Цього літа уперше на конкурсній основі обирались 15 керівників обласних закладів культури. Чотирнадцять з них були обрані назагал спокійно, без якихось ексцесів, і, мабуть, мало хто знав, окрім зацікавлених осіб, про ці конкурси. Не було ні черг за посадами (в одинадцяти закладах виявилось лише по одному претендентові), ні багато охочих потрапити в конкурсні комісії. Влада, щоб забезпечити прозорість процесу виборів, організувала онлайнтрансляцію жеребкування між громадськими організаціями, а відтак і засідань конкурсних комісій. Тож, окрім одного, всі заклади культури з першого заходу отримали своїх керівників. І тільки за обласний драматичний театр розгорнулася справжня битва, у яку були втягнуті багато людей, засоби масової інформації і яка коштувала її учасникам нервів, стрибків тиску, а декому і втрати репутації. Та про все за порядком.
Перший конкурс: нічия
Порядок обрання конкурсних комісій чітко прописаний законом і, звісно, був для всіх однаковий. Трьох своїх представників до них називав колектив, керівник якого обирався, проте не зі своїх працівників, а зі сторони. Трьох делегувала влада, і стільки ж шляхом жеребкування (якщо в цьому була потреба) обирались із громадського середовища. Потрапити в конкурсну комісію, що мала обирати директора — художнього керівника театру, зголосились аж 15 представників громадських організацій. Кому з них бути в ній, визначило жеребкування.
Рекордною була і кількість охочих очолити театр — четверо: троє представників самого театру (виконуючий обов’язки директора Борис Репка, актори Андрій Малінович та Ігор Сачко) і начальник обласного управління культури Григорій Шергей. Це поставило у незручну ситуацію членів комісії від колективу: кому із трьох вони мали б віддати перевагу? Тому запропонували театру зібрати збори і визначитися, на чийому боці його симпатії. Більшість проголосувала за Бориса Репку, але й Андрій Малінович набрав майже сорок голосів: молодь явно прагнула змін. І все ж спробувати своє щастя вирішили усі троє претендентів від колективу.
На першому засіданні головою конкурсної комісії одноголосно обрали представника від театру Олега Германа. Комісія розглянула пакети документів претендентів, чи вони відповідають вимогам закону, і всіх чотирьох допустила до конкурсу. На наступному засіданні вони представляли свої програми розвитку театру на рік і п’ять років, відповідали на запитання членів комісії та присутніх у залі представників громадськості. При цьому працівники театру настійно радили комісії голосувати за одного з них, а вони вже, мовляв, працюватимуть разом, і в жодному разі не вибирати «чужого», бо тоді колектив «вибухне».
«Чужий» — Григорій Шергей — спокійно представив свою програму — виважену, продуману, з багатьма цікавими новаціями, а на завершення сказав своїм візаві: «Не бійтеся».
При голосуванні думки членів комісії розділилися: четверо проголосували за Бориса Репку і стільки ж — за Григорія Шергея. Дев’ятий член комісії не голосувала: щодо неї був виявлений конфлікт інтересів. Вона перебувала в прямому підпорядкуванні одного з претендентів і прийняла власне рішення не брати участі в голосуванні.
Вибори: пристрасті зашкалювали
Після того почали відбуватися дивні речі: усі троє представників від театру в комісії написали заяви про вихід з неї. Двоє нібито з тієї причини, що їх не буде в Тернополі, а третій — із солідарності з ними. Театру довелось терміново обирати нових своїх представників. Знову був оголошений конкурс, давався місяць на подання документів. І знову четверо претендентів: Борис Репка, Григорій Шергей, Степан Кондира з Теребовлі та Іван Куляс, що перебуває за кордоном. Останнього комісія не допустила до конкурсу: серед його документів не було копії диплома про освіту. А потім, закон вимагає особистого подання документів і присутності претендента на засіданні комісії.
На друге засідання комісії театр зібрав потужну групу підтримки: представників громадськості, юристів, волонтерів. Кожен з них намагався довести, що комісія має підтримати тільки представника театру. Працівники останнього запевняли, що в них усе гаразд, проблем немає, що вони успішно працюють, а всі критичні зауваження і пропозиції не мають сенсу. Юристи обіцяли «зустрітися в суді», якщо комісія чинитиме щось не так. А волонтерка взагалі просила перенести засідання на тиждень, оскільки необхідно провести розслідування, бо напередодні ввечері одному з членів комісії погрожували, що він не дійде додому, якщо голосуватиме не так, як йому кажуть. Хто, кому? — жінка не сказала. І ніхто з членів комісії не зголосився, що йдеться про нього. Тож комісія продовжила роботу. (Цікаво, чи тепер це розслідування продовжать і громадськості назвуть учасників цього інциденту, адже, по суті, це підсудна справа — погрози життю людини, чи, з огляду на перемогу бажаного кандидата, це вже не має жодного значення?)
Упродовж всього засідання група підтримки Бориса Репки домінувала. Будь-яку критику на адресу його основного опонента зустрічала оплесками. Один з членів комісії, висуванець театру, навіть гримав кулаком по столі, обурюючись, що той, маючи посаду, хоче перейти дорогу Репці. Голові комісії Любомирові Крупі довелося робити йому зауваження. Той, щоправда, вибачився.
На підтримку Григорія Шергея виступила Леся Романчук — письменниця, доцент медуніверситету. Говорила про нього як про талановитого менеджера, людину, здатну створити всі умови, щоб кожен талант розкрився. «Зміна в керівництві — це завжди крок до поступу. Не біймося змін, все буде добре», — запевняла пані Леся. Ще одна її думка: хто б не прийшов завтра у театр, кінця світу не буде, знову сходитиме сонце і будуть прем’єри.
А от Степан Кондира був «одним у полі воїном». Із своєрідного представлення ним своєї програми ніхто так і не зрозумів, що реально він може зробити для театру. І не знайшлося нікого, хто б підтримав його прагнення очолити цей колектив.
Голосування було таємним. Результат: п’ятеро членів комісії підтримали Бориса Репку, четверо — Григорія Шергея. Комісія рекомендувала голові обласної ради укласти контракт з Борисом Репкою і тепер він буде не лише директором, але й художнім керівником театру. Григорій Шергей першим привітав переможця конкурсу.
Що не актор — то герой?
Кілька загальних зауваг, про які варто сказати. Досі керівників закладів культури обирали колективи чи призначали «зверху». Думається мені, що, запроваджуючи конкурсну систему, законодавець прагнув, з одного боку, залучити до цих виборів громадськість, а з іншого — відкрити дорогу до керівних посад новим людям, здатним дати свіжий поштовх для подальшого розвитку колективів. Вочевидь, конкурсність не є злом. Здорова конкуренція і в доборі кадрів може бути ефективною. Інша річ, що вона у нас не завжди здорова. А потім, ми до неї ще не звикли, тому й такий опір.
Інше спостереження — на жаль, громадські організації нерідко перебирають не кращі методи роботи політиків: їхня точка зору — єдино правильна, їхня позиція не може викликати жодного сумніву, а хто її не поділяє, той мало не ворог. І вже зовсім неприпустимо, на мій погляд, залучати до всіх отих битв за портфелі учасників АТО. Запитаєте, який стосунок вони мають до театру? Саме на їхнє бажання посилається театр, коли запитують, чому так багато в останні роки в його репертуарі комедій. Мовляв, на них учасники боїв на сході України проходять психологічну реабілітацію.
Бракує багатьом і толерантності, і терпимості, і поваги до людської гідності. Кожного, а не лише свого однодумця. Мене вразило відверто зневажливе ставлення представників однієї з громадських організацій до Степана Кондири. Так, він не зовсім розумів, куди йде, і свою програму представляв не найкращим чином. Але оті кпини з натяком на другу професію претендента (він нині приватний підприємець, лікар-психотерапевт, психоаналітик) на кшталт «Ви, як станете директором театру, перетворите його в психіатричну лікарню» не роблять честі людині, яка носить на лацкані піджака значок про вищу освіту. Про регіт у залі вже й не кажу.
І наостанок — побажання. Закінчуючи представлення своєї програми, Борис Репка сказав, що приміщення театру вони відремонтують, але як бути з душами людей, яких не чують. Думаю, процес цей має бути двостороннім. І театр влада та людність краю мають чути, але й театр має чути свого глядача, правильно реагувати на його побажання, критичні зауваження, а не так, як це відбулося на засіданні комісії. Прозвучала справедлива думка, що на сцені театру відсутній український герой. Дивною була реакція на неї: вибігає до трибуни працівниця театру і заявляє: претендент образив усіх чоловіків театру, бо вони — справжні герої. Один з тих «героїв», до речі, напередодні телефонував мені і настійно радив «бути мудрою» при голосуванні… Та Бог йому суддя.
Чи інша поширена серед тернопільських театралів думка: не може театр, що носить ім’я Шевченка, не мати вистави за творами Тараса Григоровича чи про нього. А наш навіть до 200-річчя Кобзаря не спромігся на таку постановку. Коли під час першого конкурсу я запитувала Андрія Маліновича, який перший спектакль поставить у разі обрання, він відповів, що це буде вистава за Шевченком або про нього. А що ми почули під час другого конкурсу? Нічого, мовляв, ставити, бо Шевченко написав лише одну п’єсу, і про нього п’єс мало. Уже й Шевченко винен? Може, варто поїхати у Львів, до заньківчан, і поцікавитися, звідки в їхньому репертуарі взялося аж шість шевченківських вистав (про це мені говорив Федір Стригун).
…Мала слушність Леся Романчук: у вівторок, після конкурсного понеділка, і сонце зійшло, і вже завтра буде нова прем’єра, якою шевченківці відкриють цьогорічний фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют». Життя триває. А душі найкраще лікує творча праця над суспільно значимими новаторськими проектами, якої і бажаю «новому-старому» керівникові та всьому колективу театру.
Галина САДОВСЬКА,
член конкурсної комісії
Прокоментуйте