Вільне життя

Жінка особливої долі — Софія Яблонська

4f39f1773871a579a584f32ca4fa08f4

Не чув я ніколи про неї, нічого про цю жінку не знав і не відав. Аж у вересні 2015 року з Києва, з видавництва «Богуславкнига» надійшла до мене звістка від пані Оксани Антонової, яка працює над втіленням у життя проекту «Любіть українське. Виховуйте українське», що в неї є інформація: Софія Яблонська у 1925 році перебувала в Тернополі і брала участь у цьому місті у відкритті двох українських кінотеатрів.

7669609Тож просила зробити тут розвідку для певного уточнення цього факту. Мене це справді зацікавило. Насамперед хотів дізнатися, чи ім’я цієї жінки вміщене в «Енциклопедії Українознавства» під редакцією Володимира Кубійовича. У томі 10-му на стор. 3.953 читаю таке повідомлення: «Яблонська-Уден Софія (1907—71) — письменниця, журналістка, мандрівниця, родом з Германова (Галичина). 1927 року виїхала до Парижа. Звідти до Марокко. Потім через Порт-Саїд, Джібуті, Цейлон у французький Індокитай. Відвідала Ляос, Камбоджу, Ангкор і Юнан, Сіям, Малайські о-ви, Яву і Балі, острів Таїті, Австралію і Нову Зеландію. 15 років прожила у Китаї. 1950 року повернулася до Європи і оселилася на острові Нуармутьє. Свої репортажі із подорожей друкувала в «Жіночій Долі» і «Новій хаті».

Цій справді «наскрізь оригінальній жінці» під рубрикою «Великі українки» присвятила своє дослідження наша сучасниця Надія Федечко у журналі «Порадниця» під назвою «Вона прихилила далекі обрії». В ньому підкреслює те, що «українська письменниця Софія Яблонська ще у 30-х роках здійснила навколо–світню подорож, яку описала у своїх творах». У цій своїй подорожі не обминула й «Північну Америку (США, Канаду), не випускаючи з рук фотоапарата і кінокамери, спеціально вишукуючи екзотичні звичаї, культи, вірування, костюми та інші ужиткові цінності численних народів світу». Редакції українських видань «Жіноча Доля» і «Нова хата», що виходили у Галичині, одержували фрагменти опису її подорожей. Таким чином Софія Яблонська відкривала українцям світ, як Колумб відкрив європейцям Америку.

У моєму рідному селі Базарі газету «Жіноча Доля», яка виходила у Коломиї від 1925-го до 1939 року й редакторкою якої була Олена Кисілевська, передплачував наш односельчанин Микола Федорович Мотуз, автор «Хроніки Читальні «Просвіти» нашого села. Тож була тоді, в 30-х роках, у моєму селі і Софія Яблонська незримо присутня в своїх творах у «Жіночій Долі». До брата Миколи Мотуза, Данила, теж надходила газета «Жіноча Доля». Вони не лише самі читали її, а й позичали для читання своїм друзям. Із цієї газети далекі світові обрії приближувала названа письменниця і базарським людям. Зерна «Просвіти» падали в родючий грунт і обіцяли в майбутньому дати гарний та щедрий урожай для пізнання багатьом українцям себе і світу, для свого духовного збагачення. Так би воно і сталося, якби перші паростки того врожаю не столочили своїми чоботами більшовицькі «визволителі».

У 1939 році припинився випуск газети «Жіноча Доля». У 1940-му, рятуючись від арешту, виїхала з України її редакторка Олена Кисілевська. В лютому 1940 року арештували у Базарі Миколу Мотуза й водночас забрали і його «Хроніку…» Що ж стосується його домашньої бібліотеки і підшивки «Жіночої Долі», то під час наближення енкаведистської облави із гарнізону, розміщеного в селі, дружина Миколи, за порадою сусідки, зібрала всі книжки та газети і поспіхом кинула в палаючу піч. Так діялося не лише в одному селі Базарі, а й по всіх селах і містах Галичини. Дехто із селян закопував книжки і газети в паках у землю. Вони там теж пропали. Із ними пропадала і пам’ять про Софію Яблонську, Олену Кисілевську та ще багатьох наших видатних людей.

Ось тепер надійшла до мене звістка, що ця письменниця, якій присвячую свою розповідь, була в Тернополі і навіть організувала в 1925 році показ у тамтешніх кінотеатрах українських фільмів. Але ж як відшукати той її слід у цьому місті? Запитував деяких задіяних у культурі людей, але вони тільки стинали плечима. Тоді взяв «Тернопільський енциклопедичний словник». У четвертому томі (додатковому), виданому 2009 року в «Збручі», на сторінці 742 знаходжу таку вість: «Яблонська-Уден Софія Іванівна (1907—1971) закінчила у м. Львові торгову школу, навчалася в учительській гімназії, театральній школі, на курсах крою і шиття, де познайомилася з

О. Кисілевською 1927 року, керівником двох кінотеатрів у Тернополі. 1927 року виїхала до Парижа, де працювала на кіностудії, звідти до Марокко». Це вже був якийсь промінець світла у суцільній темряві. Відразу стало зрозумілим із цього лише одне, що Олена Кисілевська ніколи не була керівником двох кінотеатрів у Тернополі. До них, це вже певно, мала стосунок лише Софія Яблонська. Тільки ж як заглянути у глибину того проминулого 90-ліття? Цьому міг допомогти лише архів.

У вересні 2015 року почав я свій пошук у Тернопільському державному архіві. Перед тим Оксана Антонова повідомила, що Софія Яблонська в той далекий час дружила у Тернополі з художником Романом Турином і він малював, на її прохання, афіші для фільмів. Шукати треба було слідів вже їх обидвох. Працівниці архіву відповіли мені, що нічого не знають про названі мною кінотеатри у Тернополі й що імена Софії Яблонської та Романа Турина їм невідомі. Немає в архіві ні одної афіші цього художника. Принесли для дослідження «Календарі «Просвіти» за 1927, 1928, 1931, 1935 і 1938 роки та одну-єдину газету «Діло» за 29 жовтня 1926 року й цілу підшивку цих газет за 1928 рік. Ні єдиної згадки про Софію Яблонську та Романа Турина в цих матеріалах не було. Так само і про кінотеатри. Помітно випадав 1925 рік. Саме той, який найбільше був потрібний. Прояснення принесло грунтовне дослідження львівського професора Романа Горака під назвою «Між любов’ю і правдою», вміщене у першій виданій в Україні книжці Софії Яблонської під назвою «Книга про батька. З мого дитинства». Вона побачила світ у Києві в «Богуславкнизі» і упорядкована на «відмінно» пані Оксаною Антоновою. Рік видання — 2016-й. Хочеться полегшено зітхнути і сказати: «Нарешті це сталося під девізом: «Любіть українське. Виховуйте українське». А то ж вихваляли з усіх сил, і то в Тернополі «Літературу золотого вересня», ще й оздоблену картиною, як галичани з нетерпінням, із жадобою, дивляться на другий берег Збруча, чекаючи звідти червоних визволителів. Ще й поетичні рядки про то задивлення вміщували такі: «На схід дивились наші лиця, зі сходу струї наших сил…» І таки дочекалися…

17 вересня 1939 року та пора настала. І що ж ті пришельці принесли жителям Західної України? Шанувальники і поклонники «золотого вересня», візьміть до рук і прочитайте книжку львів’ян Олега Романіва та Інни Федущак під назвою «Західноукраїнська трагедія. 1941». Третє видання. Львів-2008 р. У ній 428 сторінок про розбій і нечувані в історії катування, спричинені «визволителями». Хіба не печуть багатьох ті муки невинно замордованих, хіба не ятриться від них совість, якщо є в когось її хоч крапелька?! Софія Яблонська прихиляла до українців у своїх книжках далекі світові обрії. «Визволителі» звузили ці розширені горизонти для українців до чотирьох кам’яних стін тюремних камер, в яких ще й повиколювали їм очі й повідрізали язики. Ось їхній «золотий вересень», принесений нам! Така ж і література того вересня. Аж тепер, і то нелегко, надходить до нас інше наше красне письменство, ніби відроджене з попелу спалених книжок, ніби воскресле наново із закопаного в землі. Звучать як музика слова: «Любіть українське. Виховуйте українське». Якби ж то всі від низів до верхів його полюбили і на ньому виховувалися, але так не є і не знати коли буде. І все ж якась частина українців до цього прагне. Тож прислану мені з Києва «Книгу про батька» Софії Яблонської я прочитав за кілька вечорів і в ній дослідження про авторку та її рідних вже названого вченого.

Картина вимальовується така. Кінець 20-х років минулого століття. Західна Україна окупована Польщею, а окупанти, якої б національності вони не були, українців ненавиділи, знущалися над ними, визискували їх і пригноблювали. Поляки в цьому не виняток. Тому «найстарший брат Софії, Ярослав-Антоній, разом із нею потрапив, рятуючись від труднощів, до рідні в Язлівець на Тернопільщині. Опинившись у Тернополі, зайнявся кінотеатрами. Мав їх два. За оренду приміщень платив властям солідні гроші, але чимало залишалось і йому. Відтак передав справу з кінотеатрами сестрі Софії, якій на ту пору було 18 років. Як згадує Марта Калитовська, Софія Яблонська розклеювала по Тернополю мальовані її нареченим художником Романом Турином афіші про кіносеанси. Було це 1925 року. Зароблених грошей вистачило, щоб помандрувати у широкий світ, хоч відомо, що та мандрівка не почалася із Тернополя, а з Криниці. Роман Турин (1900—1979) був уродженцем м. Снятина на Станіславщині, 1906 року переїхав до Тернополя, у 1921 році закінчив тут класичну гімназію. Відтак навчався у Краківській академії мистецтв (1921—1925), потім — у Парижі (1925—1927). Пізніше працював у Тернополі, потім у Львові, в Музеї українського мистецтва, згодом став головою обласної організації Спілки художників УРСР. За Романом Турином у 1927 році Софія Яблонська поїхала у світ шукати собі кращої долі. На початку

30-х років виїздить до Парижа, де в пошуках зарібку працює у фірмі, що миє вікна, а відтак пробує кар’єри фільмової артистки. У 1933 році виходить заміж за посла Франції до Китаю Ж. М. Удена. Батько Софії — отець Іван Яблонський народився 10 жовтня 1869 року в містечку Язлівець колишнього Бучацького повіту. Бабуся Софії, по матері, Олімпія Михалевич, дочка пароха церкви Івана Богослова села Бичківці Чортківського повіту Івана Михалевича, який був 1802 р. н. Помер 12 березня 1872 р. Отже, коріння роду Софії Яблонської на Тернопіллі.

Іван ГУЛЕЙ,

учитель історії.

с. Базар — м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини