Вільне життя

Усе, що стається, – на краще

Рано Мирося вийшла заміж. «Ой дитино, не думай, що жену тебе з дому, але й чекати нема на що ліпше… Це поки молода ти, зелена, про любов мрієш, про принца, а в житті так нема. Клопоти, будні… Яка там любов, які там почуття? Та й не такий, зрештою, вже нездалий той Стефко. То й що, що старий кавалер? Але ж хату яку має… Будеш господинею у своєму домі, а то вже велике, Миросю, то дуже велике…» — переконувала тітка племінницю.


Мирося мовчала. А що ж казати мала? Може, й справді вона у свої шістнадцять ще не все розуміє, ото й розмріялась про принца, про кохання. А ще знала, що тітка й справді їй хоче лише добра. Бо тітка добра. Скільки он родичів у Миросі: і маминих, і татових рідних, а після трагічної смерті батьків лиш тітка Ганна погодилась її до себе взяти жити, хоч і своїх дітей мала четверо…

Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко напився. І то так, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: «Вставай, невістко, господарку обходити…»

Так минали роки… Хоча й прожила Мирося вже трохи в невістках, ніяк не могла звикнути до чоловіка і до його батьків. Вони завжди замкнені, насуплені, відлюдькуваті. Ні до себе нікого не кличуть, ні самі нікуди не ходять. Спочатку це дуже боліло Миросю. Бо хотіла своїх родичів у гості запросити бодай раз чи два на рік: на празник, на Різдво чи на Великдень. Та й до них пішла б… «Чого? І чого то по хатах вештатися? — заперечувала на прохання невістки свекруха. — Тепер ми — твоя сім’я… Прийняли тебе. Не подивилися, що сирота. У свій дім впустили — ото й живи і порядків своїх тут не встановлюй… Чого тобі, скажи, тут бракує?»

Не раз, зустрівши у крамниці тітку Ганну, Мирося виправдовувалася, що часу не має в гості ходити й до себе кликати. Але тітка все розуміла: «А я знаю, дитино, чи добре я тебе тоді нарадила на то заміжжя…» — казала завжди якось винувато.

Час минав. Нічого доброго не було в Миросиному житті: і господинею в домі вона не стала, і чоловікові рідні, і сам чоловік як були їй чужими, так і залишилися. Не раз, бувало, як гляне Мирося на свого Стефка, то аж плакати хочеться. За десять літ спільної мови з ним так і не знайшла. Бувало, за весь день і словом не перекинуться. Та хіба ж то нормальне життя?

Єдина відрада є в Миросі, що раз на тиждень, у неділю, йде до церкви. Там і людей побачить, і бодай словом із кимось перемовиться…

Хотіла б вона й на роботу піти. Освіти, правда, не має, хоч і добре в школі вчилася. Богу дякувати, що тітка Ганна куточок у своєму домі знайшла для неї, а про науку довелося забути. Та Мирося пішла б на роботу будь-куди: чи прибиральницею, чи посудомийницею… «І що то таке тобі в голову встрілило? На роботу вона, бач, захотіла, — заклала руки в боки свекруха. — Знаю я, що на тих роботах: гулянки, пиятики… Та й, зрештою, тобі що, вдома роботи бракує? От підеш ти на роботу, а господарку хто обходити буде? А городи обробляти? Ми вже люди немолоді…» «А нащо нам стільки тої господарки і тих городів, мамо? — пробувала заперечити Мирося. — Тримали б тільки для себе, а то робиш зранку до ночі…» «Ти тут своїх порядків не встановлюй, — перебила свекруха. — Прийшла з нічим, ото й живи і дякуй Богу за те, що маєш! Бо не кожній так пощастило в житті, як тобі…»

А роки то летять… Уже двадцять літ у невістках Мирося, а навіть розповісти про своє життя немає що. Не дав їм Бог зі Стефком і діточок. Уже й свекор зі свекрухою померли. Двоє тепер господарюють із чоловіком. Точніше, і за господаря, і за господиню в домі Стефко. «Твого тут ніц нема», — лиш знає гримати на дружину.

За того «щасливого» заміжжя Мирося змарніла, постаріла, ходить, як тінь: не тішить ранок, не тішить і вечір. Але живе… Живе, як кажуть, за інерцією.

Знала вона та й усі в селі знали, що Стефко випивав, але щоб був гулякою… Та ні, який там з нього гуляка: за все життя слова від нього теплого Мирося не почула, не те щоб приголубив коли дружину. А це якось у неділю в церкві тітка, обійнявши її, якось стривожено запитала Миросю: «Ну, як ти там, дитино? То правду люди кажуть?» Тоді й уперше почула вона про чоловікові походеньки. І вірила, і не вірила в ті балачки… А вже за два тижні Стефко… вигнав Миросю із хати й привів у дім нову жінку.

Усі знали, що єднає Стефка з нею горілка. А нову обраницю з ним іще й вигода: вона Миросина ровесниця, має трьох дітей від різних чоловіків. Із дітьми жила у старенькій хатині ще своєї прабабці. А тут такий «кавалер» завидний: і своїх дітей не має, і в літах уже — довго не протягне. А дружина? А дружина, як кажуть, не стінка — посунеться.

Спершу для Миросі це було шоком: опинилася ж на вулиці, просто неба. Куди ж їй іти? Але вихід підказала сама доля. Бо вже зовсім незадовго зателефонувала донька тітки Ганни, яка вже тривалий час працює в Іспанії, і запросила Миросю до себе.

Не на радощах поїхала вона тоді на чужину — швидше, від безвиході. І там, як кажуть, мед не лизала. Але за кілька років заробила на двокімнатну квартиру в місті й повернулася додому.

Відтоді минуло сім років. Мирося працює в магазині одягу продавцем. Розквітла, помолодшала. Роками не така й молода, але завжди охайна, доглянута. Може, й трапиться їй у житті ще якийсь добрий чоловік. Та Мирося про це тепер не думає. Шкодує лише за марно втраченими молодими літами. Хоча водночас і дякує Богу, вигнав її тоді Стефко. Бо піти від нього сама не наважилася б і таки змарнувала б усе своє життя…

 Руслана ЦИЦЮРА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини