Вільне життя

«Рідна мово, будь не тільки святом»

Восьмого листопада набув чинності закон про внесення змін щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій. Тепер кожна четверта пісня, яка звучатиме на українському радіо, має бути українською мовою. Через три роки частка пісень державною мовою уже має становити 35 відсотків. До того ж і звучати вони мають не вночі, як було досі, а упродовж дня і вечора. А якщо якась радіостанція не дотримуватиметься квот на українську пісню, її штрафуватимуть. Уже виникає питання: а чому кожна четверта пісня має бути українською, а не кожна третя уже нині або й друга? Дехто взагалі вважає, що весь радіоефір має бути українським — і це було б логічно і правильно.

Але, вочевидь, закон такий, який з великими потугами спромоглася ухвалити постмайданна Верховна Рада. До того ж і йому чинився великий опір. Згадаймо: ще півроку тому 55 українських (!) виконавців та музичних гуртів засудили ініціативу тодішнього міністра культури В’ячеслава Кириленка «про квоти» та закликали Верховну Раду не підтримувати цей проект під час голосування. Серед підписантів, які вважали його «популістським», були Джамала, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Ірина Білик, Віктор Павлік, Віталій Козловський, Злата Огневич, Олексій Потапенко (Потап), Руслан Квінта, Ольга (Альона) Вінницька та інші. Щоправда, дехто з них потім відмовився від того звернення. Так, Джамала заявила, що до неї ніхто «ні з яким питанням з цього приводу не звертався» і з нею «це не погоджували». Натомість Віталій Козловський відкрито підтримував звернення і заявляв про передчасність (і це на 25-му році української незалежності! Скільки ще треба було чекати!?) «різкого квотування». Мовляв, треба спочатку створити умови для популяризації української пісні — інвестувати в неї, відроджувати українські фестивалі, сприяти гастролям артистів на державному рівні.

Усі нарікання, що немає стільки високоякісного українського пісенного продукту, щоб дотриматись запропонованих квот, були явно від лукавого. Як зазначав у одній зі своїх статей народний артист України Анатолій Матвійчук, «сказати те, що ми маємо сьогодні в нашому інформаційному просторі лише п’ять відсотків вітчизняного культурного продукту, це не сказати нічого. Цілі пласти культури, музичні стилі й напрямки не знаходять у ньому місця для себе. Геть усе заповнено або нав’язливою російською попсою, або популярним продуктом англосаксів. Українська культура опинилася між двома могутніми бізнесовими мегаквазікультурами, які ведуть на наших теренах смертельну боротьбу за світове панування…» На численних комерційних радіостанціях не почуєш неймовірної Квітки Цісик, зазначає А. Матвійчук, як і артистів середнього покоління України, «тих, у чиїх піснях бринить непідробна любов до своєї глибинної пісенної традиції. Саме вона, традиційна українська пісня — затаврована страшним словом «неформат»… змушена виживати у вузеньких інформаційних резерваціях і гетто».

З огляду на це, закон «про квоти» в радіоефірі — це вже серйозний крок, щоб вивільнити українську пісню з тих «резервацій і гетто». Як розправить вона крила, як зазвучить в ефірі, будуть, напевно, й наступні кроки щодо її подальшої популяризації. Тому так важливо забезпечити безумовне виконання ухваленого закону. І тут важливо, щоб громадські активісти не випускали це питання з поля зору та вимагали покарання тих, хто його порушує. Держава та й усе суспільство врешті-решт повинні захищати український інформаційний простір, наповнювати його вітчизняним продуктом, а не чужинським. До речі, у Верховній Раді чекає свого розгляду ще один законопроект «про квоти», цього разу для української мови в телеефірі. Поки що в новинних передачах, і все ж із чогось таки треба починати. Неважко передбачити, що й тут буде опір, адже всі телеканали у приватних руках олігархів, а їх українське не болить.

Очевидно, що всі ці та й інші заходи щодо захисту українського інформаційного простору треба було робити ще з перших років нашої незалежності. Але не вистачало духу, державної волі. Та й ворог не дрімав, закликаючи не робити різких кроків, не ламати дров, не рубати з плеча. А скільки було плачів щодо захисту російської мови. Так проблема задавнилася. Думалось: нарешті постмайданна влада, що мала у Верховній Раді конституційну більшість, рішуче візьметься наводити лад в українському домі, робити його справді українським, а не ареною боїв для чужинців. Щось, як бачимо, у цьому напрямку вже робиться, але надто повільно. Більше того, на думку багатьох мовознавців, ситуація ця погіршується.

Ось кілька думок з цього приводу викладача Колумбійського університету, мовознавця Юрія Шевчука. «Мовна ситуація дуже погіршилася після Майдану, — твердить науковець. — В Україні відбувається форсована насильницька русифікація і витіснення української мови з усіх сфер, де вона ще сяк-так присутня. Це насамперед стосується стратегічних царин — уряду, економіки, бізнесу, фінансів… По-перше, уряд не представляє українську тотожність. Він представляє олігархат, культуру та систему його цінностей… Друге — це повне опанування українського інформаційного простору агентами впливу російської культури. Третє — поділеність самої української мовної більшості, частина якої через цілу низку обставин змушена колабораціювати з олігархатом для того, щоб мати кар’єру». Юрій Шевчук критикує вживлення в українську свідомість нової ідеології українського патріотизму — коли можна бути патріотом лише географічно, водночас відкидаючи систему українських цінностей, зокрема мову, культуру, звичаї. «Президент говорить, що люди, які люблять Україну російською мовою, такі самі патріоти, як і українці. В мене виникає питання: чи він має на увазі Януковича чи Табачника?.. Вони теж готові битися за «свою» Україну… Але тут відбувається дуже спритна підміна понять — коли жертовність людей, які розмовляють російською, використовують для політичної асиміляції. У цьому я бачу велику проблему», — зазначає Юрій Шевчук.

У справі поліпшення ситуації з українською мовою, на мій погляд, мав би сказати своє вагоме слово Президент. Згадаймо, коли Янукович дав своєму прем’єрові Азарову кілька місяців для вивчення державної мови, той намагався розмовляти нею, незважаючи на те, що його спроби викликали кпини та знущання співвітчизників. Може, саме президентського прохання бракує нині Арсенові Авакову, щоб заговорити українською, бо, попри програні суди, він продовжує послуговуватись у публічних виступах російською. На якій підставі? У нас що, дві державних мови? Натомість Президент заявив, що суспільство більше не розколене питанням мови, що воно в Україні вже вирішене. Мабуть, тому й оголосив 2016-й Роком англійської мови в Україні. А якщо питання вирішене і добре так, як є, то навіщо вчити українську? В нас — двомовність, ми добре розуміємо одні одних. І на зміну активній русифікації, яку демонструвала попередня влада, прийшла «повзуча», побутова, яка, вочевидь, ще підступніша та агресивніша. Утвердження української перейшло у площину доброї волі окремих посадовців. Так, під тиском учительства, яке скаржилось, що чиновники Міністерства освіти спілкуються недержавною мовою, Міносвіти постановило, щоб його працівники, виконуючи службові обов’язки, спілкувалися українською. Але щось не чутно, щоб інші міністерства ухвалили подібні рішення. Вони зайняті більш важливими проблемами, їм не до таких «дрібниць»…

На жаль, українська мова перестала виконувати свою основну функцію — ідентифікаційну. Значна частина українців і далі послуговується російською. Тоді як обов’язком кожної держави, на переконання відомого правника Сергія Головатого, «як того вимагають європейські стандарти, навчити кожного громадянина державної мови». «Я не маю за собою обов’язку володіти російською мовою. Тому, коли зі мною не хочуть спілкуватися українською, цим самим зневажають не тільки мене як людину, а й зневажають інститут української державності, а отже, і саму державу», — зазначає С. Головатий.

А тим часом дев’ятого листопада Україна відзначала День української писемності та мови. На Українському радіо відбувся уже шістнадцятий радіодиктант національної єдності. Проводились й інші акції, покликані привернути увагу суспільства до рідної мови. Одна з фірм навіть випустила футболки з напиcами: «Говорити українською — це круто». Одне слово, святкували, хто як міг і наскільки фантазії вистачало. А мені пригадувались поетичні рядки Бориса Демківа: «Рідна мово, будь не тільки святом, а насущним хлібом на щодень!» Може, ще дочекаємося таких благословенних часів. А поки, хто як може, захищаймо рідну мову. Розмовляймо українською. Читаймо українське, дивімось українське. Наближаймо той день і час, коли українська перестане бути тільки святом.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини