Вільне життя

Марина ЦІНИК: «Мені 83 роки, а я ходжу по оборі й співаю…»

— Мої мама питали: «Невже ти, Марино, так будеш співати до самої смерті?» Мені нині 83 роки, а я ходжу по оборі й співаю… — так розпочала Марина Ціник спілкування зі студентами та викладачами Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької, котрі приїхали в співуче село Губин Бучацького району збирати музичний фольклор.

Найяскравішим враженням цієї експедиції стала невисока жвава жінка-скарбниця сотень пісень, які вона співала нам понад три години.

— Там, у Сибірі, край у руїні,

Навіть молитись ворог не дасть.

Боже великий, дай Україні

Силу і волю, волю і власть, —

співає Марина Іванівна й розповідає, що такі пісні виконували колись у «Просвіті», самотужки ставили патріотичні вистави, мріючи про незалежну Україну.

Співаючи, пані Марина детально розказує нам про цікаві звичаї та традиції. Найбільше запам’ятався обряд весілля.

— Що то сьогодні за весілля? — розмірковує жінка. — Зберуться для того, щоб їсти й пити. Більше двадцяти страв на столах: хто стільки може з’їсти? Їсти й пити можна щодня вдома. А на весілля ходять для того, щоби співати і танцювати. Колись на весіллі так співали, що його було чути за кілька кілометрів!

А далі ми слухаємо цікаву розповідь про обряд вінкоплетення, випікання короваю. І мережить її жінка весільними піснями:

— Пливли, пливли два лебеді по воді,

Та й уздріли молоденьку в городі.

Іди, іди, молоденька, до хати,

Час тобі ся до шлюбочку вбирати.

Устань, устань, моя мамо, на стілець

Та й досягни я з полички гребінець.

Та й досягни я з полички гребінець,

Розчеши ми русу косу під вінець.

А відтак зі слізьми на очах пані Марина запитує в молодих:

— Як можна такі пісні забути? Чомусь американці чи німці не вдягають на весілля наші віночки, то чому ми маємо вдягати їхні вельони? Хіба це наш звичай?

Запитуємо, чому теперішня молодь менше співає — і жінка відповідає:

— Колись не було телевізора, ком’ютора і ми, малі, дуже уважно прислухалися до співу старших, батьків. Вчилися від них, перебирали, розуміли, що то є дуже файні пісні. От, наприклад, таку пісню співав хор:

«Ой Дністре, мій Дністре, ріко моя мила,

Куда ти так сумно пливеш?»

«Я пливу у море, щоб там своє горе

Забути, втопити на дні».

«А що то за море, а що то за горе,

Ти, братику, пісню струїш».

«Ой сумний я, марний,

що нарід мій гарний,

Що спить, до життя не прийшов».

А відтак пані Марина співає нам австрійські пісні, які запам’ятала від тата. Слухаємо — і мороз по шкірі від того, що ці тексти й сьогодні гостро актуальні. Візьмімо хоча б оцю пісню:

У полі деревце, побили го тучі,

Чого жовнір невеселий, як до війська йдучи?

Віддали до війська, до самого Відня.

Чо багачі сидять вдома, а при війську бідні?

Багач гроші має та й ся викупляє,

А бідними жовнярами край обороняє.

Богач оре-сіє, хліба ся надіє,

Бідний жовняр марширує, смерти ся сподіє.

Не менш актуальні для жалобного українського сьогодення, обпаленого війною, і повстанські пісні:

У неділю дуже рано сонце не сходило,

Сім героїв за Вкраїну життя положили.

І почався бій великий, почали стріляти,

Розривали біле тіло московські гармати.

Позбирали біле тіло, зложили на сани

І повезли тих героїв в місто Бережани.

Пам’ятайте ви, дівчата, і ви, друзі милі,

Сім героїв за Вкраїну життя положили.

…Вслухаємося в спокійний та лагідний голос пані Марини й думаємо: як добре, що є на світі такі живі схованки народної мудрості та народного духу. Сьогодні так багато мовиться про патріотизм, про любов до рідної землі, але Україна насправді починається із серця кожної людини. Якщо їй байдуже, якою мовою розмовляти, де жити і що вона залишає по собі, якщо однаково, що співають її діти і чи взагалі вміють співати, якщо для неї найголовніше «добре їсти й довго спати», то до справжньої України вона ще не доросла духовно.

Справжню Україну ми побачили в серці простої, щирої, побожної жінки, яка дуже зраділа, що знайшлися небайдужі люди, які цікавляться народними піснями, звичаями, традиціями, які хочуть відродити їх, щоби наступні покоління не почували себе «моголами» на рідній землі. Допоки є в нас такі небайдужі люди, як Марина Іванівна Ціник, буде Україна жити.

Марія ЧОРНЕНЬКА,

викладач культурології Тернопільського музучилища ім. С. Крушельницької.

На фото: Марина ЦІНИК з учасниками експедиції.

P.S. Принагідно висловлюємо вдячність викладачеві фольклору нашого училища, кандидату мистецтвознавства Ірині Романюк, яка організувала для цієї фольклорної експедиції студентів теоретичного відділу та викладачів. Особлива вдячність лікареві, письменнику Орестові Березовському та племіннику Марини Іванівни художнику Іванові Дем’янчуку, котрі сприяли нашій поїздці.

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини