Вільне життя

Від порозуміння до ненависті

film_o_volynskoy_rezne_6

«Сталося щось дуже недобре: запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців». Так відреагував на резолюцію польського сейму щодо Волинської трагедії головний редактор «Газети Виборчої» Адам Міхнік. Свою статтю він назвав «Прокляття Волині. Повернення примар минулого». І так видається, що ті примари не просто повертаються, а влаштовують цинічне судилище над Україною та українцями.

Спочатку сенат, а згодом і сейм Республіки Польща ухвалює постанову «Щодо вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943—1945 роках». І це, як зазначається у заяві-відповіді Верховної Ради України, «відбувалося в супроводі антиукраїнської акції з нищення українських пам’ятників на території Польщі, атаками на учасників релігійних урочистостей, забороною проведення культурних заходів та шовіністичною риторикою».

А сьомого жовтня на екрани Польщі вийшов фільм «Волинь» Войцеха Смаржовського. Він став скандальним ще в процесі зйомок, а поява його в прокаті збурила як польську, так і українську спільноти. Поляки фільм на всі лади вихваляють, називають його шедевром, мистецькою вершиною. І запевняють, що побоювання українців, нібито він буде антиукраїнським, не справдилося. Мовляв, режисер засуджує не українців, а зло націоналізму, а воно не має нації. Тож фільм не погіршить стосунків між поляками та українцями, а навпаки — сприятиме порозумінню між ними. Це, м’яко кажучи, гарна міна при поганій грі, «жалкий лепет оправданья», як сказав би російський поет, фіговий листок, якому не прикрити українофобський «шедевр».

Як зазначає український філософ, письменник та публіцист Петро Кралюк, «сказати, що фільм відверто антиукраїнський і антиісторичний — це сказати дуже мало. Маємо типовий зразок націоналістичної міфології, де свої переважно представлені добрими і нещасними, а чужі — злі та кровожерливі. До історичної правди цей «шедевр» має приблизно такий стосунок, як і знана гоголівська повість «Тарас Бульба»… Занадто багато у фільмі історичних невідповідностей. Певно, вершиною цього є епізод, де греко-католицький священик (на православній Волині!) святить сокири, ножі та вила, аби ними українці вбивали бідних поляків».

Київський журналіст, уродженець Тернополя Іван Вербіцький, перебуваючи в Польщі, уже подивився «Волинь» і так відгукується про неї: «Демонструючи жахи різанини, автори себе не стримували. У фільмі… правдоподібно різали горла, рубали голови, випускали кишки, здирали шкіри, гвалтували, навіть розтягували гордого польського жовніра конями на шматки. Вінцем фільму став обмотаний сіном хлопчик, якого «люті бандерівці» підпалили і відфутболювали ногами один до одного… Усі масові звірства приправлялися вигуками «Слава Україні — Героям слава», «Слава нації — Смерть ворогам». Ці гасла ліпилися з потребою і без, немов проводилася аналогія з Революцією Гідності в 2014-му».

Навіть відомий польський дослідник Волинської трагедії Гжегож Мотика (він консультував режисера фільму, але, як твердить, той не завжди прислухався до його порад) визнає: доказів того, що показаний у фільмі факт спалення дитини мав місце, немає. Як і щодо посвяти ножів та сокир у церкві. (Отака історичність фільму). Але ці кадри викликають справжній шок. А якщо врахувати, що поляки не обізнані з правдивою українською історією, вони побачене сприймають за правду. І як після того вони дивитимуться на українців? Як на варварів, дикунів. Адже навіть німці у фільмі показані кращими, ніж українці.

Крім поодиноких закритих переглядів, українці в Україні цього фільму ще не бачили. Але від того, що начитались і наслухались про нього, стає моторошно. Як пише український письменник Юрій Андрухович: «З розкиданих тут і там перших післяпрем’єрних публікацій випливає доволі сумний висновок: якщо рекомендації «польської сторони» режисер Смаржовський ще сяк-так вислуховував, то з українцями та Україною він не спілкувався взагалі. Тобто діалогу, а з ним і правди, не шукав. Він зробив фільм про країну, якої зовсім не знає (ні мови, ні історії, ні культурних кодів) і якою, смію припустити, насправді зовсім не цікавиться. Що його натомість цікавило — це дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний міф».

Зрештою, на нас в Україні він, можливо, й не особливо вплине. Так, за рішенням польського сейму «Волинь» — це ще один «ніж у спину» Україні та українцям. І, либонь, не останній, оскільки нинішня польська влада зробила це своєю політикою. Нам кажуть, що ми не маємо героїзувати Бандеру та УПА. Але ж вони героїзують свою Армію Крайову, яка багато біди наробила українцям. Ми ж не вказуємо полякам, що не слід цього робити. А потім, чи хтось вірить у те, що якби, скажімо, Московський проспект у Києві не перейменували на проспект Степана Бандери, чим нам так дорікають, то не було б сумнозвісного рішення польського сейму чи не вийшла б на екрани скандальна «Волинь»?

А от за співвітчизників у Польщі справді тривожно. Бо навіщо ця антиукраїнська істерія Польщі? Уже згадуваний Петро Кралюк зазначає: для цього існує багато причин. Тут і намагання політиків здобути електоральні симпатії, і спекуляції «громадських активістів», що мають з цього певні вигоди для себе, є і російський слід. Але є і аспект, на який в Україні мало звертають увагу. Не все так благополучно в Польщі, як нам видається з «українського берега», там теж є проблеми. Зокрема, багато поляків, особливо молодих, незадоволені своїм життям, мігрують до країн «старої Європи». Польща потребує все більше робочих рук, і тут «братів-поляків» виручають українці. Наших співвітчизників багато вчиться у тамтешніх вишах, працює на різних роботах, вони створюють компактні місця проживання. Ці «нові українці» Польщі є переважно свідомими людьми, а то й прихильниками українського націоналізму. «Через те необхідно знівелювати їхню українську свідомість, — зазначає Петро Кралюк, — зробити національно несвідомими, а ще краще полонізувати. І тут якраз годиться міфологія «волинської різанини»… Ця міфологія говорить українцям: ви — бандити, різуни, звірі, навіть гірші від звірів, ви нецивілізовані, вам не місце в Європі; а якщо хочете бути в європейському домі — відмовтеся від свого націоналізму, українства. І справді, хіба після «Волині» захочеться бути українцем?»

Що ж до України, то вона, на жаль, поки що лише споглядає за тим, що відбувається в Польщі. І замість гідної, аргументованої відповіді на рішення сейму щодо Волинської трагедії Верховна Рада лише висловлює «жаль, розчарування і глибоку стурбованість політично та юридично некоректною оцінкою трагічних сторінок українсько-польської історії». Очікувалося, що ВР визнає геноцидом масове убивство українців Армією Крайовою та іншими воєнізованими польськими формуваннями. Але спікер сенату Польщі застеріг Київ від ухвалення постанови про геноцид українців поляками. І в міністерстві закордонних справ сусідньої держави заявили, що назва проекту «геноцид українців» Польщею, зареєстрованого у Верховній Раді, викликає подив. І наші відступили. Вочевидь, щоб не дратувати сусідів. Більше того, вилучили із проекту документа слова «Волинь» і поняття «Волинська трагедія». Та навіть таку оціночну заяву підтримали лише 247 депутатів із 335. Згадаймо: ухвала сейму Польщі була прийнята без жодного голосу «проти», лише десять парламентарів утрималось. Українська влада, як не прикро про це писати, ще не має розуміння важливості глибше вникати в історичні процеси, займати щодо них тверду позицію. Ослаблена війною Україна не хоче наживати собі ще одного недруга. Та це тільки початок. Не сумніваюся, поляки зроблять усе, щоб «Волинь» подивились і в інших країнах та поспівчували їхньому горю. Прикро, звичайно, але знову нам пишуть нашу історію новітні брати. І чи брати уже, коли так підступно раз-по-раз б’ють у спину?

В історії з цим фільмом є ще один непривабливий момент. Войцех Смаржовський признався, що шукав співрежисера з українського боку, але ніхто на його запрошення не відгукнувся. Проблема була і з пошуком українських акторів. Як розповідала Оксана Забужко, запрошували кількох її знайомих чудових виконавців, палких прихильників поляків. Та прочитавши свої ролі, вони відмовлялися. Казали, що це «справжня школа ненависті». Через те частина «українців», у тому числі й бандерівців, говорять у фільмі з помітним польським акцентом. І все ж знайшлися в Україні актори, які погодилися грати у скандальній українофобській стрічці. І де? У Львові і Тернополі, Івано-Франківську та Києві. Згадуваний Іван Вербіцький на своїй сторінці у «Фейсбуці» називає 16 прізвищ. Хоч усіх їх було нібито 30. Щонайменше п’ятеро з них — актори Тернопільського театру. Спочатку знялися, заробили грошенят, а потім просили, щоб їхні прізвища зняли з титрів, бо як дивитись в очі землякам. Що тут скажеш: «герої». Їхні ровесники, ризикуючи життям, захищають на Донбасі Україну від агресивного східного сусіда, а вони за іудині срібняки допомагають західному її сусідові паплюжити свою країну. Сумно.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини