Вільне життя

Не чуєте народу? І вас Бог не почує…

Дорога газето, дозволь вилити на твої сторінки свій біль і невдоволення. І не тільки свій, бо мільйони українців нині приречені на злиденне життя. Ще за жодного президента за часів незалежності я не жила так бідно, так по-жебрацьки, як тепер. Так, у країні війна, але її відлуння зачепило не всіх. Вона лише для тих, чиї діти віддали їй найдорожче — життя. Вона — для овдовілих дружин, для сиріт, для згорьованих батьків. Відчули її і ті, чиї сини й дочки повернулися з фронтових доріг живими. Але скільки ночей недоспали їхні рідні, скільки сліз пролили, скільки молитов знесли до Господа вдень і вночі.

Ще довго жахіття цієї війни снитимуться волонтерам, котрі, ризикуючи своїм життям, допомагають нашим воїнам на передовій. Довго згадуватимуть цю війну мешканці прифронтових міст і сіл, котрі залишилися без даху над головою. Про війну знаємо і ми — ті, котрі з мізерної зарплати сплачують графу АТО. Одначе не зачепила війна ні Президента, ані прем’єра. Не відчувають її депутати, яким байдужа доля найбідніших верств населення. Тож виходить, що найбільша відповідальність за долю країни лежить на плечах бідного народу, а не урядовців і депутатів. Бо вони в час війни і зарплатню собі підвищили. За вісім чи десять тисяч їм, бачите, складно вижити. Тепер їхня зарплатня зросла в рази. І голоси враз знайшлися, аби проголосувати за відповідний закон, і війна не вплинула на це. А на підвищення мінімальної пенсії хоча б до двох чи трьох тисяч гривень у країні немає коштів, бо ж точиться війна.

Запитую: ви що, живете на якихось островах, що війна вас не обходить? Чи в іншій країні, що не бачите злиденного життя свого народу? То проживіть бодай один тиждень за нашу пенсію — тоді відчуєте на власній шкірі, як це. Ви ж нас поставили у таке скрутне становище й не переймаєтеся тим, що ціни повзуть догори з кожним днем. Хто має зупинити це беззаконня, якщо не влада? Воно ж породжене нею!

Чи вартує те, що ми купуємо, таких грошей? Часто придбаєш щось із одягу, а ходити нема в чому, бо одяганка розлазиться на очах. Фабрики, заводи простоюють. Лише цукерки свої маємо, але й на них ціни захмарні. Мої діти їли «Каракум» і «Червоний мак» за Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича. А тепер для внука я можу хіба зрідка купити два-три таких цукерки. Хоча фабрика «Рошен» належить нашому діючому Президентові.

Ми всі живемо на своїй, Богом даній землі, та не всі однаково. Чому я не можу купити внукові цукерок, оплатити комунальні послуги, підлікуватися і відкласти щось? Я, як громадянка своєї країни, маю право на гідне життя. То чому ти не забезпечиш його мені, владо? Ти ж прийшла завдяки Майдану, а наші мрії, надії, сподівання, за які віддала життя Небесна Сотня і віддають нині вояки АТО, не справдилися. Ми ж обирали вас, владоможці, не для того, аби ви нас обкрадали.

Я так розумію: якщо в державі немає можливостей підвищити зарплати й пенсії, то їх не повинно бути ні для кого і водночас ціни не мають зростати. Але наш уряд-сліпець підвищує тарифи і не бачить, що люди ледве виживають. Щорічно вшановуємо пам’ять заморених голодом 1932—1933 років, але нам самим нині недалеко до голоду.

Зі слізьми на очах спостерігала, як 28 серпня, на храмовий празник у Тернополі, в магазин зайшла старенька бабуся. Тремтячими руками розв’язала свій вузлик, підійшла до вітрини з м’ясопродуктами, але відійшла від неї з порожніми руками. Я дивилася на ту жінку з болем у серці, але допомогти не могла, бо сама копійки рахую.

Ми пишаємося, що наші люди живуть у добротних будинках. Але це не заслуга Президента чи прем’єра. Це заслуга урядів тих країн, де працюють наші заробітчани. Щоб не жебракувати в рідній державі, наймитують по світах, залишаючи маленьких дітей, стареньких батьків.

У нашій багатій, щедрій Україні ми мали б жити достойно. У нас родючі грунти, працьовиті люди. Але скоро ненька Україна залишиться сиротою, бо діти її розбігаються по світу. Повернутися не проти, але нема куди й до чого. Бо зміни не відбулися, реформи, які гарантували б людям краще життя, саботуються. Усі вони поки що на користь можновладців.

Добивається наша влада безвізового режиму, але хіба для таких, як я? Ні, бо я не маю грошей, аби поїхати за кордон. При зарплаті найвідсталіших африканських країн купувати все за європейськими цінами — це знущання над народом. Чому ти, владо, орієнтуєшся на тих, хто роз’їжджає на дорогих автівках і влаштовує застілля в ресторанах до ранку? Подивися на пенсіонерів, інвалідів, хворих, котрим треба тисячі гривень на лікування на день. Тисячі, яких нема де взяти. Чи не пора схаменутися? Чи не час поділитися з бідними? У потойбіччя ж не візьмеш нічого.

Чи не пора подумати, з чим постанете перед Богом на Страшному суді? Де візьмете тоді добрих вчинків, якими можна буде відкупитися від пекла? Бо ж багатство в такому разі вам не поможе. Так, як ви нині не чуєте народу, не почує вас і Господь. І станеться, як у тій притчі про багача і бідного Лазаря. Тож схаменися, владо, бо за всі свої діяння колись доведеться відповідати. І час той уже не за горами…

Зіновія ШУПА.

с. Байківці Тернопільського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини