Вільне життя

Освячення пам’яттю

Відійшов і став історією 25-річний ювілей Незалежності України. З офіційних державних свят — воно для нас найважливіше. Бо за цією датою стоїть величезна боротьба і жертовність багатьох поколінь нашого волелюбного народу, який прагнув свободи і незалежності, можливості вільно жити на своїй благодатній, щедро скропленій потом і кров’ю землі.

Ця розповідь про велич Подвигу і святість Пам’яті, присвячена Героям Небесної Сотні, які стали Героями України, — уродженцям нашої області. Зі своїми побратимами вони зробили для нас усе, що змогли. І тепер з високості своєї Вічності дивляться на нас: чи не схибили, чи пам’ятаємо, чи вміємо бути вдячними?

Бійся байдужих! Це за їхньої
мовчазної згоди
коїться все зло на землі!
Окремі особи можуть
морально розкластися,
народ — ніколи.
Юліус Фучик,
чеський публіцист.

Пам’ять — категорія моральна. Глибоко моральна. Недарма кажуть: той, хто не пам’ятає свого минулого, не гідний свого майбутнього.

Згадую, як на початку 90-х років минулого століття в журналі «Огонёк», головним редактором якого тоді був В. Коротич, певний час друкували окремі розділи особистого щоденника видатного українського кінорежисера Олександра Довженка. Він був глибоко вражений побаченим, коли в 1943 році ступив на щойно визволену від гітлерівців землю України: понівечену, зруйновану, сплюндровану та понищену ворогами і страшним подвійним валом вогню та смерті воєнних фронтів. У рідному містечку Сосниця, на дорогій його серцю мальовничій наддеснянській Чернігівщині, Олександр Петрович побував на місцевому кладовищі, де покоїлися його рідні кількох поколінь. І завмер від болю од страшної картини, бо на цвинтарі, що став місцем недавніх боїв, сотні могил зруйновані, а десятки — вивернуті вибухами снарядів і авіабомб з оголеними кістками давно похованих людей.

Розуміючи, яку велетенську працю доведеться вкласти українському народові для відбудови, відновлення визволеної землі, О. Довженко тоді записав у щоденнику, що цивілізованість нації визначатиметься її ставленням до пам’яті предків. У той надважкий час геніальний митець і великий патріот України думав про необхідність приведення до порядку і понівечених страшною війною цвинтарів. У цьому вбачав велич народу до пам’яті своїх пращурів.

У рік нашого славного ювілею — 25-річчя проголошення Незалежності — я не випадково згадав ту публікацію довженківського щоденника. Вона з’явилася майже тоді, коли мільйони українців у небаченому пориві — понад 90 відсотків! — проголосували на референдумі за омріяне багатьма поколіннями нашого волелюбного народу прагнення і право жити на своїй оновленій землі, де — за словами Т. Шевченка — «врага не буде супостата». Разом за це свої голоси віддали представники різних політичних сил — нерідко абсолютно антагоністичних, люди різних релігійних конфесій, різних національностей, різних матеріальних статків і т. д. і т. п. Різних, але об’єднаних святою метою Незалежності, що так яскраво проявила глибоко притаманне будь-якому народові бажання бути вільним у своєму виборі, своїй вірі, своєму способі життя. А вже для українців усе те особливо болісно, бо, напевно, немає у світі народу, який би протягом багатьох поколінь сплатив і донині сплачує таку величезну ціну за свою Мрію. Все, що ми сьогодні маємо, переважно заслуга наших пращурів, які важкою працею і смертельною боротьбою заклали основу незалежності Української держави. Тож не лише пам’ятати, але й зберігати для прийдешніх поколінь цей освячений їхньою кров’ю безцінний скарб — наш глибокий синівський обов’язок.

Знову ж повертаюся до слів незабутнього Олександра Довженка про «цивілізованість нації» в її ставленні до пам’яті предків — як далеких, так і зовсім близьких. Адже ми, нині сущі, живемо завдяки їхній жертовності, героїзму і вірі у перемогу. Ми не маємо права забути полеглих за нашу волю козаків-запорожців, героїв Крут і Лисоні, солдатів Другої світової та вояків УПА, Героїв Небесної Сотні й учасників АТО.

Не маємо права… Та чи всі так чинять? Хочу розповісти про те, що мене болісно вразило у дні підготовки нашої області й Тернополя до 25-ї річниці Незалежності. Зокрема, як у нас вшановують світлу пам’ять Героїв Майдану.

П’ятеро їх, наших земляків, у цьому сумному мартиролозі: Назар Войтович, Устим Голоднюк, Олександр Капінос, Ігор Костенко і Тарас Слободян. Хоча, на мою думку, повинно бути шестеро, адже Василь Мойсей, якого «своїм» вважають лучани, теж уродженець нашого краю. Але про це нижче. Отже, про них…

НАЗАР ВОЙТОВИЧ. Наймолодший, 17-річний, Герой Небесної Сотні. Єдина в сім’ї дитина. В його рідному селі Травневому Збаразького району, де похований, школа, в якій навчався, тепер носить його ім’я. На фасаді при вході — пам’ятна дошка з барельєфом загиблого на Майдані хлопця. Поблизу односельці звели Пагорб Гідності Героя. До річниці його смерті у школі відкрили музей Пам’яті Назара Войтовича, де зібрали картини його авторства, атрибути київського Майдану: бруківку, каски, щити, прапори, шини… Батько Назара на всю стіну намалював картину про Майдан. У Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі студенти і викладачі облаштували Куток пам’яті Назара Войтовича, де також є фотографії і графічні роботи часів його навчання в цьому закладі, звідки тоді поїхав у Київ.

УСТИМ ГОЛОДНЮК. Народився у Збаражі. Він на два роки старший за свого земляка Назара Войтовича, а загинули юнаки в один день — 20 лютого 2014 року, коли від куль снайперів полягло найбільше захисників Майдану. Устим був серед перших учасників тих героїчних і водночас трагічних подій. Ще 30 листопада 2013 року опинився на майдані Незалежності, коли беркутівці жорстоко побили присутніх тут людей, тому став бійцем першої ж сформованої сотні захисників Євромайдану. За кілька днів до загибелі написав у соцмережі: «Рабів до раю не пускають!» Похований у Збаражі. На фасаді місцевої загальноосвітньої школи №2, яку закінчив, меморіальна дошка на честь Героя. У шкільному музеї Героїв Небесної Сотні йому присвячена окрема експозиція. Майже водночас, 31 серпня 2014 року, пам’ятну дошку Устимові Голоднюку відкрили також на головному корпусі Бережанського агротехнічного інституту, студентом якого був. Пам’ятний знак виготовили львівські майстри на добровільні пожертви студентів та викладачів навчального закладу. До першої роковини загибелі на могилі Устима встановили та освятили величний пам’ятник у вигляді козацького хреста. Кошти на це збирали громади міста і всього району, сотні небайдужих людей переказували на благодійний рахунок у банку. Ім’ям Героя названа вулиця при в’їзді у Збараж. А в Бережанах ще в березні 2014 року сесія міськради присвоїла Устимові Голоднюку звання «Почесний громадянин міста Бережани» (посмертно). Депутати також проголосували його ім’ям назвати сквер, що веде до інституту, планують тут спорудити меморіал на честь Героїв Майдану (тепер іде реконструкція скверу). На початку цьогорічного серпня в Збаражі уже вдруге відбувся відтепер традиційний спортивний турнір «Героям — слава!», присвячений пам’яті Устима Голоднюка і Назара Войтовича.

ОЛЕКСАНДР КАПІНОС. Він був фермером із с. Дунаєва Кременецького району. Із золотою медаллю закінчив місцеву школу, потім з відзнакою — Український лісотехнічний університет у Львові. Любив землю і працю на ній. У «Фейсбуці» писав: «Сьогодні мусить кожен віднайти в собі оцього господаря, якими були наші діди-прадіди! Господаря своєї землі! Отоді і запануємо у своїй сторонці… А інакше ніяк». І за це право бути господарем своєї землі, своєї долі боровся мужньо та безкомпромісно: і будучи учасником голодування проти прийняття сумнозвісного «закону Ківалова—Колесніченка», і потім на Майдані, де був одним з найвідважніших та найактивніших у 35-й штурмовій сотні «Волинська Січ». За непохитний дух дістав псевдо «Кремінь». Великий авторитет мав і у своєму Дунаєві, де проживав. «Жоден житель цього села стільки не зробив, як він. Його вся молодь поважала, такого хлопця більше немає в усьому районі», — думка його односельців. 19 лютого 2014 року Олександр помер на Майдані від важкого поранення в голову. Вже через два тижні на сільському клубі в сусідній Куликівці, звідки родом, земляки відкрили йому меморіальну дошку. А незабаром, на День Незалежності 24 серпня 2014 року, в центрі Дунаєва біля сільради постав чудовий пам’ятник Герою Небесної Сотні Олександрові Капіносу, на якому він зображений на повний зріст із прапором в руках. Кошти на це збирали всією громадою не лише села, а й району, чималий внесок зробили спонсори, зокрема ВО «Свобода», членом якого він був. Нині школа, яку закінчив, носить його ім’я, як і вулиця, де проживав і дотепер живуть його батьки. Щоліта неподалік Дунаєва, у мальовничій місцині Кременецьких гір, які так любив Сашко, молодь області проводить патріотичний табір імені Олександра Капіноса: вшановують пам’ять Героя, співають його улюблені українські пісні, активним збирачем яких був. Пам’ятна дошка на честь Героя України Олександра Капіноса також є на приміщенні корпусу №2 Національного лісотехнічного університету у Львові.

ІГОР КОСТЕНКО І ВАСИЛЬ МОЙСЕЙ. Їхні імена не випадково разом. Хлопці значну частину свого молодого життя — 22 і 21 рік відповідно — провели поруч і за волею долі поруч опинилися в його останні хвилини. Село Зубрець Бучацького району чи не єдиний населений пункт України, де народилися одразу двоє Героїв Небесної Сотні. Ігор старший за Василя на неповних три місяці. Виростали поруч, обоє закінчили місцеву дев’ятирічку.

Потім їхні долі тимчасово розійшлися, кожен обрав у житті свій шлях. Ігор вступив до Бучацького колегіуму імені святого Йосафата, написавши у випускному альбомі в 2009 році: «Вірю, що колегіанти з патріотичним духом будуватимуть Україну. Будьмо українцями в душі і з Богом у серці». Потім — Львівський держуніверситет, де юнак був серед кращих студентів географічного факультету, активним редактором Української Вікіпедії. За два з половиною роки створив для неї понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. З перших днів брав активну участь у подіях Євромайдану, востаннє приїхав у Київ 18 лютого 2014 року, разом з іншими прибулими львів’янами відразу взявся допомагати на будівництві барикад.

Василь Мойсей середню освіту здобув у школі №21 в Івано-Франківську. Потім вступив до Луцького інституту розвитку людини університету «Україна», мріяв бути священиком. Уже студіював четвертий рік, але не судилося. Не змовляючись, як і його земляк Ігор Костенко, на Майдан приїхав у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Тут долі зубрецьких юнаків перетнулися востаннє — на шляху до Вічності. Вони загинули майже водночас, уранці 20 лютого, в той найкривавіший день героїчного Майдану.

І хоча Ігор спочив на кладовищі рідного села, а Василь похований у Луцьку, громада Зубреця глибоко вшанувала пам’ять обох своїх найкращих синів. Зокрема, Бучач зустрів тіло Ігоря Костенка церковним дзвоном. Після панахиди труну пронесли на головну площу міста, звідки до місця останнього спочинку провели салютом із мисливських рушниць і славнем України. Треба відзначити, що організацію похорону народженого на Тернопільщині студента львівського вишу взяла на себе Львівська міська рада. У травні 2014 року на географічному факультеті Львівського національного університету урочисто відкрили Меморіальну аудиторію імені Героя Небесної Сотні Ігоря Костенка. В зубрецькій школі є зала Пам’яті Героїв з меморіальними дошками Ігореві Костенку і Василеві Мойсею, в класах парти, за якими колись сиділи хлопці, пофарбовані в кольори національного прапора. Вулиці села, де народилися і виросли, названі їхніми іменами. Перед школою заплановано спорудити меморіальний комплекс, кошти на виконання робіт якого вже виділили відомий бучацький підприємець, Герой України П. І. Гадз та інші місцеві спонсори. Затримка лише за необхідністю спочатку привести до ладу зовнішній вигляд самого приміщення навчального закладу, що потребує вже коштів з районного бюджету. За високу активність у формуванні Української частини Вікіпедії співзасновник її Джиммі Вейзл у серпні 2014 року в Лондоні оголосив Ігоря Костенка «вікіпедистом року». В січні 2015-го його визнано кращим освітянином року за версією Всеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Освіта». В лютому 2015 року на стіні Бучацького колегіуму імені святого Йосафата відкрили меморіальну дошку Ігореві Костенку.

Василя Мойсея «своїм» вважають і лучани, бо саме звідси він поїхав на Євромайдан у Київ. І вже через місяць після поховання Героя України Луцька міська рада присвоїла йому посмертно звання «Почесний громадянин міста Луцька». В березні 2015-го в Луцьку відкрили пам’ятну дошку. В центрі міста, неподалік меморіалу Небесній Сотні, Василеві Мойсею спорудили окремий пам’ятник, на його честь перейменували частину проспекту Перемоги. Вшанували його пам’ять і в Івано-Франківську, де тоді ж на фасаді школи №21 відкрили анотаційну дошку Героєві Небесної Сотні.

До 25-річчя Незалежності України велелюдним зібранням біля приміщення сільської ради пам’ять Героїв України Ігоря Костенка і Василя Мойсея вкотре вшанувала громада рідного села. Тут урочисто відкрили пам’ятний знак Героям Майдану, на мармурі якого їхні фотографії. Кошти на святу справу пожертвувала родина керівника місцевого ПАП «Зубрець» С. М. Кушнірчука. В цих урочинах взяли участь рідні обох юних героїв, а також їхніх побратимів — полеглих захисників Майдану.

Я свідомо зібрав чимало інформації про вшанування святої пам’яті наших молодих земляків-патріотів, наших сучасних предків — убитих на Євромайдані. Бо підходжу до найдраматичнішої, на мій погляд, сторінки: як їх вшановують у Тернополі, саме в нашому обласному центрі. Адже все пізнається у порівнянні.

Так, у місті донедавна була одна пам’ятна дошка: на центральній вулиці — Руській 24 лютого 2015 року на фасаді Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу її відкрили Герою Небесної Сотні Назарові Войтовичу, який тут навчався. «Збирали добровільні пожертви учні, викладачі та працівники закладу. Активно долучилися також спонсори — кооператори області, — розповів заступник директора коледжу І. П. Бабій. — Загалом, за цей пам’ятний знак заплатили 42 тисячі гривень. Його освятив архієпископ Нестор».

Отже, колектив Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу до роковини загибелі свого студента — Героя України, уродженця села Травневого Збаразького району Назара Войтовича гідно пошанував його світлу пам’ять. Як це зробив колектив Івано-Франківської школи №21 та Львівського національного університету імені Івана Франка щодо пам’яті Ігоря Костенка з бучацького села Зубреця, як закарбували пам’ять про Олександра Капіноса з кременецького Дунаєва у Львівському національному лісотехнічному університеті, як увічнили в студентських лавах Бережанського агротехнічного інституту народженого у Збаражі Устима Голоднюка, як у пам’яті свого міста освятила ім’я і образ хлопця з Тернопільщини Василя Мойсея громада Луцька.

…ТАРАС СЛОБОДЯН. Єдиний з Героїв Майдану корінний тернопілець. Із золотою медаллю закінчив ЗОШ №12, що на житловому масиві «Дружба». Далі — ТНЕУ, диплом з відзнакою. Викладацька робота, аспірантура, підготовка до захисту кандидатської. Але подальша доля юнака виявилася особливо трагічною. Він зник на Майдані у Києві під час заворушень напередодні 2014 року, батьки вже не почули від сина новорічне привітання. Найімовірніше його викрали «тітушки», що були особливо жорстокі до «западєнцов» — хлопців із західних областей України. Тарасове тіло знайшли аж 1 березня 2014 року на околиці Сум зі слідами численних катувань: з відірваними кистю лівої руки і пальцем правої. Неможливо уявити, яких жахливих тортур він зазнав. Експертиза шокувала: хлопець помер у страшних муках…

У християнства є висока за своєю символікою традиція — великомучеників за віру возвеличувати у ранг святих. Щоб пам’ятали! Щоб не забули їхній подвиг! Щоб мали за приклад для наслідування! Тому не можу збагнути, чому в нашому чудовому Тернополі, який гордо й пафосно величають П’ємонтом українського національного духу, майже забули ім’я свого громадянина — Героя України Тараса Слободяна, якого рідні, друзі та студенти запам’ятали добрим, щирим, світлим? Я не закликаю до його беатифікації, тобто до введення у сонм святих. Але ж цей молодий чоловік, що тільки-но встиг відзначити своє 31-ліття, теж загинув за Віру! Трагічно загинув за Віру в Україну!

Дата його смерті невідома. Але менш як за три з половиною місяці, 5 березня 2017 року, виповниться третя роковина поховання Тараса. Натомість на його ТЗОШ №12, яка нині називається «Школа-колегіум Йосифа Сліпого», пам’ятну дошку урочисто відкрили тільки тепер — 25 жовтня 2016 року. Але не за кошти навчального закладу чи громади міста, не завдяки рішенню місцевої влади. Можна сказати, допоміг випадок. Отаман козацької Труханівської січі Микола Бондар з однодумцями організував потяг єднання України «Труханівська січ», яким до Тернополя приїхали 186 волонтерів, студентів і старшокласників із прифронтових населених пунктів Донецької та Луганської областей.

— Ми тоді запланували відвідати в Тернополі школу, яку закінчив Тарас Слободян, — каже Микола Бондар. — Але я був дуже вражений, коли дізнався, що тут немає ніякого пам’ятного знака — міська влада не спромоглася. Тож Тернопільська громадська організація «Спілка військових священиків» терміново зібрала необхідну суму і замовила меморіальну дошку, яку ці ж святі отці урочисто освятили перед гостями Тернополя зі сходу України.

Так довелося активістам рятувати гідність нашого міста. Щоправда, у вестибюлі школи-колегіуму є невеликий стенд «Від Майдану — до АТО. Герої — наші випускники», на якому виклад біографій Тараса Слободяна і двох загиблих бійців АТО. Я в жодному разі не применшую героїзм цих захисників Вітчизни, впевнений, коли закінчиться страшна і безглузда війна на Донбасі, таким хлопцям теж відкриватимуть пам’ятні знаки. Але Тарас Слободян — Герой України, Герой Небесної Сотні, що загинув майже три роки тому і якого вже давно належало б увічнити в пам’яті нині сущих, як це зробили у згаданих селах нашої області та містах України.

До речі, виступаючи на відкритті пам’ятної дошки Тарасові Слободяну, відомий у нашому краї громадський діяч, учасник бойових дій, «афганець» Євген Філь повідомив, що за ініціативи громадських організацій Тернополя навесні 2017 року перед фасадом цього закладу планують відкрити меморіальний комплекс Герою Небесної Сотні Тарасові Слободяну і загиблим бійцям АТО, теж випускникам цієї школи Павлові Римару і Павлові Басу. Вже розпочали збір благодійних коштів.

Знову ж натомість у нашому славному ТНЕУ, який ще недавно так підлабузливо називали «президентським університетом», лише загальний стенд у вестибюлі присвячений Небесній Сотні. Ні на фасаді, ні в кабінетах, ані в жодній аудиторії, де ще недавно вчився і працював Тарас Слободян, немає жодної згадки про свого випускника і аспіранта — Героя Небесної Сотні. Його подвиг своїм указом відзначив Президент: «…за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності». А в нашому ТНЕУ цього чомусь не бачать! Майже три роки — тотальна амнезія і сліпота! Не дивно, що учасників потягу єднання не запросили у ТНЕУ — їх тут не чекали.

Це тому на сторінках інтернетної Вікіпедії, присвячених Героям Майдану, звідки я, власне, взяв більшість інформації про них, лише в розповіді про Тараса Слободяна відсутній розділ «Увічнення пам’яті». Бо немає про що повідомляти!!! Уявіть собі: тільки наш Тернопіль став єдиним обласним центром, навіть єдиним населеним пунктом України, де так бездушно-байдуже поставилися до пам’яті свого Героя Небесної Сотні! Оце вже справді ганьба неабияка!!!

Напевно, саме через байдужість до людських доль улітку виник конфлікт з бійцями АТО, які пікетували університет щодо «земельного питання». І, як наслідок такого ставлення до людей, далеко не кращими результатами підсумувалась остання вступна кампанія до цього колись досить престижного вишу.

Важко зрозуміти, яких високих християнських чеснот навчать учнів колегіуму, що носить ім’я видатного нашого земляка — самовідданого ісповідника віри Патріарха Йосифа Сліпого, якщо так дотично тут поставилися до світлої пам’яті свого мученицьки загиблого випускника-медаліста, до речі, мама якого Марія Борисівна Слободян багато років була вчителькою географії саме в цій школі. І так само важко дається розумінню «фігура замовчування» щодо пам’яті Героя України Тараса Слободяна з боку ректорату ТНЕУ — його вчорашніх керівників і старших колег.

Скажете, коштів немає, не під силу це школі та університету? Але ж хіба у згаданих попередньо селах і навчальних закладах живуть і працюють скоробагатьки? Ні, там такі ж, як і ми, але небайдужі люди. Не-бай-ду-жі!

Підкріплю свою думку деякими статистичними даними, які мені надали в міському відділі та обласному управлінні освіти. Нині в загальноосвітніх закладах Тернополя працюють понад три тисячі вчителів і навчаються 25379 учнів. Разом — майже 29 тисяч чоловік. Якщо кожен з них добровільно пожертвує 2—3 гривні, а це вартість половини найдешевшого пиріжка, то… Ви зрозуміли? Якщо ми будемо небайдужими, тоді навіть першачки, яким пояснити, згодом гордитимуться своєю нехай маленькою, але причетністю до святої справи. Батьки їх, без сумніву, підтримають. Я вже не кажу про свідомість старшокласників та всього освітянського загалу міста — хіба наші вчителі гірші за своїх сільських колег?

Далі: нині ТНЕУ — найчисленніший виш в області, нараховує 16193 студенти і 712 викладачів. Плюсуємо — майже 17 тисяч чоловік. «Зекономлять» по одному пиріжку в студентському кафе… Зрозуміло? Хоча й це ще не все, бо в Тернополі нині — 12 вищих навчальних закладів різних рівнів. А в них загалом — 33184 студенти і майже 3 тисячі викладачів. Є ще запитання?

Є! Треба зовсім мало: проявити свою небайдужість. А це значить — людяність, доброту, шляхетність, християнську і громадянську позицію. Це те, чого досі не вистачає у «президентському університеті», який на недавнє відзначення 50-річного ювілею знайшов немалі кошти, напевно ж, значно більші од вартості пам’ятного знака.

Виступаючи перед підлеглими, студентами або учнями, можна виголошувати красиві патріотичні слова, закликати гордитися Героями Небесної Сотні, зокрема, і своїми вчорашніми випускниками школи або вишу. Але на цьому такий ура-патріотизм і вичерпається: якщо слово не буде підкріплене активною дією, вийде фарисейська мильна бульбашка.

На жаль, технічний прогрес значно випереджає процес морального вдосконалення людини, а споживацькі інтереси часто витісняють складові її духовності. Як наслідок, йде підміна пріоритетів. Це коли, скажімо, впорядкування пляжу «Циганка» вартістю 10 мільйонів гривень з наших податків видається як неабияке досягнення міської влади на честь 25-річчя Незалежності України, про що активно «проспівали» всі місцеві ЗМІ. Тоді як пам’ятник Героям Небесної Сотні, які віддали свої переважно молоді життя за цю омріяну поколіннями українців Незалежність, відклали у часі як об’єкт менш важливий.

На підтримку саме такої своєї думки — витяг із ще одного Указу Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні». Зокрема, пункт 4: «Обласним, Київській міській державним адміністраціям забезпечувати у День Героїв Небесної Сотні, День Незалежності України, День Гідності та Свободи, День Соборності України покладання квітів до пам’ятників та пам’ятних знаків Героям Небесної Сотні». (Акцентую: для вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні Президент конкретно означив найважливіші загальнодержавні свята.) І далі: «Здійснити в установленому порядку заходи щодо вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні, зокрема, шляхом установлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок, відповідного найменування (перейменування) площ, вулиць у населених пунктах України тощо, присвоєння в установленому порядку імен загиблих учасників Революції Гідності навчальним закладам, заснування премій та стипендій».

Особисто я, недосипаючи-недоїдаючи, але по-іншому б розставив і реалізував пріоритети, бодай, щоб до славної дати здати обидва об’єкти.

Так, погоджуюся: пам’ятник «Небесній Сотні» — споруджений, відкритий і освячений. Так, був чудовий сонячний день на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Було свято Українського козацтва, вояків УПА, захисників Вітчизни! Було чудове свято всіх тернопільців! Дякуємо тим, хто його зробив! Перш за все — скульптору Романові Вільгушинському і його команді, а також підприємцям-спонсорам. Хоча це не сталося у визначене указом Президента загальнодержавне свято.

На жаль, тут знову не обійшлося без ложки дьогтю. На відкритті пам’ятника були присутні батьки лише двох Героїв України — тернопільця Тараса Слободяна і уродженця села Травневого Збаразького району Назара Войтовича. Ігор Тарасович і Марія Борисівна Слободяни сказали, що їх на урочини «мобілкою» запросили в переддень Покрови о 21 годині (!). О 10 годині (!) того ж вечора зателефонували батькові Устима Голоднюка — Володимирові Васильовичу. «Я з волонтерами тоді перебував у зоні АТО. Звісно, встигнути на відкриття пам’ятника ніяк не міг. Чому не повідомили завчасно? Я б по-іншому спланував свої справи», — обурився Володимир Васильович Голоднюк. А Юрієві Петровичу і Оксані Зіновіївні Войтовичам про це зателефонували того ж вечора аж о 22.30! Прикро, але й тут вилізло бездушне і байдуже мурло бюрократа, який не спромігся за кілька днів наперед надіслати батькам наших Героїв Небесної Сотні офіційне запрошення на таку важливу для них подію, через що не всі батьки змогли взяти участь у відкритті пам’ятника, присвяченого також і їхнім загиблим синам.

І ще одна гірка думка: а що, неможливо було з десяти мільйонів «пляжних» коштів «відщипнути» малу дещицю на 40—50 тисяч гривень, щоб виготовити бодай одну пам’ятну дошку Тарасові Слободяну? Або з двох із половиною мільйонів, затрачених на пам’ятник, приблизну суму «вділити» на інший подібний пам’ятний знак, то не було б соромно і за вищу школу. Адже пам’ятник Небесній Сотні хоч і чудовий, але не персоніфікований, тобто, так би мовити, це узагальнений образ. А конкретно ні міськрада, ні її депутати не згадали саме про тернопільського Героя, після загибелі та поховання Тараса ніхто жодного разу не поцікавився життям і здоров’ям його батьків. «Я не бідний, ми самі поховали сина і поставили пам’ятник на його могилі. Але чому таке ставлення?» — і в очах Ігоря Тарасовича Слободяна задавнений біль… А батько іншого Героя з гіркотою сказав: «Наша область одна з небагатьох в Україні, де рідні Героїв Небесної Сотні зовсім не отримали жодних визначених їм державою соціальних пільг. Тоді як уже в кількох містах України сім’ям загиблих на Майдані навіть вручили ключі від нових квартир. Тільки прошу не називати моє прізвище. Ми порядні люди і нічого не просимо для себе. А дітей наших уже не повернеш…»

На жаль, байдужість і бездушність спустошили серця не одних керівних осіб. І немає впевненості, що вони зміняться. Тільки дивина бере: невже у нас риба байдужості активно гниє з високих голів? Тому вважаю, що треба не чекати милості від деяких (без)відповідальних панів. Священик, який виступив на відкритті пам’ятника Небесній Сотні, закликав позбутися байдужості, як одного із найстрашніших гріхів, закликав єднатися людей небайдужих для творення добрих справ.

Тому звертаюся до всіх, хто читає ці рядки, до всіх, кому розкажуть про прочитане — до небайдужих тернопільців. Звертаюся до вчителів шкіл, до викладачів вишів, до учасників Майданів у Києві й Тернополі, а вони чи не в кожному колективі. Звертаюся до студентів, учнів та їхніх батьків. До членів молодіжних патріотичних організацій, зокрема, пластунів, яких так багато в усіх освітніх закладах, до волонтерів та інших активістів. Звертаюся до щедрих на підтримку добрих справ родин відомих у Тернополі підприємців-меценатів Тараса Демкури, Михайла Ратушняка, Володимира Бліхара та їхніх колег-бізнесменів, до всіх, у кого добре християнське серце. Ще раз повторюся — до всіх небайдужих!

Зробімо миром, громадою нашого Файного міста святу справу — зберімо кошти на пам’ятні знаки Герою Небесної Сотні, Герою України Тарасові Слободяну, а також полеглим бійцям АТО Павлові Римару і Павлові Басу, про створення меморіалу яким говорив Євген Філь. Я відкрив рахунок у Приватбанку. Накопичені на ньому кошти пропоную контролювати членам Тернопільської громадської організації «Спілка військових священиків». Вони вже показали свою справжню християнську духовність, не схиблять і цього разу.

Доведімо, що тернопільці — це частина цивілізованої спільноти України, про яку мріяв великий син нашого народу, незабутній Олександр Петрович Довженко.

До третьої роковини поховання Тараса Слободяна, 5 березня 2017 року, залишилося трохи менше трьох із половиною місяців. Встигнемо?!

З повагою і вірою у вашу небайдужість і цивілізованість — заслужений журналіст України Євген БАРОВ.

Р.S. Спонсорський рахунок у Приватбанку: № картки 5168742701243259, з поміткою: «На меморіал Героям Майдану і АТО».

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

One comment on “Освячення пам’яттю”

  1. valentyn yatskov

    Друга частина чудова. Очікую реакції згаданих в публікації посадовців

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини