Вільне життя

Таке глибоке коріння

original-4cadd5774b3f091a6c2ea1260c569af2

Православні нашої країни відсвяткували 1028-му річницю хрещення Русі-України (греко-католики відзначатимуть її 14 серпня, на Маковея). Було багато тривоги, особливо з огляду на кількатижневий хресний хід вірних і духовенства УПЦ (МП).

Боялися провокацій і навіть кровопролиття у Києві. Але все обійшлося. Чітко спрацювали правоохоронні органи. Тисячі поліцейських опікали й охороняли «ходоків». Хоч є великий сумнів: чи потрібні Богові такі паломництва, які треба захищати такою кількістю правоохоронців? УПЦ (МП) стверджує, що зібрала в Києві сто тисяч своїх вірних, хоч правоохоронці нарахували удесятеро менше. Така ж цифра називається і щодо учасників хресної ходи середмістям столиці й прихильників УПЦ Київського патріархату, які вже традиційно 28 липня ішли від Володимирського собору на Володимирську гірку. Їм теж цьогоріч довелося проходити через металошукачі, але сама хода була спокійною, побожною, радісною — без скупчення поліції. Люди йшли у вишиванках, співаючи церковні пісні. Осяйні обличчя, святковий настрій, упевненість у правильності свого вибору вигідно вирізняли цю ходу.

28 липня на Володимирській гірці зібралося й керівництво країни та представники Всеукраїнської ради церков. Чи не вперше за останні роки був серед них і предстоятель УПЦ Московського патріархату Онуфрій. Важливі заяви зробив на тому зібранні Президент України Петро Порошенко. Він, зокрема, зазначив, що Вселенський Патріарх Варфоломій молиться за Україну й думає, як допомогти їй. «Він єдиний, — зазначив Президент, — хто здатен допомогти православним українцям об’єднатися і врегулювати канонічний статус Української православної церкви у структурі світового православ’я». Петро Порошенко зазначив також, що соцопитування свідчать: все більше православних українців виступають за єдину помісну незалежну церкву. Висловлюючи їхню волю, Верховна Рада й звернулася до Вселенського Патріарха, щоб допоміг вирішити питання помісної Української православної церкви.

Деякі наші релігієзнавці, вітаючи прагнення української влади мати Українську помісну православну церкву, стверджують, що буде це не скоро, оскільки ще є великий спротив УПЦ Московського патріархату. Мовляв, ота хресна хода й організовувалася для того, щоб показати Патріарху Варфоломію, яка сила йому опонує. Дорогою до Константинополя, а не на Київ назвав ходу вірних Московського патріархату й відомий політолог Віталій Портников. А предстоятель УПЦ (МП) Онуфрій, як мантру, повторив твердження патріарха Московського Кирила, який в один зі своїх приїздів в Україну заявляв, що помісна церква в Україні уже є — і це, мовляв, церква-мати українців РПЦ. Нині голосом Кирила (йому, кажуть, О. Турчинов заборонив в’їзд в Україну) говорить блаженнійший Онуфрій. Він запевняв, що помісна церква в Україні є і це УПЦ — автономна в управлінні, яка перебуває в єдності зі вселенським православ’ям. Хоча це не зовсім так. Українська православна церква не значиться ні серед помісних церков, ні серед автономних, а спілкування зі світовим православ’ям вона має лише як частина РПЦ. Звісно, довірливій пастві можна казати що завгодно, вона ж довіряє своїм очільникам, але правди не сховаєш. Нині до складу Російської православної церкви входять Японська автономна церква, Китайська автономна церква та Естонська автономна церква. Все. Інших автономних церков, зокрема і УПЦ (МП), в Московському патріархаті немає.

Хоча і в середовищі УПЦ (МП) зріють патріотичні настрої. Відкрито, на повен голос про потребу канонічної автокефалії говорить нині митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії цієї церкви Олександр (Драбинко). Він, зокрема, зазначає: «Звісно, комусь в Росії може бути боляче й навіть образливо чути, що православні українці відтепер хочуть будувати своє церковне життя самостійно, тобто на основі канонічної незалежності. Але церковна Росія… має усвідомити неминучість (!) процесу церковного унезалежнення України. Не можна жити так, ніби нічого не сталося, коли третина православних громад України перебуває поза канонічним та євхаристійним спілкуванням із рештою православного світу. Розкол триває уже 27 років. Змінилися покоління. Безліч молодих людей, які сьогодні є членами Київського патріархату та УАПЦ, прийшло до православної віри саме в цих структурах. І якщо єдиним способом улікування нинішнього ненормального стану розділення є канонічна автокефалія, то нехай буде автокефалія».

Цікавий погляд на цю проблему висловила київська журналістка Ярослава Міщенко на одному з українських телеканалів. Як парафіянка УПЦ (МП) вона зазначила, що серед православних вірних її церкви багато тих, хто прагне помісної православної церкви. А от церковний клір залишається вірним РПЦ і створює видимість, що ніби й паства вся така ж проросійська. Ярослава Міщенко каже, що Вселенський Патріарх мав би якнайшвидше надати автокефалію УПЦ Київського патріархату. І тоді все стане на свої місця. Ті, хто прагне помісної УПЦ, увіллються у її структуру, а хто залишиться вірним РПЦ, буде філією цієї церкви в Україні, і з її паствою нам доведеться ще багато працювати.

А ще журналістка закликає владу не заговорювати питання помісної української церкви, а систематично й ретельно працювати над його вирішенням на всіх рівнях. Я можу лише додати: і не лише зі Вселенським Патріархом, а й з кожною із церков, що брали участь, уневаживши тиск РПЦ, у Всеправославному соборі на Криті. Це наші потенційні союзники. Звісно, важче буде це робити представникам УПЦ Київського патріархату через відомі причини. Тож мали б до цього активніше долучатися наші дипломати, представники владних структур. Стукати треба в усі двері, поки нас ще чують і хочуть допомогти. Нашої роботи за нас не зробить ніхто. Треба сповна використати цю сприятливу для українського православ’я пору.

Водночас є потреба працювати і з кліром УПЦ (МП) всередині країни. Ніхто не втручається в її суто церковні справи. Але не може церква протиставляти себе українському суспільству. Як стверджує народний депутат України Віктор Єленський, «якщо Україна хоче бути державою, а не територією, вона повинна захистити себе і від ФСБешних попів, зокрема й тих, хто прикриває під рясами кремлівські проекти». А ще депутат зазначає, що «ця церква ніколи не сказала слова про тих, хто сьогодні катує українців-католиків, хто катує українців, що не належать до МП». Оглядачі нагадують, що в стінах УПЦ (МП) засуджували Майдан, війну, українську владу. А деякі священики Московського патріархату на сході країни підтримують проросійських бойовиків. Так, у Слов’янську досі згадують отця зі Свято-Воскресенського храму, який прихистив групу Стрєлкова—Гіркіна, організовував жінок з іконами блокувати українських солдатів. А ще, забавляючись, їздив по українських блокпостах і проклинав військових. Ця церква й досі вважає війну на Донбасі громадянським конфліктом, братовбивством. Замість того, щоб підняти свій потужний голос до патріарха Кирила та його патрона В. Путіна з вимогою припинити війну на сході України, вивести звідти російські війська, не постачати бойовикам зброю, УПЦ (МП) «усовіщає» українську владу, по суті, спонукаючи її до капітуляції. Дивна логіка, та й годі.

І наостанок: то скільки ж років хрещенню Русі-України? Якщо брати Володимирове хрещення 988 року, то справді — 1028. Але ось що цікаво: в жодному тексті того часу не виявлено згадок про навернення Русі у християнство наприкінці Х століття. Польські, чеські, угорські, німецькі, італійські, французькі джерела не згадують цієї події. «Змовою мовчання» назвав цей феномен український вчений Михайло Брайчевський. І вважає, що є цьому цілком логічне пояснення: Русь була для світу вже охрещеною на той час. І зробив це 860 року київський князь Аскольд. Він зі своїм флотом стояв тоді в бухті Золотий Ріг у Константинополі. Русичі наробили багато біди там і, як згадується в життєписі імператора Михайла ІІІ, він «встановив дружбу і згоду (з Руссю) і умовив прийняти хрещення». Реально обряд цей міг бути здійснений у храмі Святої Софії. Аскольда нарекли церковним ім’ям Миколай, а згодом його було канонізовано як Миколая Святителя. Звісно, ні до Володимирового хрещення, а тим більше Аскольдового Росія не має жодного стосунку, як би вона не приміряла їх до себе і не пнулася, що є нам церквою-матір’ю. Невдячна «дочка» колотить українським світом і нав’язує йому свій химерний агресивний «русский мир». Але ми уже прозріваємо, усвідомлюємо і свою історію, і своє покликання, і своє місце в цьому світі. І розуміємо: така давня, така потужна церква, як українська, не може бути поза світовим православ’ям. Ще б усвідомило це світове православ’я і простягнуло нам руку назустріч.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини