Вільне життя

Повідай нам правду, сивий Тивере!

look.com.ua-28535

Як хочеться інколи підняти краєчок завіси часу і глянути, що там, за лаштунками далекого минулого. Не віртуально, до чого ми тепер себе привчаємо все більше й більше, а натурально, з дотиком, зі смаком і запахом. Та не треба ні полотен живопису, ні фільмів з пейзажами і потворами юрської доби. Приїдьте до одного з найпівденніших сіл Тернопільщини, до Трубчина на Дністрі, і ви потрапите в царину далеких епох, коли життя робило перші кволі кроки, щоб вийти з води на сушу. Ріка там виривається із-за повороту від старовинного Дзвенигорода і плине тут широко й розлого. Від асфальтівки, що веде з Мельниці-Подільської на Жванець сюди майже п’ять кілометрів — Олійникова пасіка, Федорукова долина, а між ними видолинок Коцюби. 

Трубчин, як кажуть, забуте Богом і людьми село. До нього ніколи — ні за Польщі, ні за радянської влади, а тим більше тепер — не ходив ніякий громадський транспорт. Хіба що підвозили дітей до школи. Тож люди покладалися тільки на себе, своєю трудолюбивістю розв’язували всі проблеми. І все ж Трубчин відомий науковому світу багатьох країн завдяки невеличкій ділянці лівого берега Дністра — якихось п’ять гектарів незайманої степової та скельної рослинності. Але головне — річковому зрізу силуру.

На цьому зрізі чітко проступають різновікові породи — від докембрійських до кайнозойських. Докембрій — найдавніші товщі земної кори. Тривав цей період близько чотирьох мільярдів років. Тоді утворилася киснева атмосфера, окреслилися перші зародки життя, але скелетної фауни ще не було. Еволюції землі треба було пройти ще половину того періоду, щоб з’явилися перші тварини. До нас із пізнього докембрію дійшли рештки та відбитки на камінні. Тоді сформувалися поклади мідних і марганцевих руд, золота, урану. Кайнозойська ера, або ератема — наймолодша група за шкалою земної кори, до неї були ще мезозойська і палеозойська. Її початок визначився 60—70 млн років тому. Ера ділиться на полеогенову, неогенову і антропогенову системи чи періоди. У ту пору відбувалося активне гороутворення, земна твердь піднеслася ланцюгом по периферії Тихого океану, на півдні Європи і Азії. На межі неогену-антропогену розпочалося потужне материкове обледеніння. Трохи пізніше з’явилася істота схожа на нас із вами, але примітивна, недосконала.

Силур — третя знизу система, або період палеозойської ери. Він тягнувся 30 млн років. У той час побачили світ усі основні представники безхребетних та й хребетні вже з’явилися — безщелепні, риби. Наземна флора теж силкувалася освоїти нове середовище. Тоді сформувалися залізні руди, гіпс, сіль, фосфорити. Класичними розрізами силурійських пластів вважаються відслонення у Великобританії та колишній Чехословаччині. Є щось подібне в долині річки Мойєро — на півночі Сибірської платформи. І ось наша Трубчинська стінка. Її фактура являє собою то прямовисні кам’яні стовпи, то звисаючі химерні скелі, то просто кострубаті вертикальні площини. Головне, що у дністровських нашаруваннях, як ніде, наявне щільне насичення різноманітної викопної фауни.

У кінці 60-х років минулого століття у Ленінграді та Львові проходив ІІІ Міжнародний сімпозіум, де йшлося про межу силуру і девону та стратиграфії (послідовність формування гірських порід і їх первинні просторові зв’язки). Девон, як відомо, наступний після силуру період, коли море почало відступати, утворювалися материкові товщі, клімат ставав посушливим. А в надрах накопичувалися нафта і газ, кам’яне вугілля, кам’яні солі, алюмінієвмісні боксити. Учені, дослідивши трубчинський феномен, зробили висновок, що це світовий зразок безперервності і непорушності залягання порід на стику двох геологічних періодів. Отак, для пересічного, байдужого — просто скелі над річкою, а для обізнаного — диво дивне. Мабуть, і сам Тивер-Дністер, озирнувшись на плоди своєї тисячолітньої роботи, застиг із подиву: як же глибоко він копнув.

Ріка від Окопів до Трубчина має нерівне дно — то глибока впадина, то бистроводна мілина. Тими бродами користувався ще коронний гетьман Ян Тарновський, коли вів свої хоругви на Волощину приборкувати прикрих сусідів молдавських господарів. І місцевий трубчинський люд ходив ними на той берег у Клішківці — на ярмарок. Від старожилів залишилися оповіді про, ніби, такі роки, коли вода в Дністрі була невисокою і лівий берег внизу використовували як дорогу. Особливо інтенсивним був рух на престольні празники, коли люди їхали в сусіднє село до родичів чи просто в гості. Якось у кінці весни від Білівців до Трубчина, де в церкві на день, як кажуть селяни, теплого Миколая святково виспівували дзвони, прямувала ціла валка підвід. Раптом ззаду, обганяючи фіри, десь узялася бричка з людьми. Запінені коні з роздутими ніздрями неслися, мов навіжені, а кучер, ставши на увесь зріст, несамовито гнав їх, затиснувши в руці пужално батога. Передній, наймудріший селянин посторонився, зупинив свого воза, а за ним стали й решта. «Нехай їдуть, певно, їм далеко… Ой далеко ж їм!..» — пророче сказав дідусь і перехрестився. А в скельному царстві велика брила, яку називали Дідьковим Копитом, уже почала відділятися від материнського масиву. Тріщина все ширшала і, лиш пекельний екіпаж порівнявся з нею, важко гупнула вниз, розчавивши все, що потрапило під неї. Це був приклад того, як небо чітко виконувало свій присуд, а ті, кого це стосувалося, нічого не усвідомлюючи, квапилися потрапити в місце і час, призначені долею. Чи й справді так було — знає лише сивий Тирас-Тивер, та він, байдужий до дрібноти людського буття, утаємничено мовчить. Люди, проходячи тут, з острахом дивляться на той з подобою копита знак у безладді вивітреного каміння. А брила донині виступає з води трьома чорними струпами. Біля найбільшого починається неабияка глибина. Рибалки кажуть, що там завжди чатує великий сом.

Був Дністер свідком ще однієї трагедії, яка розігралася тут років сімдесят тому. Дерев, які за цей час виросли і тепер частково затуляють скелі, тоді ще не було.

Народна партизанка, збройний спротив радянській владі, системі, що була по суті загарбником, причому набагато жорстокішим, ніж ті, яких люди пережили раніше, стала вже кулею в кінці льоту. Боротися з монстром ставало все важче, та й люд по селах стомився жити в постійній напрузі. Залишки бойових одиниць намагалися перебратися в лісисті Карпати і там продовжити почату справу. У Трубчині залишилося два члени ОУН — підпільники. Був ще й третій, 14-літній хлопчик, зв’язковий із позивним «Синок». Переховувався в схроні, із входом з криниці. Якось прийшов до бабусі і розказує, що приснилася йому уся в цвіті вишня. Бабця зблідла, але виду не подала, сказала, який, мовляв, красивий сон. Коли залишилася наодинці, залилася слізьми, бо знала — то знак смерті, по мінному полю ж ходить її онучок. Кадебісти із собаками вислідили його і ще живого тягли за возом Латковецькою дорогою п’ять кілометрів. А підпільники Михайло Бучко і Богдан Підлецький принишкли у сховку в тій силурійській стінці. Неоднорідність осадових порід призвела до вивітрювання і вимиву в їх шарах, тому й утворилася печерка. Казали, що вони мали із собою коштовності організації і хотіли переправитися з ними в Карпати. Мабуть, десь у кадебістських архівах є відомості про цю справу, я ж розповідаю від імені Галини Михайлівни Остафійчук, онуки Михайла Бучка.

Не знати, як ті червонопогонники довідалися про криївку, але підступитися — зась: ні зверху, ні знизу нічого не побачиш. Наводку робили з протилежного берега Дністра через потужний бінокль. Орієнтиром слугував головатий сонях, який переміщували туди-сюди. Нарешті визначили траверсу соняшник-печера. Кадебісти зі стрибками обв’язали линвою виловленого в Білівцях хлопчака — він легкий, не зірветься — і спустили, щоб той глянув, що там, у сховку. Пізніше він розповідав, що поранений Богдан просив свого побратима добити його, а Михайло притримував закривавлене плече і, уздрівши хлопчину, рішуче махнув пістолем — ушивайся! Потім там і рвонуло. Понівечені трупи викинуло на берег річки. До цього часу не відомо, чи то зв’язку гранат скинули червонопогонники, чи вояки підірвали себе самі. Тільки закривавлений рукав, як страшну реліквію, донині тримають у скрині Галининої бабусі.

Ніхто достеменно не знає деталей тої трагедії, хіба що білі від сонця й дощу прапрадавні скелі, та сивий від піни на бурунах Тивер. Та не скаже, не допросишся. То, може, верба, що відокремилася від зеленого гайку на пологій місцині берега, але і її листячко разом із пам’яттю щоосені вода зносить у синє море. Ой, знесла вода, бистра вода… А золото, подейкують, і нині десь там, у завалах скель.

Василь БУРМА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини