Вільне життя

Ніж у спину Україні

post_granitsa_sayt-1024x845

Польські праві, котрі мають нині усю повноту влади в сусідній державі, таки досягли свого. 7 липня сенат, верхня палата парламенту, голосами правлячої партії «Право і справедливість» прийняв резолюцію. Нею визнав Волинську трагедію (у польській інтерпретації — «волинську різанину») 1943 року геноцидом поляків і закликав сейм, нижню палату, визнати 11 липня національним днем пам’яті її жертв. А минулої п’ятниці, 22 липня, уже й сейм визнав Волинську трагедію «геноцидом, скоєним українськими націоналістами проти жителів II Речі Посполитої» і встановив Національний день пам’яті його жертв. За це рішення стоячи і під аплодисменти проголосувало 432 депутати, 10 утрималися і жодного голосу — проти. Під час обговорення питання театральний критик Кшиштоф Мєшковський зважився висловити відмінну від загальної думку. Мовляв, ми не можемо визнавати волинські події геноцидом, це мав би вирішувати Гаазький суд. Його не просто засміяли — зареготали. У ті хвилини депутати сейму були і суддями, і прокурорами, і експертами з історії…


Оцей націоналістичний чад польського правлячого політикуму не змогли стримати тверезі заклики з обох сторін утриматися від нерозважливих заяв і рішень, які б загострили польсько-українські стосунки, а підтвердити уже прийняту парламентами обох країн формулу примирення — прощаємо і просимо прощення. Так, на початку червня два колишні президенти України Л. Кравчук і В. Ющенко, керівники українських церков і представники інтелігенції закликали сусідів до примирення і встановлення спільного дня пам’яті жертв польсько-українських конфліктів. На це двісті депутатів провладної партії «Право і справедливість» («ПіС») заявили, що поважають українську державність, але не схвалюють української історичної політики. До речі, така реакція прикро вразила Павла Смоленського, публіциста «Газети виборчої». Деякі поляки, зазначає він, «чекають, що українці проситимуть прощення за свої провини в минулому, але це польська сторона вирішуватиме, які саме слова пробачення повинні прозвучати й наскільки низько українці мають схилити голову і як довго стояти їм навколішки… Це немудре, неінтелегентне ставлення до найближчого нам народу, ставлення зі зверхністю, з позиції національної польської зарозумілості». Натомість президія Польської єпископської конференції закликала своїх співвітчизників до пробачення і примирення. І зазначила: дороговказом у цьому повинні стати пророчі слова святого Івана Павла II, які він промовив у Львові 2001 року: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові ставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє, аби разом будувати майбутнє, яке базуватиметься на взаємній повазі, на братерській єдності, співпраці і справжній солідарності».

На початку липня польська преса публікує відкрите звернення трьох колишніх президентів Польщі Л. Валенси, А. Кваснєвського, Б. Коморовського та великої групи польських інтелектуалів у відповідь на звернення українських колег. «Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам українцям польськими руками, — йдеться у листі. — Провина вимагає належної сплати, якою у відносинах між нашими народами є витворення справжнього братерства. Наперекір польській та українській малодушності, у добрі, але також у злі часи, котрі, можливо, приходять до нашої спільної Європи, що їй загрожують націоналізм та російський імперіалізм. Загрози легше пережити разом».

Що ж, є ще в Польщі тверезомислячі політики, інтелектуальна еліта. Вони, власне, й творили саме таке сприйняття відносин між нашими державами і народами. Але тепер при владі в сусідній державі інші сили, що вирішили взяти реванш над лібералами, звинувачуючи їх у тому, що ті за примирення з українцями принесли в жертву польське бачення історії, приховали правду про волинські події, а тепер, мовляв, настав час сказати її: це був геноцид проти поляків. Інша точка зору категорично відкидається, навіть якщо за нею стоять три польських президенти, єпископат Католицької церкви, видатні політики, науковці, журналісти, митці. Єдина поступка, на яку згодилися польські парламентарі на прохання голови Верховної Ради України А. Парубія, і то лише сейму, не розглядати законопроекти про українсько-польський конфлікт часів Другої світової війни до завершення саміту НАТО у Варшаві. Сенатори ж навіть на це не спромоглися: свою резолюцію прийняли у переддень відкриття саміту. Очевидно, щоб згладити негативний присмак від неї, Президент України Петро Порошенко поклав квіти до пам’ятника жертвам «волинської різанини» (саме ці болючі для нас слова викарбувані на ньому) у Варшаві та став на коліно перед пам’яттю її жертв. Президенту Польщі А. Дуді вчинок українського колеги сподобався. «Я сприйняв його як важливий жест, як жест миру, жест дружби, і я думаю, що цей жест повинен бути оцінений по достоїнству… і що ми зможемо на цьому будувати приязні стосунки з Україною», — сказав він.

Як «по достоїнству» оцінив його сейм, уже знаємо. А щодо приязних стосунків з Україною, то їх тепер не так просто буде відновити. Тим більше на умовах, які висуває нинішня влада Польщі. А вона прагне, щоб українці не тільки визнали, що чинили геноцид проти поляків, а й історичну політику проводили у польському руслі (знайомі вимоги, чи не так? Тільки раніше вони звучали зі Сходу). Самі ж поляки, виявляється, не мають за що каятися перед українцями. В останній постанові сейму щодо оцінки Волинської трагедії вони дякують і висловлюють шану тим українцям, котрі, ризикуючи життям, рятували поляків, але ні слова про власну вину перед українцями. Адже загальновизнано, зокрема й польськими істориками, що волинські події були обопільними етнічними чистками. Щоправда, поляки твердять, що з їхнього боку це були «відплатні акції». Але хіба вони від цього перестали бути злочинними, хіба гріх убивства невинних людей не падає на тих, хто його чинив?

Між поляками й українцями завжди були непрості стосунки. Про них ще Іван Франко говорив у 1894 році під час з’їзду польських та українських літераторів та журналістів у Львові: «На цілу Слов’янщину немає двох таких народів, котрі б у політичній та духовній площині так міцно зрослися із собою, такі численні мали взаємні зв’язки, проте, незважаючи на це, так сторонилися один одного, як поляки й українці». Із часом цю відстороненість замінили ненависть і націоналізм. Їхнім результатом і стала Волинська трагедія, зазначається у відкритому листі польських політиків та представників інтелігенції. В останні десятиліття з обох боків було докладено значних зусиль, щоб повернути обом народам дух взаємної поваги і братерства. І хоч у частини польського політикуму та на побутовому рівні колишня неприязнь не вивітрилася, вона все ж була на маргінесі.

Кульмінаційним моментом був 2013 рік, коли в Польщі відзначали 70-річчя Волинської трагедії. Тоді представники партії «Право і справедливість» у сеймі теж вимагали визнати її геноцидом поляків. На підмогу їм прийшли й 148 народних депутатів України (нечуваний факт, щоб так виступати проти своєї країни), які теж просили про це польський сейм. Але тодішня правляча більшість пом’якшила ці вимоги, назвавши волинські події «етнічними чистками з елементами геноциду». А коли через рік до сейму звернулася рада федерації Росії з пропозицією синхронно засудити дії українських націоналістів тодішня влада Польщі це рішуче відкинула. А тепер ті, хто так думає, уже самі — влада, і всі карти їм у руки.

Тим часом українці Польщі (її ж громадяни!) уже б’ють на сполох: у країні нагнітаються антиукраїнські настрої. І йдеться не тільки про побиття націоналістами-радикалами релігійної процесії українців до могил Січових стрільців у Перемишлі, наругу над пам’ятниками воїнам УПА чи заборону в’їзду на концерт у Варшаву українського гурту Ot Vinta. Хоча про це й теж. Поки правлячі політики бавляться в історичну справедливість, «волинська істерія» перекинулася на суспільство і воно вже знайшло ворога — своїх же співгромадян — українців. Останні скаржаться на ксенофобію. Стало модним все українське називати «бандерівським» і «людобуйським». З українців ліплять образ різунів і вбивць. Їм розбивають автівки лише за український прапорець біля лобового скла, їм телефонують у домівки і погрожують. Вперше за тривалий час на українську мову на вулиці реагують образливими вигуками. Український дім Перемишля, де були згадані випадки, та місцевий осередок Об’єднання українців Польщі зверталися до МЗС України, повідомляючи про акти ненависті та ксенофобії. Проте ніхто не реагував. Вочевидь, щоб не зіпсувати міждержавні стосунки зі стратегічним партнером. А тим часом, це дуже небезпечні тенденції, що можуть перетворитися на справжню біду. Адже в Польщі українці не тільки друга за величиною національна меншина. Там сотні тисяч наших заробітчан, десятки тисяч українських студентів… «Якщо найближчим часом з боку влади не пролунає чіткий сигнал: ми не будемо потурати насильству, якщо не будуть зроблені конкретні кроки, нам всім буде соромно за Польщу. Українцям зокрема… Схоже на те, що ми рухаємося до катастрофи. Великими кроками», — написала польська патріотка, як вона себе називає, професор Варшавського університету та Києво-Могилянської академії Оля Гнатюк.

Що ж робити Україні в цій ситуації? Насамперед, не мовчати, не ховати голову в пісок і не сподіватися, що ситуація вирішиться сама собою. Як вважає юрист Ігор Розкладай, ми повинні жорстко наполягати, що дискусії стосовно Волинської трагедії повинні вестись тільки в історичній площині. Це має бути спільне вивчення документів, архівів, які були нещодавно відкриті для дослідників. По-друге, Україна повинна почати відстоювати свою позицію щодо власної історії, ми мусимо переконувати сусідів, що вони мають прийняти «самобутність української національної традиції як справедливу і гідну поваги боротьбу за свою державність і незалежність». Діалог повинен йти на рівних, зі взаємною повагою та розумінням. Лише тоді Польща не втратить Україну, а Україна — Польщу.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини