Вільне життя

Степан ГАЛЯБАРДА: «Немає нічого ціннішого за любов — до України і до жінки»

Вечірній дзвінок від Степана Галябарди: чи не могли б ми зустрітися? «А ви в Тернополі?» — запитую. «Так, — чую у відповідь. — Готую ювілейний концерт». За якийсь час ми вже сиділи в затишному, а головне — майже порожньому ресторанчику, пили духмяний чай і говорили, говорили. Власне, говорив відомий поет-пісняр, наш земляк, я ж слухала, лише зрідка ставлячи запитання. Ми не бачились кілька років, ще з того часу, як на Алеї зірок у Тернополі з’явилася його, Степанова, зірка. За той час відбулися і Майдан, і анексія Росією Криму, і війна на Донбасі. Як вони позначилися на його творчості, які нові нотки зазвучали у віршах і піснях «співця любові», як називають у нас Степана Галябарду. Але розмова почалася з концерту, який відбудеться вже цієї неділі в палаці культури «Березіль» ім. Леся Курбаса.

— Цього року в мене ювілей — 65 років, — почав розповідь Степан Галябарда. — Своїх 50, 55 і 60 років я відзначав у Тернополі концертом. Хочу зберегти цю традицію і тепер. Тоді були інші часи. Нині вони тяжкі, складні, війна на сході. Але життя триває. За останні п’ять років я написав багато нових віршів і пісень. Хочу представити їх землякам.

Я десь читала, що святкування ювілею ви почали ще з весни.

— Так, перший концерт відбувся ще третього березня в Чернівецькій філармонії. Другий, теж у березні, відбувся у Луцьку, а третій у великодню пору — у Львівській філармонії. Запросили виступити і в низці райцентрів. Отож улітку відбулися концерти в Буську на Львівщині, в Мукачеві на Закарпатті, в Бахмачі на Чернігівщині. Виступив також у Чорткові, Гусятині, Копичинцях. І скрізь відчував: люди хочуть почути добре слово, гарну пісню, можливо, і якусь надію. Адже мене знають, особливо на Тернопіллі, поважають.

Гусятин, Копичинці — це ваша мала батьківщина, а до Чорткова чому так прикипіли серцем?

— Бо то моє двоюрідне місто. Я ж тут одразу після вишу почав працювати в газеті. У Чорткові розпочалися моя творчість (писав вірші, статті) і мої життєві університети — тут починав розуміти, що таке реальне життя. Звідти їздив у Тернопіль, до Бориса Демківа в «Ровесник», на «Сонячні кларнети». Тут мене побачили хлопці з обкому — і так я пішов у світи.

Чортків, здавалося б, велике місто, 40 тисяч жителів. Але нині всі прибиті ситуацією в Україні. А саме почався опалювальний сезон, люди зіщулилися від думки про тарифи. Думав, що концерт зірветься. Але виручив медичний коледж: Любомир Степанович Білик привів 200 дітей.

Виходжу на сцену і бачу — сидять дівчатка, як горобчики. Усі чисті, світлі. Так щемно стало на душі. І я звертався тільки до них. Говорив про Україну, про події на сході. Вони так безпосередньо реагували на мої слова. Думаю, той концерт запам’ятався не лише мені, але їм також.

Який висновок для себе робите зі спілкування з нинішньою молоддю?

— Це зовсім інше покоління. Наше було забите радянщиною, російщиною, не нашим, не своїм, чужим. А тут виросло уже покоління, народжене в Україні, виховане в українському дусі. Воно повірило в Україну. Війна на східних рубежах дуже багатьох переконала: тут наша земля, тут маємо жити і творити своє життя. Звісно, ще багато шуми в нашому світі, але ми не маємо іншого вибору, як йти далі. Ніхто не скаже, як воно буде далі. Та я певен: ми пережили бандитів, і це єврейство переживемо. Все одно ми тут залишаємось. При всьому нашому нещасті, що ми маємо таку щедру землю, такого загребущого сусіда і таку владу на своїй землі, нам тут залишатись і жити. Ми вдома, і нам нікуди звідси йти.

Ми з вами, на жаль, уже нічого не змінимо. Але ці діти через покоління, через два, можливо, три, будуть зовсім іншими. Вони вже інші. У них немає страху, залежності від тієї біди, що ми мали, бо заберуть, уб’ють, на Сибір вивезуть. Не знаю, можливо, я завеликий оптиміст, але думаю: молоде покоління вже не буде терпіти і мовчати, принаймні не повинно.

І що, про «віз на Сибір» уже можна забути?

— Думаю, що так. Я написав цей вірш у 1997 році, і якоюсь мірою він був пророчим, передвісником Майдану. Я і не знаю, хто тоді вклав мені його в голову, але він справдився: залишалось якихось два чи три місяці, щоб українців знову стали вивозити на Сибір. Але, вочевидь, є над нами якась вища сила, Бог, напевно, що вберегла нас від краху. Тому цей віз треба повертати голоблями назад, додому, нехай оре землю.

Які мотиви нині переважають у вашій творчості?

— Ті, що й завжди. Перший: моя рідна земля, моя Україна. Тепер він особливо загострився, бо війна і кожен має визначитися зі своєю позицією та долучитись до цієї загальнолюдської боротьби або принаймні зрозуміти і підтримати тих, хто за Україну споконвіку страждає. А другий мотив — звісно ж, любов. У мене є нова пісня: «Пані і панове, повірте на слово, це є скарб найдорожчий — душа. Пані і панове, в житті, крім любові, ніщо не вартує й гроша».

Найвище, що є на світі, — це любов. Якщо вона є, тоді лад у родині, лад навколо родини і лад між двома людьми. Немає любові — і ладу немає ніде. Виростають діти невідомо якого штибу, немає любові до ближнього, до сусіда, зрештою, й до України.

Окрім цих двох тем, ніщо не вартує і гроша: ні багатство, ні статки, ні намагання вивищитися над кимось іншим. Немає нічого ціннішого, ніж любов до України і любов до жінки.

Поети, кажуть, мають шосте чи сьоме чуття. Нині наша, мабуть, чи не остання битва за волю. Як підказує вам ваше чуття: ми її виграємо?

— Ні нині, ні завтра ми її ще не виграємо. Але післязавтра чи післяпіслязавтра все одно переможемо. Бо ми на своїй землі і нам нікуди звідси йти. Скільки було важких випробувань у нашій історії, та коли вже несила було терпіти, українці повставали. Повстання придушували — і ми знову терпіли. Так, ми нація, яка довго терпить, але все одно повстає. І будемо повставати доти, поки не переможемо.

Ми дуже довго запрягаємо, довго віримо в те, що нам обіцяють. Але врешті-решт терпець уривається — і ми беремо вила або розбираємо бруківку на Хрещатику і, прикриваючись дерев’яними щитами, йдемо під кулі. Хтось каже, що даремні жертви. Ні, вони недаремні. Бо з кожним кроком вперед нація прозріває, виростають діти, котрі по-іншому сприймають усе, що відбувається. Що додає впевненості ще — це свобода. Ми любимо її. А тому вірю: все одно в цьому світі має бути українська ера. Дух свободи нас до цього неодмінно приведе.

Будемо сподіватися, що так воно і буде. А тепер запрошуйте тернополян на свій ювілейний вечір.

— Він відбудеться 20 листопада в «Березолі». Сподіваюсь подарувати вам цікаве, насичене дійство. Вісімнадцять нових пісень записав я, до кожної буде відеоряд. Співатимуть мої пісні також заслужені артисти України Василь Волощук і Оксана Радул, дует «Писанка» з Чернівців, мій давній друг отець Валерій Сиротюк, улюбленець тернополян Василь Дунець з Наталкою Бурмас, низка молодих виконавців. Погодився взяти участь у концерті і Герой України, народний артист Василь Зінкевич. Дуже сподіваюся, що він зможе приїхати. Тож до зустрічі на концерті. Він так і називається — «Я вас люблю». Я дуже люблю вас, дорогі мої земляки.

Дякую за інтерв’ю.

Розмову вела Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини