Вільне життя

Мовознавець Юрій Шевчук: В Україні триває небачена русифікація, що межує з расизмом

947684784

Мовознавець та лектор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук час від часу навідується до Києва. Науковець здивований, що в постмайданній Україні питання української мови досі грає другорядну роль.

Адже інстинкт самозбереження нації полягає саме у мові. Шевчук переконаний, що більшість громадян України – україномовні, і їх дискримінують за мовною ознакою. На думку Шевчука, в Україні не існує жодного телеканала, який був би україномовним. І обурюється, що навіть Перший національний телеканал практикує  «мовну шизофренію», тобто в ефірі державного мовника практикується двомовність.

Напередодні Дня Незалежності у прес-центрі «Главкома» розмова із паном Юрієм розпочалась із запитання «З чого починається держава?»

Дуже глобальне питання. Мова, подобається комусь чи ні, завжди відігравала у визначенні держави величезну роль. Часто мова була головним атрибутом, за яким визначалися межі держави і за яким визначалася легітимність цих меж. У нашій ситуації іде шквал ідеологічних посилань, прикінцева мета яких відділити мову від політичного дискурсу як незначну, неважливу, унеможливити саму дискусію про мову саме як вираження цілої політичної і навіть, я наголошую, економічної ситуації в нашій країні. Мова є тією субстанцією, яка – без всякого домішку ідеалізму – так чи інакше означує собою всі стани, в якому перебуває українське суспільство. Мова завжди була об’єктом, який зазнавав атаки русифікаторів, асиміляторів усіх різновидів: чи це була польсько-литовська Річ Посполита, чи протягом довшого періоду історії Російська імперія. Чому? Тому що мова теж історично, безвідносно до того, подобається це комусь чи ні, визначала націю, модерну націю.

Перша модерна нація оголосила під час Французької революції новий принцип самоідентифікації не за релігією, не за територією, як було до того, не за підпорядкованістю монарху чи суверену, а за зпільністю цінностей, яких тоді було названо три: Свобода, Рівність, Братерство (Liberté, Е́galité, Fraternité). Це була політична нація, для якої етнічні, релігійні, станові, класові ріжниці не мали значення за умови, що поділялися ці три цінності. Зараз ми чуємо, що українську мову слід виключити з ознак визначальних для української політичної нації як атавізм. Але ми забуваємо, що тоді ці три слова було сказано французькою мовою, французами, для французів і тих, хто французьку розумів. У тих трьох словах мова не була названа експліцитно, відкрито, прямо, але вона була завжди присутня, поза нею ці цінності немислимі для французів. У кожній політичній нації мова завжди присутня як її перший означник.

Нам часто кажуть, якщо ми хочемо будувати політичну українську націю на відміну від етнічно концептуалізованої, то треба відмовитися від мови. Я дозволю собі з цим категорично не погодитися, бо мова, крім засобу означення політичної нації, завжди була засобом солідаризації всіх членів політичної нації. Вона була центральною у процесі розмови громадян, порозуміння і віднайдення спільної візії того, ким ця нація є, звідки вона вийшла і яким вона бачить своє майбутнє. Нація без мови і поза мовою неможлива. Історичний досвід свідчить, що сильна і життєва нація, здатна згортовуватися в час екзистенційної загрози, повинна бути об’єднаною однією мовою. Коли ми говоримо «Франція», то ми завжди маємо на увазі французьку мову і маємо на увазі її абсолютно домінантне становище в державі. Коли ми говоримо «Німеччина», відбувається подібна логічна зв’язка. Коли ми говоримо «Росія», то так само. Хоча Росія – країна, зліплена шляхом історії кривавих завоювань, з надзвичайно різних, часто ворожих собі культур, релігій, тяжко сумісних історичних досвідів. Але і тут мова об’єднує. Нам дуже агресивно пропонують, дивитися і розуміти Україну поза мовою. Тобто нам пропонують фікцію, яка або в історії не існувала, або якщо й існувала, то ніколи не призводила до сильної життєздатної держави. Нас хочуть ірландизувати, мовляв, Ірландія ж втратила національну мову, то погодьмося й ми із втратою своєї – процесом, який зараз вібувається. Ніхто після цього не каже, що Ірландія не має власної ідентичности, а ірландці не є патріотами своєї країни. Я не знаю, чи є неоколоніалістський сценарій ірландизації України прийнятним для більшості її громадян. Але за нього активно агітують. Нам говорять і про Канаду з її двома державними мовами – англійською та французькою. Там офіційна двомовність є постійним джерелом напруги, і донедавна чи не на кожних парламентських виборах обов’язково порушувалося питання про вихід зі складу країни франкомовного Квебеку. Сумніваюся, що для України з її екзистенційним довічним ворогом Росією прийнятна канадська модель. Нам теж пропонують Швайцарію, де є 20 кантонів, 6 напівкантонів. Деякі самопроголошені «експерти» кажуть, що там є чотири офіційні мови і цілковита національна гармонія. На перший погляд, ніби так – німецька, французька, італійська і ретороманська дійсно є офіційними мовами Швейцарської Конфедерації. Якщо ж дивитися на кожен кантон, то він одномовний. В кожному кантоні ніхто чотирма мовами чи навіть двома не володіє і не користується. Тут важливіше те, що прихильники швайцарської моделі не хочуть сказати відверто. Пропонуючи нам цю модель, Україну фактично хочуть розчленувати на частини, саме за старою доброю засадою колонізаторів «поділяй і завойовуй» (divide et impera). Це промовиста самохарактеристика політичної програми російського неоколоніалізму й імперського реваншизму. Нас намагаються переконати у тому, що мова не має значення, власне, тому, що мова має найважливіше значення.

У Конституції України чітко прописано, що державною мовою є українська. На вашу думку, як виконувалася за 25 років ця стаття?

На мою думку, ця стаття непослідовно виконується, а останнім часом її невиконання стало засадою державної політики. Внаслідок ухвалення так званого закону «Про засади мовної політики», який кличуть «законом Колесніченка-Ківалова», навіть державні органи, не кажучи про приватні установи, інституції, зараз відкрито порушують Конституцію у її 10-й статті. Цей «закон» – юридична фікція, його не лише можна не виконувати у явочному порядку, а навпаки – намагання виконувати такий «закон» є грубим і відкритим порушенням Основного закону України, її Конституції. Однак цей «закон» виконується, його насамперед використовують як юридичне забезпечення нового явища в українській політиці – абсолютно відкритої і, я наголошую, інституціоналізованої дискримінації величезної більшості громадян України за мовною ознакою, для небаченої за своєю інтенсивністю русифікації у всіх царинах публічного спілкування.

Цілі інституції, починаючи з українського уряду, беруть пряму участь у політиці дискримінації українців, які говорять українською мовою. Найвищі очільники уряду щоденно i безкарно порушують Конституцію. Йдеться саме про публічну сферу, а не про приватну. Це стосується не лише Авакова, урядовця, що як міністр внутрішніх справ має першим після президента гарантувати дотримання Конституції і правопорядку, гарантувати не вибірково, в тих положеннях, що йому подобаються, а повністю. Гарантувати ще й тому, що він, давав урочисту присягу на вірність Конституції України. Честь мундира, так би мовити, й елементарна людська чесність. Натомість нам пропонують вибірковий правопорядок, тобто відсутність правопорядку, те, що було за Кучми і Януковича. Це стосується і того факту, що в президентській адміністрації, коли камери і диктофони вимкнені, весь час користуються російською, а не державною мовою, грубо порушуючи Конституцію і присягу її дотримуватися.

Відбувається масова дискримінація українців у публічному просторі. За даними руху «Відсіч», менше четвертини всього змісту передач телебачення десяти провідних національних каналів пропонується українською мовою, решта – або російською, або руйнівною для кожної мови шизофреногенною сумішшю російської з українською. Донедавна менше 5% пісень на десятьох провідних радіостанціях України лунало українською мовою. Менше 9% журналів публікується українською мовою. Не треба звертатися до жодної статистики, щоб побачити, що на величезній частині території країни, в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні годі купити друковану пресу українською мовою.

На мій погляд, така масова інституційна дискримінація, що межує з расизмом, не сумісна із високопарним проектом повернення до Європи і будівництва демократії в Україні. Вона з порога виключає демократію як таку. Не можна говорити про демократію в країні, де привілейована імперська меншість не чує і не бажає почути дискриміновану більшість населення, визнати право останньої на власну мову культуру і людську гідність. Сьогодні українці у власній країні не можуть дивитися рідною мовою Олімпійські ігри, їм пропонують це робити в нав’язаному лінгвошизофренічному русифікаторському форматі, коли один ведучий говорить неповноцінною українською, весь час збиваючись на російську, а другий – російською. У цій ситуації замовчувати проблему означає погоджуватися з неоколоніалізмом, потурати і мовчки пітримувати те, що не має ані морального, ані політичного виправдання.

Нам кажуть: про це не можна говорити, бо це, мовляв, розділяє країну. На мій погляд, розділяє країну не порушення цієї величезної проблеми, а її існування, адже вона унеможливлює саме приєднання України до Європи, побудови в Україні справедливого суспільства, вільного від корупції, зокрема й корупції духовної. Це становище не сумісне з правами людини і европейськими цінностями. Нам, навпаки, треба порушувати це питання скрізь і всюди, щоб якнайшвидше вирішити його і нарешті позбутися цієї ганебної спадшини російського гноблення. Дискримінація більшости громадян за мовною ознакою є одним з основних джерел величезної напруги в українському суспільстві сьогодні, його поділу, стану перманентної ідентифікаційної невизначености і вразливости до московської ідеології колоніального реваншу. Хай би скільки ми мовчали, хай би скільки олігархічна преса, а з нею навіть преса незалежна, яка купилася на аргумент «мовчання заради миру», намагалася ігнорувати цей стан речей, він не зникне. Навпаки, він і далі загострюватиметься, і що довше він триватиме, то радикальніших і небезпечніших для суспільстав форм набиратиме рух протесту проти нього.

У тій самій статті 10 Конституції сказано, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин». Де проходить межа між державною і мовою меншини?

Для початку слід мати на увазі кількість тих громадян, які вважають українську своєю мовою, і представленість їх у публічній сфері. За даними останнього перепису 2001 року, понад 67% населення вважає українську рідною. Цю цифру має бути як мінімум відображено у програмуванні змісту телебачення, радіо, преси і т.д., без будь-яких візантійських хитрощів, коли цифру нібито виконують, але програми пускаються після другої ночі, у той час як прайм-тайм заповнено російщиною, і не лише мовною, а й ідеологічною, світоглядною. Це треба зауважити, бо мова та ідеологія завжди йдуть у парі.

Нам потрібно себе запитати, чи хочемо мати незалежну державу, об’єднану спільністю території, історії, бачення свого майбутнього, спільністю мови, чи хочемо бути перманентно поділеними, ідентифікаційно, через дефіс, поєднанням непоєднуваного, як це намагаються зробити Москва і ті, хто реалізує її програму тут, в Україні. Російська з її кривавою історією асиміляції і лінгвоциду українців сьогодні не може раптом стати об’єднувальним началом для нації, яка має давню i криваву історію бруталізації з боку Москви, для нації, яка відбудеться лише за умови, що звільниться від спадщини російського колоніалізму, в тому числі й мовно-культурного. Це неможливо ще й з геополітичної точки зору, бо Кремль завжди використовував російську мову, дедалі активніше використовує її сьогодні і використовуватиме завжди як знаряддя завоювання українських територій. Російська мова, подобається це комусь чи ні, завжди робила, робить і робитиме Україну легкопроникною для московської пропаганди й ідеології колоніального реваншизму. Нотомість українська, подобається це комусь чи ні, завжди була, є і буде потужним засобом захисту від неї.

Російська мова не може бути мовою єднання для української політичної нації ще й тому, що більшість населення країни україномовна, якщо не фактично, то за сентиментом, за бажанням повернутися до мови свого народу. Бажанням, реалізацію якого не допускає офіційна політика російсько-української мовної шизофренії. Окрім того, ми називаємося «держава Україна», в якій установча, титульна нація – українці. Українців робить українцями насамперед їхня мова, подобається це комусь чи ні. Це не лише незаперечний факт української історії і сьогодення, це логіка, яка присутня в історії кожної іншої модерної нації. Без мови українці перестають бути українцями і стають кимось іншим, і це теж факт. Ми це бачимо на прикладі зросійщених українців. Тут треба враховувати проблеми російськомовних громадян як історично імперської меншини, котра приймає привілеї, якими вона завжди користувалася, як природні. Для прикладу – останній скандал в Охматдиті, де намалювали рибок і підписали їх російськими іменами. Аргумент малярки на вимогу аписати й українські імена, не стерти (!) російську, а дописати українські імена (і в цьому засаднича відмінність українського менталітету від імперського російського). Українці в особі письменниці Лариси Ніцой, яка першою звернула увагу на проблему, шукають компроміс. У росіян-шовіністів засада така: або буде по-моєму, або йди геть. Авторка малюнків, київська росіянка, сказала, що «я киянка і все життя так було», посилаючись на імперську русифікаторську практику як на моральне виправдання глибоко аморального акту. Рабство теж існувало століттями, але наступає певний момент, коли це абсолютно не сумісно ні морально, ні економічно, ні політично з існуванням даної держави, народу, суспільства.

Тому тут головне – вести відкритий і чесний діалог. Бо дуже часто діалог не є чесним. Ті, хто опонує цілком законним намаганням українців домогтися власних мовних і людських прав, приписують українцям мотиви і бажання, які історично властиві не їм, а привілейованій російській імперській меншині в Україні. Опоненти лукаво приписують українцям якусь «насильницьку українізацію», якої ніде не було в прямому сенсі насильства, того, що у десятках і сотнях історичних форм зазнавали від росіян українці. Я ніколи не чув, щоб на російсько-українській війні на Донбасі когось убили за російську мову, натомість є факти вбивства, звірячого побиття, каліцтва за українську мову й ідентичність. Є середньовічні факти спалення українських книжок в окупованих Криму і  Донбасі.

Часто сьогодні доводиться чути думку, що зараз війна в країні і мовне питання не на часі, ну і, зрештою, «какая разніца». Мовляв, російськомовні патріоти теж воюють за Україну. Як ви ставитеся до цього «какая разніца»?

Це чудове запитання. Це ще один доказ того, як ті, хто каже «какая разніца», демонструють цим свою неготовність бути чесними і відвертими. Якби мені людина сказала: «Какая разніца» – і потім перейшла на українську мову, я б повірив, що для неї справді нема різниці. Але «какая разніца» кажеться як виправдання, щоб ніколи і за жодних обставин не переходити на державну мову цієї країни. Це якась орвелянська формула, коли правда – це брехня, любов – це ненависть, а війна – це мир. Це з того ж логічного ряду. Немає різниці яка мова, якщо ця мова завжди російська. Це імперська чорносотенна логіка, бо це імперська русифікаторська практика поведінки.

Ще один поширений аргумент про патріотизм, який у мене викликає кілька міркувань. Патріотизм – від слова patria, «батьківщина», тобто це відданість своїй вітчизні, батьківщині. Маю питання: якою бачить свою батьківщину людина, яка органічно не сприймає української мови? Тут люди, що органічно не сприймають український національний проект, маніпулюють тими, хто з огляду на історичні обставини опинився серед російськомовців і перебуває у переходовому ідентифікаційному періоді. Російськомовні патріоти без лапок усвідомили цінність своєї українськості, вони в процесі становлення як українці зі своєю мовною культурою і самовідчуттям. Але є інші, ті, що криються і маніпулюють першими. Коли кажуть, що російськомовець теж патріот, я від них сподіваюся обов’язково почути продовження характеризації російськомовного українця: «…і він любить українську мову і він хоче її вивчити». Натомість надто часто російські шовіністи цинічно використовують цей новий аргумент як виправдання власної українофобії і несприйняття незалежної України як політичного проекту.

Наталія МАЛИНОВСЬКА

Джерело: «Главком»

Фото: «Главком»

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини