Вільне життя

На краю Ойкумени

Цей заголовок я не випадково поцупив у В. Обручова із назви його роману. Юнаком із захопленням читав про пригоди на краю Ойкумени, цебто заселеної частини землі.

І щораз згадую про це, лиш опинюся на краю Тернопільщини. Вигода, Окопи, Білівці… Найвіддаленіші на мапі нашої області села. Тільки від Борщева, районного центру, сюди понад 50 км. Тут рукою подати до Жванця, а там, на протилежному березі Дністра вже Хотин. За кільканадцять кілометрів східніше — Кам’янець-Подільський. Здавалося б, жваві пере-хрестя, а ось до обласного центру звідси скільки не кричи, не дочуються… А край же і справді благодатний. Колись тут росли великі абрикосові сади, а на придністрянських нивах пробували сіяти сорти твердих і сильних пшениць — виходило не гірше, ніж на Херсонщині.

7696998За Вигодою асфальтівка перетинається з прадавнім Траяновим валом, що тягнеться сюди від Боришківців, що на Збручі. А далі — Окопи. Історія заснування цього села сягає періоду, коли турки на чолі із султаном Магометом ІV у

1672 р. захопили Поділля і змусили Річ Посполиту підписати невигідний Бучацький мир. Наступного року Польща не заплатила передбаченої договором контрибуції і падишах прислав сюди великий каральний загін. Коронний гетьман Собеський розбив його під Хотином і цією звитягою забезпечив собі королівський трон після раптово померлого Михайла Вишневецького. Новий король Ян ІІІ-ій взявся будь-що витінсити османів з Кам’янця, та й з усього Поділля, і все шукав, де б поставити укріплені форпости, щоб не давати туркам вільно й дихати. Один такий заклали в Городку нині Заліщицького району — Шанці св. Марії. Та головний форт просився до побудови на місці, яке пізніше назвали Окопами св. Трійці.

Збруч і Дністер тут, ледь не торкнувшись руслами, розбігаються і через кілька сот метрів знову усе повторюють. Виходило: досить загородити валами і фосами ці два вузеньких перешийки — і кріпость готова. Решта периметру — круті, обривисті береги річок, тут загроза штурму зводилися до малих величин. Коронний гетьман Станіслав Яблоновський написав королю, що знайшов місце краще, ніж у Жванці, і вже приступає до спорудження кріпсоті. Невдовзі слава фортечки загриміла на всю Європу. Король щоранку, слухаючи реляції зі всіх кінців, у першу чергу запитував: «А що там, в Окопах?» А тут, у межиріччі кипіла справжня війна. Напади на турецькі обози, вилазки до Кам’янецької твердині були постійними. У тому, що врешті-решт османи вступилися з Поділля, значна заслуга героїчного окопівського гарнізону. Останній зблиск бойової слави тут промайнув, коли покинуту фортечку зайняли загони так званих конфедератів, які повстали проти російської цариці Катерини і її сатрапа польського короля Станіслава Понятовського. Тоді царський генерал Ізмайлов вибив з укріплення непокірних повстанців.

Подальша доля Окопів чомусь не складалася на краще, хоч у них був шанс стати пунктом важливішим навіть, ніж Хотин і Кам’янець. Ні право на Магдебургію, ні ярмарки, ні зіткнення в цій точці інтересів Австро-Угорщини і Росії — ніщо не допомогло славетному фортечному містечку. І нині це — окраїнне, забуте сільце. Щоправда, недавно благодійники з Польщі відреставрували, оновили костелик св. Трійці, спалений ще генералом Ізмайловим. Та когутик на високій щоглі флюгером крутиться на вітру в усі боки, нагадуючи, що тут колись стикувалися кордони трьох держав. І немов виглядає кращої долі для свого краю.

А тепер повернемося назад до Траянового валу і попри нього поїдемо до села Білівці над Дністром. Насип увесь порослий деревами та кущами, мабуть, це частково і вберегло його від розорювання. У деяких місцях його висота сягає трьох метрів. Уявімо, якою то вражаючою була ця споруда дві тисячі років тому. І це не кілометр, не два, десятки, а в усій системі й сотні. Три високі старі сосни позначають кінець валу. Правда, тепер лишилася тільки одна, з чорними, покрученими гілками внизу крони. Далі, під укіс — поле, на якому постійно виорюють залишки матеріальної культури минулих епох — крем’яні накінечники для стріл, битий глиняний посуд з хвилястим орнаментом.

4807580570Казали що неподалік, в сумні роки нападу зайд із південних степів тут здіймалась сигнальна вишка зі смолоскипом, який у разі небезпеки запалювали, щоб попередити всю округу. А стояла вона на прадавній могилі, обкладеній кам’яними брилами явно не місцевого походження. Може, то якесь поховання, до якого ще не сягнув допитливий погляд археолога? Є перекази, що пізніше, коли в 1621 р. спалахнула так звана Хотинська війна, в цьому місці зупинилося 40-тисячне військо гетьмана Сагайдачного. Тут козаки групували полки, щоб могутнім клином розчленити османські позиції і з’єднатися з хоругвами королівського війська, яким командував Кароль Ходкевич. Про подію ту буцімто сотні років свідчив дуб, названий іменем козацького гетьмана.

На околиці Білівців по стрімких схилах споконвіку росли непрохідні колючі хащі тернини. Люди використовували її як сховок, коли тут з’являлися татари. В один із таких набігів жінка на прізвисько Дронючка забарилася зі втечею, гледь — а на подвір’ї вже вершник у кудлатій кучмі. Була тепла пора, в печі не топилося, то ж дітей вона заховала туди, заставила заслонкою, а сама в сінях присіла за діжками з квашеними огірками. Непроханий гість, ледь переступивши поріг, заглянув у діжку. А Дронючка хвать його за ноги і головою в розсіл. Так і врятувалася разом зі своїми дітиськами.

Інша легенда розповідає про село Дібріяни, яке передувало Білівцям. На початку XV ст. у Європі лютувала чума. Може, б вона і не дісталася до загубленого в горбогір’ї сільця, якби не розкішна шовкова хустка. Жінки вибілювали на березі Дністра полотно (може, від того і назва села Білівці). Її прибило до берега, а одна молодиця витягла знахідку з води, засяяла від радості та подиву. Такої королівської хустки з довгими китицями і уві сні б їй не приснилося. Що бачили бідні селянки, крім домотканого краму! Жінці всі заздрили, не знаючи, що разом із подарунком ріки та принесла в село і смертельну заразу. І вся громада відразу опинилася в одній братській могилі. Серед лісу, який теж називається Валом, є кругла поляна. На ній давній, порослий мохом жертовник і вже пізніший хрест. Напис сповіщає, що тут поховане ціле село. Вражає те, що упродовж півтисячі років на ній нічого не росте. Висіється дуб чи берізка, зіпнеться, образно кажучи, на ніжку, і до наступного літа не доживає. Така несамовита енергетика чумного цвинтариська!

Звідси знову повернемося до Вигоди, яка об’єднує громади навколишніх сіл. Марія Василівна Маланчук, яку люди недавно обрали старостою, депутат Мельнице-Подільської селищної ради Галина Михайлівна Остафійчук, усі сільські активісти шукають-не знаходять, як дати поштовх, як розбудити задрімалу Тернопільську Ойкумену. Край же багатий і землею, і кліматом, і географічним розташуванням, і надбаннями історичного минулого. Потірбен інвестор, молода, енергійна голова. Навіть якийсь регіональний фестиваль мріють провести, щоб привернути сюди увагу. Та найпалкіша ініціатива без підтримки влади високої, середньої і місцевої — є багаття, що швидко перегорає.

Василь БУРМА

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини