Вільне життя

«#яНеБоюсяСказати»: коли починають говорити жертви

657653865

Акція «#яНеБоюсяСказати», започаткована громадською активісткою Анастасією Мельниченко, стишила свою ходу й помалу починає давати перші плоди. У соцмережах можна зустріти чимало посилань на групи і сторінки, де психологи рекламують свої послуги жінкам, котрі постраждали внаслідок сексуального насильства.

Дітей рекомендують записувати на різноманітні тренінги, аби запобігати розвитку проблеми. Блогери й журналісти пропонують добірки «топ-розповідей» потерпілих, а також низку коментарів психологів на різний смак. До акції підключилися й народні депутати — у парламенті на розгляді комітетів і керівництва ВРУ перебуває законопроект «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», серед ініціаторів якого — майже п’ять десятків народних обранців.

457878Нагадаю, що на початку липня Анастасія Мельниченко у своєму профілі на Facebook опублікувала допис про сексуальне насильство, навела приклади з власного життя й закликала інших жінок розповідати про схожі випадки. «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість із нас. Я хочу, аби ми не оправдовувалися «я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили». Бо нам не треба оправдовуватися. Ми не винні, винен завжди насильник, — йшлося в пості. — Я не боюсь говорити. І я не почуваюся винною».

Допис викликав шквал емоцій від дописувачів. Аудиторія тих, хто відреагував на акцію, поділилася на прихильників і противників. Табори «за» і «проти» поповнили навіть ті, хто назвався психологом. Тим часом з’являлося все більше охочих розповісти про свої біди. За попередніми даними, акцію підхопили в Україні, Росії, далі вона «перекочувала» в інші країни Європи. Сторінку ініціаторки «#яНеБоюсяСказати» навіть забанила на якийсь час адміністрація Facebook, мовляв, сторінка фейкова, хоча Мельниченко пояснила інцидент атакою «ботів».

Невдовзі в інтернеті почали «розкручувати» тезу, що акція — замовна, покликана внести гендерний розбрат в українському суспільстві. Мельниченко ці закиди відкинула.

Тернопільський сегмент аудиторії не залишився осторонь акції. Розповіді тернополянок про ексгібіціоністів, з якими довелося зіткнутися в місцевих парках у дитячому чи підлітковому віці, сексуальні домагання у школі, в під’їзді, від незнайомців та друзів родини теж активно почали з’являтися в соцмережах. Якщо раніше про випадки, більш чи менш травматичні для тіла і психіки, можна було прочитати на «жіночих сторінках» друкованих та інтернет-видань, то побачити під емоційними, неприкрашеними літературними зворотами розповідями підписи знайомих, які ризикнули винести на люди свій біль, було легким шоком.

Що дала така акція жертвам сексуального насильства і читачам їхніх розповідей? Які «плюси» й «мінуси» вона в собі несе та як #яНеБоюсяСказати оголила інші види насильства. Про це говоримо з координатором центру психологічної допомоги «Крок назустріч» Любов’ю Медведь.

— Основний плюс такого флешмобу — це викидання болі назовні, — зауважує психолог. — Традиційно, про чужий біль завжди пише хтось, про свою ж не прийнято говорити. У ЗМІ є достатньої історій про згвалтування, побиття, де говорить будь-хто: журналісти, поліція, сусіди, свідки, але не жертва. Позитив цього флешмобу в тому, що жертви перестали мовчати, бо раніше їм було соромно, страшно, неприємно чути осуд. Відтак для насильників флешмоб став своєрідним застереженням. Коли вони надумають вчинити розпусні дії чи насильство (не говоримо про серійних маніяків чи психічно хворих), то сто разів подумають. Думаю, що ця акція вберегла людей від насильства, яке могло би статися. Ще один позитивний бік такої ініціативи — люди, які не вважали свої дії неприйнятними (масні жарти, грубі слова), почали замислюватися над тим, що не все, що вони говорять, є приємним для інших.

Любов Медведь каже — в акції закладений і терапевтичний ефект. «Дуже багато психологів повстало проти нього, — констатує співрозмовниця. — Так, флешмоб не є терапією. Але певне полегшення люди, які дозріли до обговорення, може настати. Скажу більше — хто думав, що почує осуд, презирство, від них відвернуться, отримав насправді велику підтримку. Ці люди зрозуміли, що це не тільки з ними таке відбулося, що не вони винні чи спровокували насильника самі, а все це відбувається поряд і з багатьма».

Серед негативних моментів, на думку психолога, ризики для відкритості та вплив на долі людей, які мають опосередковане відношення до насильства. «Перше — люди відкрились або занадто, або невчасно, або ж не там, тож додатково зранились, — продовжує Любов Медведь. — Відповідно, їм варто знайти фахового психолога, з яким вдасться успішно пережити всі стадії зранення й отримати позитивний ефект. Це дуже акуратна робота. Ще один нюанс – з’являються факти, які зачіпають долі людей, котрі не мають стосунку до насильства. До прикладу, сестра пише про те, що її згвалтував брат, а він у той час уже дорослий і в нього свої діти. Дитина, яка любила батька, раптом через мережі дізнається, що її тато колись таке вчинив. Це завдає серйозно удару по стосунках, які склалися в родині».

Ризик психічної травми, на думку співрозмовниці, є і для людей, щодо яких спроби сексуального насильства, на щастя, виявилися невдалими. «Не кожна сексуальна дія щодо людини є травматичною. Через роки про неї забувають. Та читаючи історії згвалтувань, знущань над іншими, у людини може розвиватися травма, — зазначає психолог. — Тобто людина в дорослому віці розуміє минулий досвід, переживає його й починає сприймати прикрі ситуації як травму. Якщо це відбулося, треба звертися до психолога і не травмувати себе чужими історіями».

Любов Медведь зауважує — акція відобразила не лише насильство сексуальне, а й інші різновиди: «Наприклад, насильство держави щодо людини. Одна жінка говорила, що її згвалтували як матір, відібравши дитину в роддомі. Підняли також тему насильства в тюрмах, яке підтримують; насильство в армії, коли керівництво схвалює «дідівщину» як інструмент влади; насильство в школах, коли ламають дитину, прививають їй ідеї, які вона не сприймає, не дають їй бути собою. І про ці речі заговорили».

Чого чекати від цієї акції людям, які виплеснули свій біль у соцмережі? Насильство щодо них зупиниться? Такий біль не повториться? Винні будуть покарані? Психолог каже — за деякими постами відкрито кримінальні провадження і є надія, що кривдників покарають. «Однак завдання флешмобу, акції — не досягнути щось для людини, а привернути увагу суспільства до проблеми, — зауважує співрозмовниця. — Учасник зустрічається з опором суспільства, в якому хтось налаштований позитивно, хтось негативно. Тому людина дуже ризикує, відкриваючись. Але це її рішення, тож ніхто з журналістів чи психологів не повинен вказувати, наскільки бути відкритим. Так, флешмоб допомагає відчути гідність, проговорити проблему, зустрітися з різними реакціями. Вони наочно відображають, із чим зустрічається жертва в реальному житті — з осудом, презирством. Навіть елементарна річ — розповідь — викликає осуд. Часто чуємо – «це інтимна тема». Ні, інтимна тема — це кохання, ніжність, стосунки. Це те сокровенне, що має бути між двома людьми. А вчинення насильницьких дії, навіть не фізичних, а й посягання на честь, образи, — це злочин. І про нього треба говорити й протидіяти».

«На жаль, не всі прогнозують, як їхні розповіді вплинуть на рідних, — продовжує Любов Медведь. — Небезпека в тому, що в соцмережах нікуди ніщо не пропадає. Якщо пост видалити, це не означає, що його не існуватиме. Хтось міг його перепостити, тож не дивно, що допис через, припустимо, півроку повернеться до його автора. Він та інші люди можуть натикатися на свої повідомлення, які прожили. І це буде травматично. Якщо душа болить і просить допомоги, краще звертатися до спеціалістів».

Психолог радить — жертви насильників не повинні мовчати, а шукати допомогу: «Треба виносити проблему на люди, але вибирати, кому виносити – тим, хто може допомогти. Варто відповідально ставитися до вибору. Часто розголос зупиняє насильника».

P.S. Офіційної статистики про те, скільки українців та українок потерпають від сексуального насильства, знайти не вдалося. Досліджують цю проблему здебільшого соціологічні служби (За їхніми даними, показник сексуального і фізичного насилля над жінками в нашій державі — один із найнижчих у Європі). В той же час правоохоронні органи, керуючись вітчизняним законодавством, використовують термін «домашнє насильство» або ж «насильство у сім’ї», розмежування якого на види не роблять. За інформацією управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Тернопільській області, торік до відповідальності за вчинення насилля в сім’ї притягнули до відповідальності майже три тисячі осіб, з них понад дев’ять сотень — за повторний злочин. За перше півріччя цього року цифра становить майже 1400 осіб.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Віра Перун

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини