Вільне життя

«Перерваний політ»: крізь сльози — до прозріння

У Львівському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич) відбулася прем’єра драми «Перерваний політ» тернопільських авторів Лілі Костишин та Богдана Мельничука. Постановку й музичне оформлення здійснив головний режисер цього театру Олександр Король.

Драматурги, безперечно, ризикували, обравши для своєї п’єси стару як світ тему, в площині якої вже непросто висловитися по-новому. Та водночас із часів шекспірівських Ромео і Джульєтти нічого, на жаль, не змінилося — тільки «декорації». Цим, вочевидь, і керувалася художня рада театру, обравши п’єсу для постановки. Бо минають століття, а проблема в стосунках між найріднішими людьми не тільки не вичерпується, а навпаки — загострюється. Нема на планеті людини, яку вона не зачепила б.

t08У драмі йдеться про романтичне кохання старшокласників, а відтак — студентів Арсена й Віки. Проблема в тому, що хлопець — син мера й професорки, а дівчина — дочка перукарки-вдови. Батьківська боротьба з коханням між Арсеном та Вікою закінчується трагедією: обидві сім’ї втрачають єдиних дітей. Але вдумливий глядач помічає, що до кінця спектаклю морально воскресли двоє дорослих людей. Тільки чому такою дорогою ціною? Чому ціною обірваного життєвого польоту талановитих, добрих дітей?

— Фінал вистави звучить запитанням до всіх батьків: невже для того, щоби ви почули своїх дітей, має статися біда? — каже співавторка п’єси, наша колега Ліля Костишин. — Під час її перегляду я раз по раз чула в залі схлипування. Коли роззиралася, то бачила, що плачуть не тільки жінки, а й чоловіки. Особливо проймали репліки Арсена — сина заможних батьків, котрі давали йому все і водночас не давали головного. У п’єсі є така сцена, коли Арсен каже Віці: «Знаєш, мені завжди не вистачало батьків, особливо тата. Він не приходив до мене на шахові змагання, не цікавився справами, ми ніколи не гуляли вдвох. Мама завжди запитувала, чи я не голодний, чи не змерз, хоча надворі могло бути плюс двадцять п’ять, як там у школі. І, не дочекавшись моєї відповіді, втуплювалась у свої папери або кудись бігла. Засідання кафедри, конференція, симпозіум…» Переконана, що кожна мама, кожен тато впізнав у тій ситуації себе…

t09А після вистави до нас підійшла директорка Київської школи №197 ім. Дмитра Луценка Світлана Куца й сказала крізь сльози: «Якби я подивилася цю виставу кілька років тому, то не припустилася б багатьох помилок… Її треба показувати у школах, в університетах, усім батькам».
Ліля Костишин і Богдан Мельничук зауважують: приємно вражені тим, що актори зіграли дійових осіб такими, якими вони їх уявляли. Поза сценічним варіантом залишилося багато тексту, проте актори акумулювали його в своїх поведінкових моделях і навіть у мовчанні.

— Уявіть собі, — пригадує Богдан Мельничук, — на сцену виходить мама Арсена (народна артистка України Алла Шкондіна) і ще й слова не вимовляє, а її манери, постава, одяг (художниця з костюмів — Юлія Гнатенко) уже грають! Те ж можна сказати й про народного артиста України Олександра Морозова, котрий зіграв мера Сергія Леонідовича. Дуже зворушливою була мама Віки — заслужена артистка України, наша землячка з Дарахова на Теребовлянщині Надія Цибульська. Коли проста жінка прийшла в дім мера повернути його дружині гроші, які взяла за те, аби віднадити свою дочку від її сина, зал плакав. Одна мама нагадала іншій давній вірш її ж авторства — і на очах глядачів відбулося воскресіння в цинічній жінці Матері. Але трагічні події, наче лавину, вже неможливо було спинити…

Тішить, що театр має молодих перспективних акторів. Арсена зіграв Юрій Федчук, до речі, батько двох дітей, а Віку — Соломія Стус, уродженка наших Великих Гаїв, випускниця ТНПУ ім. В. Гнатюка (курс професора В’ячеслава Хім’яка). Сценографія заслуженого художника України Ярослава Даниліва, костюми Юлії Гнатенко, пластика Сергія Дмитрієва — наче пазли: вихопиш котрийсь — і картина посиплеться.

— Оскільки я ніколи не писала п’єс, Богдан Іванович радив мені моделювати образи дійових осіб із реальних людей, яких я знаю, щоби вони були правдивішими, щоби глядач вірив їм, — пригадує Ліля Костишин. — Я так і робила. Віку, приміром, списувала із себе. І Соломія Стус зіграла її так правильно! Я була приємно вражена, що режисер і актори не спотворили характеру жодного героя. Режисер Олександр Король створив диво, починаючи від змін у тексті й закінчуючи музичним оформленням. Кожна плямка на сцені, кожен звук вражали смисловим навантаженням. Мій чоловік сказав Олександрові після вистави: «Коли я почув на початку музику Pink Floyd — відразу зрозумів, що вистава буде гарною».

На запитання тернопільських журналістів (вони побували на прем’єрі за фінансового сприяння редактора газети «Вільне життя плюс» Петра Федоришина і керівника тернопільського видавництва «Лібра Терра» Теофіла Карп’юка) про те, як режисер зважився взятися за п’єсу на таку традиційну, ніби «збиту» тему та ще й першим, Олександр Васильович відповів:

— Першопрочитання — це завжди цікаво. До тебе цього ще ніхто не робив, тому можна хуліганити. А тема батьків і дітей була й буде актуальною завжди. До того ж нинішня українська драматургія збідніла на сучасну драму. Її майже нема. Більшість драматургів копіює собі подібних.

Найгірше для мене — коли відкриваю текст п’єси і вже знаю, як її ставити. Такі тексти я закриваю і більше до них не повертаюся. А коли я не знаю, що робити, куди бігти, за що братися, мені стає цікаво працювати, підключається мозок, уява… Так було з цією п’єсою.

…Переглянувши драму, глядач уже хоче переглянути її вдруге, бо ще не розгадав усіх елементів сценографії, ще не зрозумів смислового навантаження музичних відтінків, алегорії балету. Якби не коментар Олександра Короля, я б і не здогадалася, що символізували репродукції картин Сальвадора Далі й анімація за його творами. А насправді сюрреалізм — ілюзії і парадокси, теми робіт Далі, його світосприйняття такі співзвучні всьому, що відбувалося на сцені.

— П’єса вартує того, щоб її побачили тернопільські глядачі, тому ми привеземо її влітку до вашого міста, — пообіцяв художній керівник і директор театру, заслужений діяч мистецтв України Микола Гнатенко й додав: — А ще тому, щоб Тернопіль відкрив народження нового драматурга — своєї землячки. Символічно, що двадцять п’ять років тому в нашому театрі вперше «засвітився» Богдан Мельничук, а тепер ми з ним «засвітили» і Лілю Костишин. Маємо надію, що в майбутньому в нас будуть і їхні спільні речі, і Лілині.

До слова, Богдана Мельничука сприймають у театрі ім. Ю. Дрогобича, наче рідного, адже в різні роки тут ставили його інсценізації за творами Богдана Лепкого («Мазепа» і «Сотниківна»), Павла Загребельного («Гола душа»), Арчібальда Кроніна («Замок Броуді») та Отфріда Пройслера («Розбійник Гуцик-Буцик»).

Софія ЛІНЧЕВСЬКА.

м. Тернопіль.

Фото Андрія КОСТИШИНА

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини