Вільне життя

Благослови нас, батьку!

2

«Ми любимо одне одного», — так розпочинають чи закінчують історію в любовних романах, які я читала ще підлітком. У них закохані завжди спочатку страждають, а потім живуть довго і щасливо. Але моє життя — не витвір чиєїсь уяви, і тому гарантії, що в мене буде так званий щасливий кінець, немає. Та я почала історію з кінця. Тепер повернуся до початку. Я — єдина дитина в сім’ї. Жили ми небагато, проте завжди підтримували одне одного. Тому коли я почала пізно повертатися з танців та гуляти вечорами, батько, якось перестрівши мене на порозі дому, тільки хмикнув і спитав:

— Галю, у вас це серйозно?

Я почервоніла як рак.

— Не знаю. Серйозно, напевно. Ну я… Ти ж розумієш, — тихо промямлила у відповідь.

Тато на всі мої словесні потуги тільки розсміявся.

— Не муч дитину, — жартівливо посварила мама мого «мучителя», а тоді звернулася до мене. — Ех, що ж з вами робити, молодь? — і, вмить посерйознівши, додала: — Діло молоде, я розумію. Але хлопця приведи. Познайомимося із ним. Треба ж знати, з ким дочка вечорами загулює.

Сперечатися з мамою я не стала. Так мені довелося знайомити батьків з Олегом.

Із ним все в нас вийшло якось саме по собі. Познайомили нас спільні друзі. Спочатку гуляли всією компанією. Потім усе частіше залишалися наодинці. А коли десь через півроку моя подруга Люда запитала, чи зустрічаємось, ми тільки переглянулися з подивом, а потім Олег спокійно сказав:

— Так, зустрічаємось.

Після цієї заяви в кафе, на святкуванні іменин когось із друзів, ми офіційно стали парою. І тепер я офіційно маю знайомити Олега з батьками… Але мої переживання щодо цього порівняно з панікою мого хлопця — ніщо.

— Твої батьки знають?! — з якимось острахом перепитав він.

— Та не треба так переживати, — спробувала заспокоїти. — Вони підтримають мій вибір, щойно ближче познайомляться з тобою. Ти чудовий хлопець, і їм просто треба показати це.

Не знаю, наскільки мої слова заспокоїли його тоді, але знайомитися з батьками він прийшов блідий, з тортом і квітами для мами.

На мою думку, вечір минув вдало. Батько влаштував Олегу фірмовий допит: «Хто ти, звідки і як ви збираєтеся жити далі?» Мати на все це поблажливо усміхалася, а потім тихо шепнула мені:

— Хороший хлопець.

І все. Вони зрозуміли, що це моє життя і мій вибір. Після вечері, я пішла провести Олега — хотілося побути з ним довше.

— У тебе чудова сім’я, справді чудова, — почула від нього. А потім, дивлячись мені прямо у вічі, Олег промовив: — Я люблю тебе. І хочу, щоб ми були разом. Завтра я познайомлю тебе зі своїми батьками. Та що б не сказав мій тато, ми будемо разом.

— Я теж люблю тебе. Все буде добре. Впевнена, що твої батьки підтримають нас.

Олег сумно глянув на мене, але сказав лише:

— Завтра побачимо.

Тепер я розумію, чому він був так налаштований. Знайомство з його сім’єю було… жахливим. Батько Олега, Василь Петрович, пожирав мене поглядом:

— Що, жебрачко, вирішила грошима розжитися?! Не пара ти йому. Ніякого благословення ви від мене не отримаєте. Любов, бачите, у вас, — прогарчав він. — Ти хоч байстрюка не носиш? Ні? Ну тоді йди звідси! Знайди собі якось дурня, а вище голови не скачи.

— Тату, — попросив Олег, — не говори так з нею. Я прийшов не по твої гроші, а по благословення. Ми любимо одне одного, і я одружуся з Галею хочеш ти цього чи ні.

— Одружитися з нею? Ти збожеволів? Або ти кидаєш цю дівку, або ти мені більше не син! — кричав Василь Петрович.

— Тоді в тебе більше немає сина. Галю, йдемо.

Ми покинули дім.

— Я знав, що так буде, — сумно мовив Олег. — Батько — тиран. А мати ніколи на піде проти нього. Та не переживай, я влаштуюся на роботу. Якось буде. Не потрібен він мені. Ні я йому, — додав стиха. А тоді раптом опустився на одне коліно, просто на вулиці серед ночі.

— Ти вийдеш за мене? — спитав, простягаючи — просту мідну обручку. — Батько ніколи не дасть дозволу на шлюб, я небагатий… Тепер я — ніхто. Знаючи це, ти вийдеш за мене? — засумнівався Олег.

— Так, — прошепотіла. — Я вийду за тебе.

Того дня Олег зостався у мене вдома. Мені хотілося плакати і сміятись. Я була щаслива, та… Було образливо. Не за себе — за Олега. Бо я змалечку звикла, що сім’я — одне ціле, а батьки — опора.

Згодом ще раз поговорила з батьком Олега. Сама. Він не пустив мене далі порогу. Та це мене не зупинило.

— Ви можете не любити мене. Але ви повинні любити свого сина й поважати його вибір. Ми розпишемося. Я прийшла не по ваші гроші, а для благословення, — твердо сказала я. І майже благально додала: — Помиріться з ним, не мучте один одного, будь ласка. Ви ж — сім’я.

У відповідь — зверхній погляд:

— Не тобі, дівко, мені вказувати. Поживе з тобою — і сам приповзе до мене.

Невдовзі ми розписалися. Грошей на весілля не мали, але нам його й не треба було. Ми переїхали в інше село. Мої батьки підтримали нас і допомогли придбати хату в кредит. Олег влаштувався на роботу будівельником, я — бухгалтером. Живемо небагато, але ми разом — і це головне. А весілля в нас буде, і сукню нареченої я одягну. Самі на все заробимо.

Тільки про одне я жалкую: Василь Петрович так і не помирився з Олегом. Бачу, як це мучить мого чоловіка, але допомогти не можу. Можу тільки надіятися, що колись батько Олега прийме наш вибір і таки дасть своє благословення.

Діана СЕМАК,
студентка третього курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини