Вільне життя

Ні кохання, ні дружби не зазнала Ольга Франко

Ольга Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині в родині поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Родина була заможною, тому шити-варити-прати дівчину ніхто не навчав.

Нащо воно? Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Як писала її донька Анна, була «очитана».

Дівчина мала мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. Обидві сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну Ольгу і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про шлюб. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї і обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу.

У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний сюртук.

Молодята, не затримуючись у Києві, відразу ж відбули до Львова.

Рудий, сутулуватий, не дуже уважний до неї молодий був Ользі не до душі, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханок.

Розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але вона дала обітницю Богові, тому виконає її: стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.

Вона зірок не діставала з неба,

Долала мовчки галицький узвіз.

Молила тихо, щоб велось, як треба,

Опліч з Франком впрягалася у віз…

Тож як жилося їй, яка була вона,

Коли підбилась слава височенько?

Проста і смертна – завше як жона.

Світило князя – князя – місяченька.

Як писала сестра Ольги: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Прикметно, що аристократка ніколи не опускалася до усних чи письмових розмов про своє подружжя: все носила в собі.

На новому місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов; допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди.

Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ перехопив Михайло Грушевський. Франко ж любив говорити, що захистив докторську, аби задовольнити амбіції дружини.

Коштів дружини вистачало на пристойне життя, прислугу. У Франка виробилася звичка мати щоденну каву з 2 до 3 години у «Монополії»; легкий суп із грибами – на обід; відвідував заклад інтимної гостинності.

Жінка взялася будувати для родини двоповерховий дім у престижному районі. Вгатила великі кошти, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, тому у будинку тільки одна кімната опалювалася, в інших – жити було неможливо. Скоро Ольга стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни. Дітям усе дозволялося, авторитетом для них був батько, тому їхня вчителька Марійка Підгірянка написала у спогадах: «Франчата були збиточні». Сусіди ж скаржилися, що франчата їх обливали, закидали цвяхами, камінням. Через паркан від Франка жив Михайло Грушевський, який не просто скаржився, а подавав позови до суду на численних собак Івана Яковича, які вночі вайлували, не даючи заснути.

А в усьому ж винною була Ольга Федорівна! Добра, щира жінка співчувала селянам, купувала продукти, не торгуючись; любила пригостити дітей, старих фруктами… Отут вже сусіди сичали: «Алярм! Москалька – роздай біда!» Іван Якович не займався господарчими справами, навпаки він «захворів» придбанням, поповненням своєї бібліотеки першодруками, мав 15 тисяч книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Молода жінка благала чоловіка не витрачатися на раритети, але Франка це тільки розпалювало. Ольга віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті. Поки у неї були гроші, він спромагався на кілька слів: «Я маю викиди совісті, — зізнавався Іван Якович, — сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Дійсно, будинок без господаря – це постійний холод, протяги, дах, що протікає – це хвороби; а матері краще самій хворіти, ніж хворобу дитини пережити.

Коли гроші Ольги закінчилися, біда обступила родину: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до домашньої роботи, до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Вона розуміла, що Львів прихильний для грошовитих гостей, львів’яни ж негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під вікнами спалювали його опудало… Співчутлива Ольга була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї Михайло Павлик. Те, що до неї ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку.

Єдиною гаванню міг бути чоловік, але Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», ніколи не сказав, не написав їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвоновській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як Іван Якович повів її на пошту до Целіни. Франко тоді втратив зір, тому попросив дружину роздивитися кохану жінку й описати її вроду, одяг. Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Еліною, витрачав на коханку великі гроші. Навіть у смерті 26-річного сина Андрія, який згас на її руках, Ольга звинувачувала зальоти чоловіка. Якось у Франка вирвалися слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Наслідком такого життя були сухоти, нервове перенапруження, і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою.

У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, світове українство зібрало 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий теплий маєток, але кошти поклали в банк Степана Федака «Дністер», із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Чомусь під час Першої світової війни тільки Франковий внесок пропав. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів. Може, ці гроші пішли до чужої кишені?

Коли Целіна овдовіла, вона разом із сином Здіславом та донькою Софією повернулася до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою у цей час доглядала Целіна.

На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.»

У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Дружині пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні.

Поет помер у позиченій вишитій сорочці та старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці.

Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років, вона тулилася в своєму будинку у Львові, де містився музей поета. Целіна ж полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона не тільки відвідувала музей, а й гостювала у вдови, доводячи бідну до божевілля.

У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська.

Ясним промінчиком для самотньої, згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні, і характером були подібні. У червні 1941-го совєти знищили Петра, лишився один Тарас.

17 липня 1941 р. на чужині відмучилася Ольга Хоружинська-Франко, її прах притулили у закапелку чоловікового меморіалу. І сьогодні її занедбане поховання паркується під тінню пам’ятника Франкові.

Ганна ЧЕРКАСЬКА,

краєзнавець, учитель, журналіст.

Джерело: Ua.history

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини