раз повернулися на обійстя. Пара довго кружляла над хатою, потім сіла неподалік старого гнізда, заклекотіла у два дзьоби, ніби прощаючись, злетіла високо в небо, зробила коло над подвір’ям, садом, хатою, та й полетіла ген за село…

Після смерті батьків діти вирішили залишити їхній дім наймолодшій — Надії. І жила вона найближче, і найсутужніше було серед усіх саме їй, бо ж виховувала доньку без чоловіка.

Надя, як і покійна Євка, мала лагідну й добру вдачу. Спершу навідувалася до села тільки у вихідні, а коли донька стала студенткою, то назовсім перебралася жити в батьківську хату. Знову на подвір’ї Климчуків стало гамірно, а Надя усіх частувала яблуками, грушами, сливами…

А вже незадовго чи не всім селом віддавали заміж Надіїну доньку. Добро завжди добром повертається. Тішилась жінка, що молодята житимуть у місті, а вона тут господарюватиме… Так і було. А згодом уже двійко внучат навідувалися до бабці Наді. Ніби вчора перші кроки робили, а нині вже, дивися, школярики… А там уже… Людоньки! Знову весілля! Старша Надіїна внучка заміж виходить.

Дуже не хотіла Надія продавати батьківську хату, але діти так уже просили… «Мамо, сім’я наша тепер вже велика. Молодим би окремо жити. Свати обіцяють, що частину грошей на квартиру дітям дадуть. А ще трохи… Мамо, може, продасте хату, а жити переберетеся до нас», — невпевнено почала розмову донька. Серце від почутого в Наді аж стислося, але вмить опанувала себе: хіба ж вона сама не хоче добра своїм дітям та внукам?

Дуже скоро знайшлися покупці на обійстя. Ще б пак: хатина доглянута, а садок який! А Надія перебралася жити до дітей у місто… Ніби й непогано їй там. І діти, й онуки поважають. Але так тягне у село! Словами не передати. Тому й приїздить частенько: іноді сама, а іноді з молодшою внучкою. Піде до батьків на цвинтар, навідає сусідів, друзів дитинства…  А до хати, що була такою рідною стільки літ, вже нема їй ходу: чужі люди там господарюють. Щоразу, коли проходить поруч, ніби обіймає поглядом кожну гілочку старезної груші, вкотре помилується парканом, витесаним іще батьковими руками…

Ту нечутну, німу розмову з рідною хатиною бачить не один, проте ніхто й словом осуду не обмовиться. У селі поважали й поважають Надію, і рішення продати хатину вона ухвалила сама, бо так, вважала, буде краще. А що болить… Так воно вже є…

А це днями навідалася Надя знову в село. Спершу пішла на цвинтар. Цього дня покійній матері було б дев’яносто. Помолилася, посиділа біля могилки. А потім пішла до сусідів. Почастувала їх цукерками, апельсинами, бананами… І знову повільно пройшлася вулицею, що вела до рідної хатини. Чи не вперше надовго зупинилася біля воріт. Пильно вдивлялася в очі-вікна батьківської хати. Ніби просила прощення у рідного двору…

Неподалік на подвір’ї лущила квасолю колишня подруга покійної Євки, тітка Ганна. «Надійцю, — гукнула через паркан жінку, — то ти? Кружляєш, дитинко, як та пташка над покинутим гніздом…» — зітхнула сумно…

«Цьоцю!..» — кинулася в обійми тітки Надія. Сльози душили горло. А вона не ховалась і не соромилася. Плакала, як дитя. Бо справді почувалася пташкою. Пташкою над покинутим гніздом…

Руслана ЦИЦЮРА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини