Вільне життя

Волинь — не Катинь! Історичне коло замкнулось

І  все-таки вони проголосували за оту резолюцію «у справі вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943—1945 рр.» Може би, і змовчав, але якось не хочеться, бо там з розмаху вдарили в писок українських націоналістів, а в моїй родині їх було декілька як з маминого, так із татового боків. Добре, що не буржуазних, бо я би уже подумав, що в польському сеймі воскрес Лаврентій Берія. На щастя, мої родичі поляків не вбивали, а воювали зі швабами і москалями. Ну, а вже польські жандарми у міжвоєнній Другій Речі Посполитій моцно били мого діда Степана Козака і найстаршого стрия Ілька Юрійчука. Але це вже дещо інша історія. 

Було помітно, що найбільшою активністю в обговоренні поправок до тексту резолюції відзначалися депутати від партії «Кукіз 15», тобто від маргінальної політичної партії музиканта-рокера Павла Кукіза, та партії «Право і справедливість» братів Качинських. На останніх президентських виборах у Польщі Кукіз зайняв третє місце. Оті «кукізи» із польського сейму мали би розуміти, що ми, поляки і українці, маємо поза собою «wspolne smutne dzieje» (спільну сумну історію) і в такій делікатній справі необхідно зважувати усі «pro» і «contra». Чомусь старі болі і претензії, котрі уже, здавалося, зусиллями польських та українських інтелектуалів і державних мужів, здані до архіву, відкрилися знову. Сейм Польщі взяв і в один раз здув попіл зі старої ватри й накидав туда свіжих дров…

У цій ухвалі, котра рясніє цікавими перлами, як-от —«українські націоналісти», СС «Галичина», «східні креси», «кресовяни», «громадяни Другої Речі Посполитої», «мешканці Польщі», є разюча аналогія з іншим документом. Маю на увазі закон державної думи Російської Федерації «О противодействии реабилитации в новых, независимых государствах на территории бывшего Союза ССР нацизма, нацистских преступников и их пособников», ухвалений у квітні 2009 року. Ідеологічно документи різняться, а демагогічно маємо повну аналогію. Про цей закон я згадував у публікації «Закон чи кляп в рот політичному опонентові». Тепер уже польські сенатори і депутати сейму запакували подібного кляпа в рот українцям, бо ухвала написана й проголосована так, що нам, українцям, вже не відмитись і слова не сказати. Для одних і для других українські націоналісти — вороги. Рашисти судять директора української бібліотеки в Москві за екстремізм (бо українські книжки — то є екстремізм), а поляки почали нападати на українські релігійні процесії і виключати студентів-українців із варшавських вишів за червоно-чорні стяги й портрети Степана Бандери та Романа Шухевича. Отже, історичне коло замкнулось, а в Москві рашисти радісно потирають руки, дивлячись на те, як «файно і розумно» проголосували депутати сейму Польщі щодо Волинської трагедії.

Пригадую мого учителя біології Романа Миколайовича Яворського, родину якого знищили поляки з Армії Крайової. Що би на це все сказав отой статний, красивий, газдовитий чоловік, який на власні очі бачив Волинську трагедію і її пережив. У 1966 році, викладаючи біологію, він збирав нас, декількох старшокласників середньої школи с. Корнич, котрі більше цікавились навчанням, аніж дівками і клубними танцями, учив, як щепити яблуні та груші, а деколи розповідав історії свого життя. Одного разу згадав і про Волинську трагедію. Його родина (тато, мама та двоє старших братів), як і багато українських родин середнього достатку, жила на Холмщині. Якось влітку 1943-го треба було на родинному грунті за селом накосити худобі конюшини. І як це часто буває, старші брати спихнули цю роботу на меншого Романа і йому довелося запрягати кобилу, брати косу і вила та їхати за село. Коли уже робота була зроблена і треба було повертатись додому, в селі раптом зчинилася стрілянина, крик та лемент, завили собаки і Роман зрозумів, що до них прийшла біда — на їхнє село налетіли поляки. Зауваживши, що вже і за ним біжать польські боївкарі, він випріг кобилу, скочив на неї і втік від смерті. Коли поляки покинули село, Роман повернувся на рідне обійстя і знайшов там порізаних і побитих тата, маму та двох братів. Він розповідав нам, що не пощадили нікого: ні старезних бабів і дідів-інвалідів, котрих стягували з ліжка й різали, як худобу, ні цицькових дітей, за котрими ще не було ніякої вини…

Оця наша польсько-українська ворожнеча має довгу і трагічну історію, починаючи ще із січня 1908 року, коли в Коропці на Тернопіллі польські шовіністи зарізали багнетами кандидата до Галицького сейму Марка Каганця. Щоби зрівноважити ситуацію, львівський студент Мирослав Січинський у квітні того ж таки року застрелив із револьвера австрійського намісника Галичини графа Станіслава Потоцького. І відтоді так повелося — поляки починали терор, а українці віддавали за кривду.

Львівський друкар, віруючий християнин Гриць Мацейко не просто так 14 червня 1934 року у кафе готелю «Європейський», що на вулиці Фоксаль у Варшаві, вистрілив кілька куль у голову міністра внутрішніх справ Броніслава Вільгельма Пєрацького. Це була йому відплата за пацифікації і терор над галицькими українцями… Отого сміливого щирецького хлопця не наймали ні німці, ні москалі, а діяв він за завданням проводу ОУН і за власним покликанням. Грошей за атентат він не просив.

Треба брати до уваги, що в міжвоєнній Польщі польська державна адміністрація, зокрема поліцейські та військові кола, застосовували нелегальні, а часто і терористичні методи в боротьбі з українцями — не тільки учасниками націоналістичного руху. В той час польський публіцист Ян Юзеф Липський писав: «Ігнорування національних і культурних потреб українців було шляхом в нікуди. Пацифікації, так як вони проводились, наша ганьба, незалежно від того, наскільки важку ситуацію створювали актами терору і саботажу українські націоналісти»…

Чому я згадав Катинь? Бо бачив, як наш Президент Петро Порошенко вклякнув на коліна перед пам’ятником загиблим полякам у Волинській трагедії. Президент Росії Володимир Путін ніколи б цього не зробив, навіть коли б мова зайшла про мільйон чи два поляків, а не про 23,5 тисячі польських офіцерів та інтелігентів, котрих навесні 1940-го НКВДисти відстрілювали, як дворових собак, у Смоленських лісах. Імперська гординя і КГБістське виховання не позволили б йому опуститись до такої «ницості», стати на коліна перед якимись поляками, коли тут на порядку денному фронда проти самих «піндосів-американців». Мені все видавалося, що в ХХ столітті поляки так наїлися московської перловки із соленим оселедцем, що будуть дути на Україну, як на малу дитину. Чи, може, я помилився? Може, їм знову захотілося закурити російської махорки?..

Отже, мабуть, так вплинула московська пропаганда на уми польських сенаторів і депутатів сейму, що вони одним голосуванням перекреслили усю двадцятилітню працю польських та українських інтелектуалів і дипломатів. Перед тим, як проголосувати, могли б сягнути до спадщини великих поляків — дисидента Єжи Гедройця та Папи Римського Івана Павла ІІ, котрі застерігали поляків, що без суверенної України не буде суверенної Польщі. Але не думаю, що йдеться тільки про московську пропаганду. Мабуть, десь глибоко у свідомості наших західних сусідів сидять зневага і злість на українців за невідомо які гріхи. А ще — бажання помсти, бо тепер це легко зробити — не змогли нічого добитись від Москви, то відіграємось на знесиленій Україні.

Депутатів польського сейму нервує той факт, що наші місцеві ради ліквідовують комуністичні назви міст і вулиць та називають їх правдивими українськими іменами. До речі, Москву це ще більше нервує, бо вдень і вночі на всіх телеканалах верещить про якихось бандерівців. Було би дуже дивно, якби ми Московський проспект у Києві назвали проспектом Юзефа Пілсудського, а вулицю Городоцьку у Львові вулицею Броніслава Пєрацького. Москва би вмерла від радісного сміху. Наші вулиці ми називаємо іменами наших героїв і борців за волю України (Січових Стрільців, ОУН–УПА, Героїв Майдану) — тих, хто творив історію новітньої України. Різноманітних гнобителів українського народу ми вшановувати не збираємось.

Тепер Україні важко, у кровопролитній війні з путінською Росією вона одинока, щодня на Східному фронті гинуть наші хлопці-вояки, а тут ще наш «адвокат» до Унії Європейської так моцно вдарив нас під ребра. Тепер ми знаємо, що й таке може бути в наших стосунках, і сподіватися треба лише на самих себе, бо ніхто не побіжить нам допомагати. Апелюючи до поляків стосовно наших старих взаємин і особливо Волинської трагедії, мусимо застерегти їх від думки про амбівалентну відповідальність сучасних українців за оті трагічні події 1943-го. Ми нікому і нічого не винні!

А щодо Волинської трагедії 1943-го ми, сучасні українці, вибачаємося за гріхи наших предків — українських націоналістів, але падати на коліна нам не потрібно, бо хто знає, чого поляки захочуть від нас завтра: Львова, «східних кресів»? Віддамо палець, то можуть відірвати і руку.

Остап ЮРІЙЧУК

м. Чернівці

ВІД РЕДАКЦІЇ. Цю статтю автор запропонував нашій газеті як продовження розмови, розпочатої публікацією «Ніж у спину Україні» («ВЖ плюс» за 27 липня ц. р.) Друкується зі скороченням.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини