Вільне життя

Віра УСЦОВА: «Для мене Тернопіль — великий у людях»

IMG_20160901_105110

Спочатку був лист з Лисичанська з проханням подякувати тернопільським волонтерам за допомогу хворому хлопчикові зі сходу. Потім — дзвінки, тривалі розмови, нові листи. І нарешті — знайомство у Тернополі нинішнього літа. Віра Усцова, вчителька української мови та літератури Лисичанської спеціалізованої школи I-III ступенів №8, волонтерка, випромінювала оптимізм, впевненість. Захоплювалась нашим містом, а особливо його людьми. «Для мене Тернопіль — великий у людях», — твердила. І могла безкінечно розповідати про тих тернополян, з якими познайомилася в рідному Лисичанську, а вже потім і тут, у нашому місті. Я ж хочу розповісти про неї — східнячку із західним корінням, яка має покликання, мужність і силу духу бути справжньою українкою у загалом неукраїнському середовищі і спонукати прихилятись до України своїх земляків.

Родом вона із Житомирщини, маминої батьківщини, а татове коріння — в наших краях, у Токах Підволочиського району. Після чорнобильської аварії перебрались на батьківщину чоловіка — в Лисичанськ Луганської області. Анатолій Усцов — росіянин, але для своїх він — «бандерівець». «У цьому плані мені легко, — каже Віра Володимирівна. — Толік — мій однодумець і помічник. Це він нашого сина назвав Тарасом, хоча усі думають, що це моя ініціатива».

Вона ж у всі часи була українкою: чи то голос крові такий сильний, чи татове коріння таке міцне, але все для неї було природним й органічним: і вибір професії, і вибір позиції, і волонтерство, якому віддає так багато сил і часу. Від її Лисичанська до лінії розмежування якихось 15 кілометрів. Коли там дислокувався батальйон «Тернопіль», для його бійців було важливо відчути підтримку місцевого населення. Так тернопільські депутати вийшли на Віру Усцову, на її клас, а відтак на всю школу. Колишній боєць батальйону, а нині волонтер із громадської організації «Сила єдності» Дмитро Гайтко згадує: «Коли наш батальйон зайшов у Лисичанськ, першою нас зустріла Віра Володимирівна, а потім організувала і всю школу. Її клас був і нашим класом. Завдяки їм ми знали, чого там стоїмо».

Своєю чергою Віра Усцова розповідає: коли бійці батальйону «Тернопіль» прийшли до них на останній дзвоник із короваєм, уся школа була шокована, бо вперше таке бачила. І коли приїхали волонтери з Тернополя учити школярів розписувати великодні писанки, для лисичанських дітей це також було вдивовижу. Пригадалися слова одного з тернопільських депутатів: «Якщо ми думаємо, що там Україна, то дуже помиляємось: формально — це справді Україна, але фактично — ні. Україну там ще треба побудувати». По суті, тільки тепер тамтешні люди починають усвідомлювати, до якої країни належить їхнє місто і ким вони є насправді.

Я запитувала Віру Володимирівну, чи не дістається їй за таку позицію, адже навіть у рідній школі не всі її поділяють. Вона відповіла, що ніколи про це думати, стільки справ і в школі, і бійцям допомагати треба. До того ж вона тепер не сама, у прифронтовому місті уже сформувалося дружнє волонтерське ядро. Її клас багато допомагає, та й школа стає все активнішою. А що перший дзвінок чи клич про допомогу до неї, так вона вже до цього звикла. І чоловік (він майстер на шахті), якщо не на роботі, завжди поруч, готовий допомогти.

А ще Віра Володимирівна залюбки розповідала про своїх учнів з українського класу. Вони у неї і ЗНО з української мови та літератури найкраще в місті склали. І цьогоріч її улюблениця Світлана Гранковська вступила в Харківський університет, де опановуватиме українську філологію. «Мої учні — патріоти України, активно допомагають волонтерам. А це ж наше майбутнє. Упевнена — українське», — не без гордості каже Віра Усцова.

…Готуючи цей матеріал до друку, зателефонувала в Лисичанськ, поцікавилась, як пройшло перше вересня. У пані Віри — радісний голос: вона випустила свій 11 клас — і тепер у неї п’ятикласники, теж український клас. Майже всі діти прийшли у вишиванках. На перший урок завітали і двоє бійців АТО: один з Бережанщини, другий — лисичанський, батько трьох дітей. Так гарно і щиро виступали, у декого з батьків, що були з дітьми, очі просльозились. Потім усі разом із пазлів складали карту України, в’язали стрічку єдності. А наступного дня п’ятикласники зустрілися з її вчорашніми випускниками і ті подарували малечі значки «Я люблю Україну». Спеціально замовили в Харкові, щоб діти ходили з ними щодня до школи. Зустріч відбувалася біля пам’ятника воїнам Великої Вітчизняної, бо в Лисичанську немає — і не було — пам’ятника Тарасові Шевченку. Тут ще пам’ятник Леніну не до кінця зняли: залишилися чоботи і плащ. Але його час і в Лисичанську минув. І це вже відчули вихованці Віри Усцової — жінки з російським прізвищем та українським серцем.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини