Вільне життя

Об’єднання церкви і нації

Сучасна соціально-політична ситуація в нашій державі, зміни, що відбуваються в духовному житті соціуму, суперечливі процеси релігійного відродження, відносини між державою та церквою особливим способом активізували в суспільстві роль церкви як духовного авангарду у відродженні нації.

Якщо українці вижили і збереглися як нація, то тільки завдяки Христовій вірі. Понад тисячу років у свідомості українського народу поєдналися два найдорожчі для нього поняття: «Бог» та «Україна». Економічний, державний, соціально-політичний, духовний розвиток нашого суспільства неможливий без участі в цьому процесі релігійного фактору. Сьогодні релігія і церква — невід’ємні елементи повнокровного національного життя, тому їх піднесення розглядається в контексті загального відродження українського народу, його державності. Та біда в тому, що українські церкви з певних об’єктивних та суб’єктивних причин роз’єднані.

Нині на слуху у всіх поняття «помісна церква». Більшість громадян України вважають помісність (автокефалію) одним з важливих чинників успішного розвитку України. Як висловився нещодавно предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет, «якби в Україні була помісна православна церква, то й війни на сході не було б».

Наразі маємо дві православні церкви з означеним автокефальним статусом — УПЦ КП та УАПЦ і частину РПЦ на теренах України з дуже «оригінальним» статусом — «незалежна і самостійна в управлінні» під назвою УПЦ. Проблема в тому, що жодна з цих церков не має визнання у всеправославному світі. Показовою в цьому є історія звернення єпископів УПЦ МП до Вселенського Патріарха в липні 2000 року. На їхній лист Патріарх Варфоломій відповів, що вони не мали права звертатися до нього безпосередньо, а тільки через Патріарха РПЦ, бо УПЦ МП є частиною РПЦ. 16 серпня 2000 року архієрейський собор РПЦ запровадив нову редакцію канонічного статуту, в якому сказано: «Юрисдикція РПЦ поширюється на осіб православної віри, які проживають на канонічній території РПЦ: у Росії, Україні, Білорусі». Про те, що УПЦ МП є складовою частиною РПЦ постійно підкреслює і патріарх Кирило. Ще під час одного з перших приїздів в Україну в чині патріарха він заявив: «Как пастырь я посещаю приходы Московского патриархата Русской православной церкви». Московська патріархія зацікавлена в тому, щоб УПЦ МП залишилася складовою частиною РПЦ. Ця церква діє в Україні як інструмент російської держави. Саме патріарх Кирило активно просуває ідею так званого «русского мира». На його думку, «русский мир» — це Росія, Україна, Білорусь і Молдова, тобто ті країни, де є церкви Московського патріархату. У 2009 році в зверненні до православних Росії, України, Білорусі та Молдови Кирило заявив: «Ми усвідомлюємо себе єдиною і великою православною церквою, усе це єдиний простір святої Русі». Тим самим предстоятель РПЦ заперечує існування національних держав і відмовляє, зокрема українцям, у праві на свою державу і церкву. Тому існування в Україні впливової частини Московського патріархату і відсутність помісної церкви давно вийшло за релігійні межі і стало в умовах російської агресії питанням національної безпеки.

До створення помісної української церкви і до отримання нею автокефалії повинна активно долучитися держава. Фактично жодна з нинішніх помісних православних церков не отримала автокефалію без допомоги держави. Наведемо кілька прикладів. Свого часу московські правителі, щоб отримати автокефальний статус, не зупинилися навіть перед ув’язненням Вселенського Патріарха в 1588 році. Після цього Єремія ІІ погодився на створення в 1589-му Московського патріархату, а до цього 141 рік московська церква була неканонічною. Відома також роль російського уряду і особисто Путіна в об’єднанні РПЦ та Російської православної зарубіжної церкви (тобто церкви, яка за кордоном не визнавала радянської влади). Завершилось об’єднання в 2007 році.

Сьогодні на слуху отримання в 1924 році автокефалії Польською православною церквою. Після здобуття Польщею незалежності тамтешній уряд заявив російським архієреям, що втручання іноземної церковної влади в їхнє церковне життя небажане. Польща звернулася до Вселенського Патріарха, і Патріарх Григорій VII 13 листопада 1924 року разом із синодом дав благословення на утворення автокефальної православної церкви в Польщі. Це сталося на шостий рік незалежності Польщі. Щоправда, в 1939 році РПЦ забрала ці парафії в Польщі, всупереч восьмому правилу третього Вселенського собору. Після проголошення незалежності Фінляндії в червні 1919 року її уряд зажадав від архієпископа Серафима розірвати відносини з РПЦ, за три місяці вивчити фінську мову і скласти іспит. А коли він не підкорився, його усунули і Фінська православна церква пішла під омофор Вселенського Патріарха. Є прецеденти і нині. В 1948 році Москва погодилась на автокефалію Православної церкви Польщі, у 1990 році Константинополь відновив автокефалію Грузинської церкви, а 1996-го надав автокефалію Естонській православній церкві. Московська церква тоді на деякий час перервала євхаристійне спілкування із Вселенським Патріархом, хоч Естонська церква мала автономний статус до 1940 року, тобто до радянської окупації.

У цьому вбачаємо й український підтекст, адже РПЦ, порушивши восьме правило, приєднала ці церкви, як і українську. Українська церква має законне право на автокефалію. Нагадаємо, що 34-й Канон святих апостолів, який гласить, що церкви в різних державах і особливо вільних і незалежних повинні бути автономними або автокефальними на чолі зі своїм архієпископом. Крім того, в 1589 році, надаючи автокефалію московській церкві, Константинополь виділив їй канонічну територію: в Томосі про автокефалію вказано, що підпорядкуванню РПЦ підлягає територія Москви та землі на північ від неї, тобто землі Московського князівства. Згадки про Київську митрополію там немає. Константинополь визнав неканонічність підпорядкування Київської митрополії московській церкві 1686 року. Зокрема, це засвідчено в Томосі про автокефалію Польської православної церкви, в якому сказано, що приєднання Київської митрополії до РПЦ 1686 року відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Патріарх Константинопольський не визнає владу РПЦ на території Київської митрополії.

Нагадаємо слова З. Бжезінського: «Якщо віруючі якоїсь країни духовно підпорядковані вищому духовному керівництву іншої країни хоча б на 20 відсотків, то така країна ніколи не зможе побудувати самостійної держави». Це цілком відповідає українським реаліям. Тому держава повинна посилити свій вплив на створення помісної церкви в Україні. Переговори з цього приводу з Константинополем тривають з 1993 року, а 2008 року здавалося, що ми нарешті отримаємо автокефалію, та найімовірніше цьому перешкодила Москва. Взагалі, для неї теперішня ситуація ідеальна. Їй вигідний розкол, бо краще мати хоч частину української церкви, ніж втратити все.

Держава має певні важелі. Конституція України (ст. 35 та ст. 102) зобов’язує державу та її Президента як гаранта Конституції у певних, означених законом випадках, втручатися у діяльність церков, відстоюючи права і свободи вірних. Проблема помісної церкви повністю відповідає як конституційним критеріям, так і чинному законодавству щодо національної безпеки. Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко вказує на релігійний аспект загроз національним інтересам і національній безпеці України (ст. 7—8). Тому питання помісної церкви має стати питанням національної безпеки.

Крім надії на Константинополь, одним із шляхів вирішення міжконфесійного питання в Україні бачиться мені творення православними та греко-католиками помісної церкви в єдності з Апостольським Престолом. Це буде повернення до Кирило-Мефодіївської традиції в українському християнстві, що поєднувала греко-візантійську та римську церковну культуру. Тоді українське християнство усвідомлювало себе частиною вселенського християнства. У посланні «До української віруючої православної інтелігенції» від 3 березня 1942 року митрополит Андрей Шептицький вказав шлях створення єдиної української церкви: «Київський митрополит мусить бути вибраний із православних чи автокефальних архієреїв чи священиків. Коли б він був з’єднаний із Вселенською церквою, ми всі греко-католики підлягали б йому».

Також треба змінити статус УПЦ МП на Російську православну церкву в Україні. Тоді від неї відійде частина вірян-українців і вона вже не зможе претендувати на роль української церкви. Змінити статус — також справа і функція держави. Це дасть можливість позбавити Україну московської духовної та політичної опіки.

Павло СЛИВКА,
історик.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини