Вільне життя

З адвоката — на прокурора

У  буремні сорокові минулого століття мені було трохи більше десяти років. У нашому селі Даровичі, що в семи кілометрах від Перемишля, проживало 120 сімей. З них 4 — змішаних, а в кінці села 8 сімей — польських, які поселилися на панських землях: їм поміщики безплатно давали землю з метою ополячення території.

До початку Другої світової війни українці з поляками жили дружно, ходили одні до одних на свята, а діти поляків ходили до української школи, бо польської не було. З початком війни все змінилося. В грудні 1940 року всіх поляків-колоністів, які жили на панських землях, совєти виселили до Сибіру. На теренах, де проживали українці, німці створювали поліцію з поляків, а де проживали поляки — з українців, що призвело до сутичок між польським і українським населенням.

Особливо страшні часи настали в 1943—1947 роках. Як поляки, так і українці боролися за створення своєї держави. Поляки, одержавши її, почали знущатися над українським населенням, яке проживало на своїх споконвічних землях: Підляшші, Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Польська Армія Крайова (АК), Батальйони хлопські та інші польські банди нападали на українські села, грабували, забирали в селян худобу та інше майно, а українців знищували.

Якось у неділю наприкінці вересня 1945 року до нас на подвір’я прийшли три польських жовніри, озброєні автоматами, з вимогою завезти їх до Перемишля. На той час у селі вже пропало 12 пар коней з возами: в дорозі жовніри їх забирали, а їздових знищували. Ми знали, що коней і воза заберуть, думали тільки про життя тата. Просили жовнірів, щоб їхали самі, а батько хай залишиться. Та марно.

Батько таки повіз їх до Перемишля. У місті жовніри пішли у кнайпу, а татові веліли чекати, ще й пригрозили: якщо втечеш, то ми знаємо де тебе знайти — поквитаємося з тобою і твоєю родиною. Згодом п’яні жовніри сіли на воза і скерували їхати до с. Орлів, що за 20 кілометрів від Перемишля. В Орлах сказали татові зійти з воза й віддати паспорт з позначкою «українець» і повели його в яр, щоб замести сліди. Та доля розпорядилася інакше: тато мав жити і вижив у тяжких муках, а за допомогою тамтешнього українського населення дістався додому.

Закарбувався в пам’яті ще один епізод. Було це восени 1944-го. Школу в нашому селі закрили, а тому я і двоє моїх товаришів вирішили ходити до школи в Пикуличі, що в трьох кілометрах від Перемишля, а від нашого села полями — за чотири. Одного вересневого понеділка я пішов на навчання у вишиванці. Назустріч їхав на велосипеді чоловік, зупинився і каже: «Хлопак, ідзь до мене». Я підійшов, а він схопив на моїх грудях вишиванку, розірвав її, вирвав вишиття, а мене кинув із п’ятиметрового берега у річку. Минуло вже стільки років, та щоразу, вдягаючи вишиванку, згадую цей випадок із дитинства.

Напади на українські села польських шовіністичних банд посилювалися з кожним днем. Люди не ночували у своїх домівках, а ховалися в лісах. Щоб захистити українське населення, в селах організовували групи самооборони з місцевих. Якби не хлопці й дівчата, яких польсько-більшовицька влада називає бандерівцями, то наші українські села в Закерзонні спіткала б така ж трагічна доля, як села Павлукому, де З березня 1945 року польські банди закатували 373 особи з українського населення; Піскуровичі, де з 17 на 18 квітня 1945 року було закатовано 470 українців; Малковичі — тут із 17 на 18 квітня 1945 року було закатовано 208 осіб з українського населення; Бахів, де в квітні 1945-го замордовано 540 українців.

Не минуло лихо села Скопів, Березку, Завадку-Муровську. За неофіційними даними, польськими бандами замордовано понад 10 тисяч українців тільки в близьких до нас землях. Захист українському населенню на згаданих теренах надавали загони Української повстанської армії (УПА). На території, де вони діяли, банди польських різунів боялися навіть наближатися, тому українське населення з повагою і любов’ю ставилося до УПА й усіляко її підтримувало.

Якщо пригадати історію, то побачимо: українці та поляки вигравали, коли були разом — це було під Грюнвальдом, Хотином, Віднем і в недалеких часах під Замостям і Варшавою.

Тому виникає запитання: з якою метою нині у Польщі проголошують Волинську трагедію геноцидом поляків? Хто керує парламентаріями сусідньої держави?

Шановні розумні поляки й українці, замисліться! Польща виступає українським адвокатом у багатьох питаннях, у тому числі і щодо вступу України в Європейський союз, а це комусь не вигідно, кому — не важко здогадатись. Виходить, треба збурити українсько-польські відносини, щоби Польща з адвоката України перетворилася на прокурора.

В українців і поляків немає іншого виходу, як разом забути важке минуле, помолитись і попросити, щоб Господь простив нам гріхи наші, як ми прощаємо винуватцям нашим, і жити в дружбі й згоді, як добрі сусіди та друзі.

Степан САВКА

м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини